3. Теорія функціональних систем п. К. Анохіна.

Велике визнання в науковому світі набула також розроблена у 30–60-ті рр. ХХ ст. теорія функціональних систем П. К. Анохіна. Її вважають найбільш завершеною системною теорією в психології і фізіології, оскільки в ній не тільки чітко визначене поняття системи, а й розроблена операційна архітектоніка системи та визначені основні принципи її функціонування.

У руслі системного підходу поведінка розглядається як цілісний, певним чином організований процес, спрямований, по-перше, на адаптацію організму до середовища і, по-друге на активне його перетворення. Пристосувальний поведінковий акт, пов’язаний зі змінами внутрішніх процесів, завжди носить цілеспрямований характер, що забезпечує організму нормальну життєдіяльність.

Функціональні системи – це динамічні організації, що саморегулюються, діяльність усіх складових компонентів яких сприяє отриманню життєво важливих для організму пристосувальних результатів (П. К. Анохін). П. К. Анохін виділив такі універсальні для різних систем вузлові механізми:

• корисний пристосувальний результат як провідний пункт функціональної системи;

• рецептори результату;

• зворотна аферентація від рецепторів результату до центральних утворень функціональної системи;

• центральна архітектура, що являє собою вибіркове об’єднання нервових елементів різних рівнів;

• виконавчі соматичні, вегетативні й ендокринні елементи,включаючи організовану цілеспрямовану поведінку.

Результат діяльності для кожної функціональної системи є її центральним системоутворюючим фактором. П. К. Анохіним були виділені 4 групи пристосувальних результатів:

1. провідні показники внутрішнього середовища, що визначають нормальний метаболізм тканин;

2. результати поведінкової діяльності, що задовольняють основні біологічні потреби;

3. результати стадної діяльності тварин, які задовольняють потреби угрупування;

4. результати соціальної діяльності людини, що задовольняють її соціальні потреби, які зумовлені її становищем у певній суспільно-економічній формації.

Центральна архітектура функціональної системи теж складається із взаємопов’язаних та організованих у єдине ціле блоків (стадій):

аферентний синтез – стадія функціонування системи, що ініціюється певною потребою, для задоволення якої і створюється згадана система; на цій стадії вирішується питання «що робити?», який же саме зараз потрібний результат; до компонентів аферентного синтезу входять – домінуюча на даний момент мотивація, установча аферентація, яка також відповідає даному моменту, пускова аферентація та пам’ять;

1. прийняття рішення – ця стадія характеризується вибором основної для даного моменту «лінії поведінки»;

2. формування акцептора результату дії – визначає процес формування образу результату або мети системи;

3. еферентний синтез – стадія, на якій відбувається динамічне об’єднання соматичних і вегетативних функцій для виконання цілеспрямованої дії;

4. цілеспрямована дія – динамічна взаємодія соматичних, вегетативних і ендокринних компонентів, спрямована на досягнення мети системи; цілеспрямована дія відбувається під постійним контролем відповідних механізмів акцептора результату дії за допомогою зворотної аферентації, інформації (параметри, образ) про реально отриманий результат; при цьому відбуваються постійне порівняння, оцінка досягнутого та відповідна корекція дії;

5. санкціонуюча стадія – якщо порівняння досягнутого результату через зворотну аферентацію відповідає запрограмованим якостям в акцепторі результату дії, то робиться висновок про задоволення даної потреби і поведінковий акт завершується.

Крім наведених принципів організації функціональної системи, також існують основні принципи її функціонування:

• взаємоСПІВдії – системою можна назвати тільки такий комплекс вибірково залучених компонентів, у яких взаємодія та взаємовідношення мають характер взаємоспівдії компонентів для отримання сфокусованого корисного результату;

• динамічності – зумовлює властивість системи бути пластичною, раптово міняти свою структуру задля досягнення запрограмованого корисного результату;

• ієрархічності – принцип функціонування та організації системи, який, з одного боку, відображає багаторівневість її внутрішньої реалізації, а з іншого – передбачає, що певна система також входить і до ієрархії системи вищого порядку;

• саморегуляції – принцип функціонування системи, що реалізується на основі механізму зворотної аферентації та апарату акцептора результатів дії задля досягнення запрограмованого результату;

• мінімізації – введення до структури функціональної системи лише тих елементів, що необхідні для отримання кінцевого результату, і відкидання всіх інших.

Функціональна система являє собою універсальну модель для розуміння і побудови будь-якої системи в різних класах явищ, включаючи організми, машини й соціально-економічні організації. Перевага теорії функціональних систем перед іншими системними теоріями полягає в тому, що вона дає конкретні можливості для системного аналізу різних класів явищ природи й суспільства і є з’єднувальною ланкою між синтетичним і аналітичним рівнем досліджень.

Саме теорія функціональних систем П.К. Анохіна виявилася найбільш ефективним та придатним для психологів варіантом системної методології, бо, на відміну від інших варіантів системного підходу, в ній було розроблено поняття системоутворювального фактора. Цей фактор – результат системи, під яким розуміється корисний пристосувальний ефект у співвідношенні організму і середовища, що досягається при реалізації системи. Тому детермінантою поведінки і діяльності у теорії функціональних систем розглядається не минула щодо них подія – стимул, а майбутнє – результат.