Україна в роки німецької окупації

1. Захопивши Україну, німці розчлену­вали її на окремі частини:

   • Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаїв­ської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";

   • Галичина разом з польськими тери­торіями ввійшла до складу окремого гене­рал-губернаторства;

   • більшість українських земель увій­шла до складу Рейхскомісаріату "Украї­на" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміні­стративне утворення включало 63,6% всієї території України;

   • прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

2. Відповідно до "теорії расової винят­ковості німецької нації" українці підляга­ли масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрма­ми, гето. Практично в кожному україн­ському місті був свій "Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Хар­кові - понад 60 тис, в Янівському концта­борі у Львові - понад 160 тис чоловік. Пере­важно це були українські громадяни єврей­ської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирно­го населення і 1,3 млн. військовополонених.

3. Гітлерівці грабували матеріальні і люд­ські ресурси України. До Німеччини виво­зилися продовольство, обладнання, сирови­на, коштовності, чорноземи, а також робо­ча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш "ефективну" ек­сплуатацію українського села, німці збе­регли колгоспи.

4. Обмежувалися постачання міст про­довольством, медичне обслуговування, ос­віта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не за­безпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору в Україні

В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН.

Радянський рух опору:

Прагнув до відновлення статусу Украї­ни в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Ук­раїні діяло 800 партизанських загонів. Їх дії координував Український штаб партизан­ського руху на чолі з Т.Строкачем. Виник­ли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С. Ковпаком, М.Попудренком, О.Са­буровим, О.Федоровим, 1. Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

• диверсії на комунікаціях ворога, зни­щення ліній зв'язку, доріг, мостів;

• розгром ворожих штабів;

• диверсії на залізницях. Влітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна ";

• рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

В Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції.

Загальна чисельність партизан і під­пільників в Україні за роки війни станови­ла за різними джерелами від 500 тис. до 180-220 тис. чоловік.

Створення Українського штабу парти­занського руху на чолі з Т.А.Строкачем, ко­ординація дій, матеріальна підтримка з Ве­ликої землі, застосування радянськими пар­тизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський парти­занський рух на важливий фактор війни, фактично на справжній "другий фронт ".

Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН

Прагнув до відродження незалежної ук­раїнської держави.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. В німецькій армії був утворений "Легіон українських націоналістів". ОУН розраховувала на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Про­те, спроба проголошення у Львові 30 черв­ня 1941 р. самостійної української держа­ви не була підтримана Німеччиною. Геста­по заарештувало усіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, керівни­ка ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпоча­лися репресії. У відповідь ОУН почала ство­рювати партизанські загони, які 14 жовтня 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Рома­ном Шухевичем (псевдонім - Тарас Чуприн­ка). ОУН-УПА не припиняла також анти-радянської і антипольської діяльності.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райо­ни України, де ОУН діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!", "Смерть Сталіну!", "Радянська влада - без більшовиків!".

Основними об'єктами партизанських дій з боку УПА були:

• німці та їх союзники;

• формування Армії Крайової та поль­ське населення;

• радянські партизанські загони, а зго­дом - підрозділи Червоної армії.

Намагаючись утвердити себе у західних регіонах України як "третя сила", УПА лише у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянсь­ких партизан.

Започат­кований на Волині та Поліссі повстансь­кий рух поширювався на інші регіони Ук­раїни.

Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба.

Водночас із боротьбою проти німецьких окупантів та радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичні коріння і час від часу загострювалися до збройної конфронтації.

З приходом Червоної армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на платформі незалежності, оголосила війну сталінсько­му режиму. Радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно жорстокий, кровопролитний характер.