Суспільно-політичні рухи Наддніпрянської України в другій половині хіх століття

З кін. 50-х рр. XIX ст. почали органі­зовуватися напівлегальні гуртки-Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка "хлопоманів" (від польського "хлоп"-селянин). Очолив її істо­рик, пізніше професор Київського універ­ситету Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями "українофіль­ством", набув значного поширення. Гро­мади виникли в Харкові, Чернігові, Пол­таві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політич­ними поглядами. Їх діяльність мала, в ос­новному, культурно-просвітницький харак­тер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо).

Серед найактив­ніших учасників громадівського руху були компо­зитор Микола Лисенко, письменник і драматург Ми­хайло Старицький, письменники Володимир Самійленко та Па­нас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антоно­вич, П.Чубинський, О.Русов.

Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України.

Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав так званий “Валуєвський циркуляр”, за яким українські мова і культура оголошувалися “поза законом”. Проти громадівців прокотилася хвиля ре­пресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

Діяльність "Основи"

У 1861 р. в Петербурзі колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, заснува­ли журнал "Основа". Журнал установив зв'язки з Громадами, знайомив читачів з життям українського народу.

Він діяв до 1862 р. і став першим україн­ським журналом у Російській імперії, спри­яв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Польське повстання 1863-1864 рр. і відгуки на нього в Україні

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського ко­мітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої Миколою Черішшевським всеросійської револю­ційної організації "Земля і Воля". Серед них був і уроженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця О.Потебні. Ре­волюційні демократи розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на підтримку визвольної боротьби проти царської Росії, взяли участь у діях повстан­ських загонів.

Однак, масової підтримки з боку україн­ської громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення Польщі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Пра­вобережної України).

Другий етап громадівського руху

На початку 70-х рр. після деякого по­слаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці акти­візують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган "Киевский телеграф".

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяль­ності велику кількість інтелігенції, зібрав і видав величез­ний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади хоч і утримувалися у своїй біль­шості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З при­йняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західний відділ Російського географіч­ного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який впродовж 1878-1882 рр. ви­давав у Женеві перший український жур­нал за кордоном "Громада".

М.Драгоманов (1841-1895 рр.) - мав значний вплив на український націо­нальний рух, органі­затором і ідеологом якого він виступав. М.Драгоманов роз­робив так звану концепцію громадівського соціалізму. Ос­нову справедливого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі - в існуванні децен­тралізованих, політично вільних і самостій­них громад, об'єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його дум­ку, справжня демократія можлива лише при ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи, за відсутності соціального і на­ціонального гноблення. Будучи поборни­ком дружби і рівності усіх народів, вчений ви­ступав за автономію України в рамках феде­ративної демократичної Російської держави.

Виникнення політичних організацій та партій

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Пер­шою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впро­довж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Міхновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяль­ності загальноукраїнського характеру. "Тарасівці" ставили за мету реалізацію основ­них ідей Тараса Шевченка, досягнення пов­ної незалежності Української держави. Діяльність "Братства" підготувала спри­ятливий грунт для поширення державниць­ко-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніп­рянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники —Д.Антонович, М.Русов, Д. Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партій­на друкарня. Спочатку як програмний до­кумент партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП від­мовилася від цієї ідеї і висунула вимогу на­ціонально-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. В 70-80-ті роки ХІХ століття він був представлений, перш за все, рухом революційних народників, представлених, переважно, різночинною ін­телігенцією.

Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здій­снення демократичних перетворень, пере­дачу землі, фабрик і заводів у народну влас­ність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "хо­діння в народ") з метою викликати протест проти властей і збройні бунти.

У 80-і рр. відбулася радикалізація народ­ницького руху. Частина народників, об'єд­навшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на полі­тичному терорі. 1 березня 1881 р. в резуль­таті терористичного акту народовольців за­гинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гурт­ки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не при­пинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства, на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересами української справи відштовхнуло від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.