4. Інформаційні агентства

ЗМ1 не є єдиними виробниками інформаційного продукту. Навіть найпотужніші з них не здатні самотужки підготувати всео- хоплюючий та якісний інформаційний матеріал. У своїй діяльності вони спираються як на власні ресурси (кореспондентська сітка, яка часто має своїх платних інформаторів, аналітична діяльність), так і на діяльність різноманітних аналітичних центрів (неурядових орга­нізацій), які здійснюють соціологічні та аналітичні дослідження, а також на інформаційні агентства, прес-центри.

Відповідно до Закону України «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р. інформаційними агентствами є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють із ме­тою надання інформаційних послуг. Отже, основне завдання інфор­магентств - збір та поширення інформації. Немає потреби зайвий раз нагадувати, що така інформація має бути всебічною, об’єктивною та неупередженою.

В У країні зареєстровано кілька десятків інформаційних агентств. Однак справді впливовими на сьогодні можна вважати лише три з них: «Укрінформ», «УНІАН» та «Інтерфакс-Україна».

Державне інформаційне агентство України («Укрінформ») ід^0- денно постачає інформацію (з них дві — англомовні) для понад 1 000 вітчизняних і закордонних суб’єктів інформаційного ринку, зокрема для 300 місцевих періодичних видань. Серед недержавних інформа­ційних агентств впливовими є «Інтерфакс-Україна» та «Українське

43

6незалежне інформаційне агентство «Новини» (УНІАН). їх передплат­никами є практично всі центральні й переважна більшість регіональ­них ЗМІ. Решта інформаційних агентств має обмежений вплив на формування інформаційного простору України.

Характерною рисою діяльності українських інформаційних агентств є їх територіальна обмеженість: це агентства, які подають інформацію про Україну і їх філіали також обмежені кордонами на­шої держави. На час утвердження незалежної держави такий стан ре­чей уже був досягненням. Україна отримала можливість самостійно інформувати громадськість та закордонні держави про внутрішні по­дії. Однак порівняно із закордонним досвідом такі досягнення вигля­дають доволі тьмяно.

Справавтому,щопотужнііноземніагентства(британське «Rater»,

І французькі «Francepress», «Galas», американське «Associatedpress», російське «РИА-Новости» тощо) мають розгалужену світову мережу І власних філій і великі можливості для формування громадської дум­ки не тільки про власну державу, але й про події в інших. Образно кажучи, на події у світі ми дивимося очима «Rater» та «Associated press».

За даними фахівців, агентство «Associated press» щоденно пере­дає приблизно в шість разів більше інформації, ніж отримує від ін­ших суб’єктів інформаційної діяльності. Дослідження ООН показу­ють, що близько 80 % новин формулюються в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку.

Залежність від іноземних інформагентств має негативний вплив І на національну безпеку. В схожій ситуації опинилася Російська ім­перія на межі ХІХ-ХХ ст. Негативні повідомлення про внутрішньо­політичну ситуацію вплинули на зниження цін на імперські цінних паперів на світових біржах, а однобічне висвітлення подій російсько- японської війни 1904-1905 роках закордонними агентствами призве­ло до формування негативної громадської думки про загарбницький характер війни з боку Російської імперії і до упередженого ставлення посередників (СІЛА) під час підписання Сан-Францизького мирного Договору.

Події останніх десятиліть дають багатий матеріал для проведен- | ня аналогій щодо використання іноземними суб’єктами інформацій­ної залежності України в процесі інвестування, продажів облігацій зовнішньої державної позики, продажів озброєнь, посередництва під ^Чвс регулювання внутрішньополіти конфліктів то о.Напрошується один висновок: сьогодні Україна є вкрай інфор­маційно залежною державою, що має негативні наслідки для ста­ну її безпеки.

Отже, можемо виокремити три основних канали масової кому­нікації: телебачення, радіо, преса. Кожний із зазначених видів ЗМІ має свої особливості, що визначають успішність його впливу иа.ауди- торію.

Насамперед ЗМІ не можна розглядати як однаково ефективні інструменти поширення інформації. Радіо, телебачення і преса від- повідають на три принципово різних питання і відповідно до цього кожен із них висвітлює свій аспект певної події. Радіо відповідає на запитання: «Що?» - «Що сталося?» Телебачення дає відповідь на пи­тання: «Як?» - «Як сталося те, про що вже повідомило радіо?» Пре­са з’ясовує: «Чому?» - «Чому сталося саме те, про що говорило радіо і так, як це показало телебачення?» Таким є об’єктивний «розподіл праці» між основними комунікаційними каналами. І тільки систем­ний підхід, спираючись иа три взаємодоповнюючих відповіді, може дати об’ємну картину того, що справді відбулося.

І