Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи про­никають офіційні власті, литовські, поль­ські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти ко­заків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у проти­стоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву ре­єстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тисяч (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоуправління. Реєстровці повинні були також контролювати не­реєстрових козаків, придушувати анти-польські, антифеодальні рухи. Але ре­єстрові козаки часто брали участь у ко­зацько-селянських антипольських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньо­політичні акції, відстоювали право на власне самоврядування

Запорозька Січ на міжнародній арені

Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної само­стійності Січі у зовнішній політиці, наяв­ності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування ко­зацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Основними напрямками зовнішньої політики Запорозької Січі були:

• боротьба проти татарсько-турецької агресії. Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу у боротьбі проти цих держав;

• відносини з Московською державою, які характеризуються як складні і неодно­значні (релігійна і етнічна спорідненість, але в той же час спротив намаганням підпорядкувати себе);

• урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки за­прошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.

Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямо­вану на захист українських інтересів.

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху україн­ського народу.

Посилення Польщею соціального, на­ціонального та релігійного гніту, зміц­нення українських сил призвело до активізації в Україні антифеодаль­ного і визвольного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво.

З першої пол. XVI ст. в Західній Україні (Галичина, Закарпаття, Буковина) ширить­ся рух опришків - народних месників (вперше згадуються у 1529 р.).

У кінці XVI ст. надзвичайно широкого роз­маху набуло два козацько-селянських повстан­ня: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом козацького сотника Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). По­встання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні.

Северин Наливайко виношував проект ство­рення незалежного від Речі Посполитої укра­їнського князівства. Цій ідеї не судилося реалізуватися: її автор після жор­стоких тортур був четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої.

Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами дер­жави і прийняв рішення "винищити їх до останку".

Але рішення залишилося на папері - здійснити його вже було Польщі не під силу. До того ж, на поч. XVII ст. Польща ув'язнула в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.

Багато зусиль для мирного розвитку сто­сунків з Польщею доклав Петро Конашевич-Сагайдачний.

Родом він був із дрібної української шляхти. Навчався в Острозі, у 1616 р. при­був на Запорозьку Січ. На чолі з ним коза­ки здійснили кіль­ка успішних по­ходів проти татар і турків. Особли­ву славу здобув походом на Кафу (Феодосію) у 1616 р., захопивши її і визволивши з неволі полонених.

Історики оціню­ють П.Конашевича-Сагайдачного як найви­значнішого гетьмана до Б. Хмельницького.

Намагаючись зміцнити становище України та козаків, Сагайдачний проводив компро­місну політику щодо Речі Посполитої.

Він здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне війсь­ко з жорсткою дисципліною. Козацьке військо піднялося до рівня кращих європейських армій.

Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він навернув козаків до підтримки укра­їнської культури та православної церкви, об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Так, у 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом вступив до Київ­ського братства, відраховуючи на його діяль­ність значні кошти. Цього ж року гетьман за­просив до Києва єрусалимського патріарха, який відродив в Україні православну церкву (уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

У 1620 р. розпочалася війна між Туреч­чиною та Річчю Посполитою. Річ Поспо­лита опинилася на межі втрати державної незалежності. У битві під Хотином у 1621 р. військо Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи. Але сам гетьман був важко поранений і помер у Києві в 1622 р.

Козацько-селянські повстання 20-30-х рр. XVII ст.

Після смерті Сагайдачного козаки від­мовилися від політики компромісів з Поль­щею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі та ін.) викликало нову хвилю козацько-селянських повстань.

Найбільш відомі з них - повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла, повстан­ня 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), повстання 1635 р. під проводом гетьмана Івана Сулими і по­встання 1637-1638 рр. під проводом гетьманів Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина і Дмитра Гуні.

Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків:

• нереєстрові козаки оголошувалися під­даними;

• втеча до козаків каралася смертю;

• скасовувалося самоуправління у реєстро­вих козаків: замість виборного гетьмана король призна­чав комісара;

• проти українців як етносу здійснювалася політи­ка жорстокого терору.

Та спокій тривав в Україні лише десять років (“золоте десятиліття” Речі Посполитої) - у 1648 р. спалахнула грандіозна Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Повстання козаків та селян у 20-30-х роках ХVІІ століття хоч і зазнали поразки, але сприяли зростанню національної свідомос­ті українців та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.