Тема 16 Україна на початку хх ст.

Початок XX ст. в історії України харак­теризується загальним революційним піднесенням, що було викликане го­стрими класовими протиріччями, націо­нальним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загально­економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

• активізувався робітничий рух, пере­йшовши від економічної до політичної бо­ротьби;

• посилився селянський рух, для приду­шення якого досить часто використову-вали війська;

• зросла активність студентської і учнів­ської молоді, яка протестувала проти обме­жень її прав, виступала за соціальну спра­ведливість

• посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за про­ведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місце­вого самоуправління. Земці-ліберали ви­магали надання політичних свобод, лік­відації кріпосницьких пережитків, скли­кання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-ви­звольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Над­дніпрянщині:

• тут активізувалася діяльність полі­тичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організацій­ної діяльності партій Наддніпрянської Укра­їни;

• діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса (наприклад, активно діяло товариство “Просвіта”, часопис М.Грушевського та І.Франка “Літературно-науковий вісник”, працювали українські школи і курси для неписьменних тощо);

• зростала кількість українських пред­ставників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

• розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які роз­вивали в української молоді почуття патрі­отизму, схильність до дисципліни, знань;

• широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.

У Наддніпрянській Україні національ­но-визвольний рух проявився в:

• процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900р., розкололася і дала початок трьом партіям: (Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М.Махновським; Українській соціал-демократичній спілці ("Спілка", 1904 р., далі стали частиною “меншовицького” руху) на чолі з М.Меленевським; Українській соціал-демократичній ро­бітничій партії (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагну­ла поєднати марксизм із націоналізмом.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є. Чикаленко). Основні їх вимоги - конститу­ційна монархія, земельні реформи, автоно­мія України в складі Росії.

• Активізації культурно-просвітниць­кої діяльності прогресивної української ін­телігенції.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового харак­теру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. У національному питанні всі національні партії, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії Ук­раїни в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час більш масовими і впливовими були загальноросійські партії: Російська соціал-демократична ро­бітнича партія (РСДРП) - виникла в1898р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодок­сального марксизму; Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на рубежі 1899-1900рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство; Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905р., виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурно­го розвитку для всіх національностей; "Союз 17 жовтня" (октябристи) - утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і непо­дільну Росію;

"Союз російського народу" - чор­носотенна організація, виникла в 1905 р., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і інши­ми національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної авто­номії для національних окраїн імперії.

Україна в революції 1905-1907 рр.

У Російській імперії революційно-ви­звольний рух вилився в демократичну ре­волюцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період ро­звитку революції по висхідній лінії:

• червень - збройне повстання на панцер­нику "Потьомкін";

• жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу IІ піти на поступ­ки і видати Маніфест 17 жовтня, проголо­сивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

• листопад - повстання моряків Севасто­поля на чолі з лейтенантом П.Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

• грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не перерос­ли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

• після Маніфесту 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;

• виникла культурно-освітня організа­ція "Просвіта", яка мала філіали в бага­тьох містах України (Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся Українка, М. Ли-сенко, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші);

• відкривались українські школи, здійс­нювалися спроби викладання українською мовою в університетах;

• активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула україн­ська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури.

Перша та друга Думи були розпущені ца­рем, оскільки виявилися занадто "вільнодумними". Маніфест про розпуск другої Думи 3 черв­ня 1907 р. прийнято вважати кінцем рево­люції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний за­кон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків на­ціонального руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національно­го гноблення неросійських народів імперії.

З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та національних рухів. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П.А.Столипін.

З метою координації діяльності україн­ських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП одстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.