Соціальна структура

Суспільство Київської Русі еволюціо­нувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

• Князі (представники правлячої та пле­мінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вот­чинами.

• Основна група - селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

• "Холопи" – раби - використовувалися в домашньому господарстві.

• Міщанство - складало багаточисельну верству. За приблизними роз­рахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до 30 тис. чоловік).

• Духовенство - формується з прийнят­тям християнства.

Посилення експлуатації панівною верхів­кою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто вияв­лялося у формі збройних повстань. Повстання охоплювали чималу територію Київської Русі, і в них брали участь різні прошарки населення. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113 р. у Києві. Повстання киян спричинилося невдоволенням політикою ве­ликого князя Святополка Ізяславовича, за правління якого Південна Русь зазнала числен­них братовбивчих міжусобних війн, що при­зводили до голоду й зубожіння трудового люду.

Форма правління

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допо­могою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами). Віче (зібрання вільних громадян) існувало як орган місцевого само­управління.

Територіально-політичний устрій

Територіально Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних кня­зівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцін­ках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіж­ності, її називають і конфедерацією, і супер-союзом, і співдружністю князівств.

До адміністративної реформи Володи­мира Великого (близько 988 р.) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київ­ському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами (а їх він мав 12), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя.

Етнічний устрій

Радянські історики пропагували теорію, згідно з якою в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна літературна мова, культура, психічний склад), з якої після розпаду Київської дер­жави, з часом, утворилося три народи - український, російський і білоруський. Ця теорія була створена на догоду радянській ідеології і не має під собою належних під­став. Єдиної давньоруської народності не було, вона не могла скластися ні до утво­рення Київської Русі, ні в період її існу­вання. Чому? По-перше, до об'єднання в одну державу східнослов'янські племена існували самостійно, вони знаходилися в різних природних умовах і відчували впливи з боку різних етносів. По-друге, в період Київської Русі, в умовах панування натурального господарства, були відсутні необхідні тісні контакти між населенням великої території держави.

Російський історик XIX ст. М.Погодін виступив з теорією, за якою в Київській Русі до сер. XIII ст. мешкали великоруси (росі­яни), котрі після татарської руїни 1240 р. переселилися на північ. Натомість, на "порожнє" місце, прийшли переселенці з Волині і Галичини, які й явилися предками сучасних українців.

Згідно з концепцією М.Грушевського, Київська держава і культура були створені лише однією народністю - українською.

Мабуть, треба визнати, що східно­слов'янське населення Русі не було одно­рідним і складалося із трьох основних етніч­них груп:

• Південні русичі - на території Київсь­кої, Чернігівської, Переяславської, Галиць­кої і Волинської земель.

• Північні русичі - на території Новгородської, Псковської, Володимиро-Суздальської, Смоленської, Рязанської земель.

• Західні русичі - на території Полоць­кої, Мінської, Туровської земель.

На основі цих трьох етнічних груп від­бувався процес формування відповідно української, російської і білоруської народностей.

Український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньо­руської держави! Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лін­гвістичні дослідження. До того ж, у Закар­патті, яке ще в XI ст. відокремилося від Києва і потрапило під владу Угорщини, весь цей час існувала українська мова. То коли ж вона там могла закріпитися, як не в період Київської Русі? Нарешті, політичні кордони нових князівств, що створювалися на території Давньоруської держави, спів­падали з етнічними (племінними).