§31.Чергування/о і та і є/ з фонемним нулем

Чергування |о| — фонемний нуль, \е\ — фонемний нуль також належать до історичних чергувань, що закономірно і з невеликими відхиленнями спостерігаються в українській мові. В основі їх лежить одна й та сама історична зміна у фонетичній системі давньоруської мови.

Ці чергування пов’язані із занепадом давніх редукованих у слабкій позиції і їх вокалізацією у сильній: садъкъ -т> [садо^]к],

але садъка -> [садка*]; вьсь -» [вес'] -> вьсіл -> [вс'а] і под. Оскільки редуковані сильні і слабкі в різних формах слова могли чергуватися між собою, то й рефлекси їх маємо різні: або |о|, |є|, або фонемний нуль. Голосні |о| та \е\, що виникли на місці сильних [ъ] і [ь], що називають випадними (в інших формах слова вони випадають). Українська мова знає і вставні секундарні \о\, \е\. Такі голосні утворилися також у зв’язку із занепадом реду- кованих у кінці слова після сонорного, але не на місці реду- кованих. Вони є вставками між звуками «шумний плюс сонорний», що після занепаду [ъ] чи [ь] після сонор- них [р], [л], [«], [м] почали вимовлятися поряд у межах од- ного складу: огнь -> [огн'] -» [ого¹н'], [вого^]н']; сестръ -> -> [сестр] -> [се^исте*р].

69

З фонемним нулем чергуються як випадні, так і вставні секундарні \е\, \о\.

У сучасній українській літературній мові чергування \о\, \е\ з фонемним нулем, виконуючи морфоноло- гічну функцію, відбувається при словотворенні і словозміні, тобто як у коренях і суфіксах, так і в закінченнях.

При словозміні І о І або | є | чергується з фо- немним нулем:

а) в іменниках із суфіксами -ок, -очок, -оть, -ень, -ець. Тут фонема | о | або | є | вживається в суфіксі перед нульо- вим закінченням і зникає перед закінченням з голосним: гурток — гуртка, гуртком; пісок — піску, пісками; кіло- чок — кілочка, кілочки; лікоть — ліктя, лікті; хло- пець — хлопця, хлопцем.

Якщо редукований був і в корені, то чергування може відбуватися в кількох різних складах: жнець — женця, женці (чергується кореневий [є] і суфіксальний [є]);

б) у непохідних іменниках типу: день — дня, вітер — вітру, сон — сну.

Виняток: лоб (лъбъ) — лоба [лъба], рот (рътъ) — рота (ръта). ^{+ +}

Тут у непрямих відмінках [о] зберігається за аналогією (порівн. з рос. лоб — лба, рот — рта);

в) у родовому відмінку множини іменників жіночого й середнього роду: весен — весна, сестер — сестра, сотень — сотня, банок — банка, голок — голка.

У словотворенні названі чергування трапляються рідко і не в межах якогось морфологічного розряду: дно — бездонний; тьма [т'ма] — темний, сто — сотня, сса- ти — соска, день — дніти.

§32. Чергування і еі—/о/ після шиплячих приголосних та після /j/

У сучасній українській мові після шиплячих |ас|, |ч|, |ш|, \дк\ та після |/| у різних формах слова чи в похідних словах можуть чергуватися | є \ з | о \: четвертий — чо- тири, пшениця — пшоно.

Основним у названій парі голосних виступає [є]: укр. чотири <- давньоруське четыре; пшоно <- пшено. Таким чином, [о] після шиплячого або [/] буває в українській мові фонетичним відповідником [є], з яким чергується.

Чергування \е\ з \о\ — це результат розвитку україн- ської фонологічної системи.

70

Історична довідка. Як відомо, в давньоруській мові шиплячі приго- лосні були постійно м’якими, а голосні вживалися після них відповідно до способу утворення шиплячого. Після шиплячих І ж' І, І ч' І, І ш' І, що ви- никли внаслідок першої палаталізації, голосні заднього ряду зовсім не вживалися. Зате [у], [а] могли вживатися після шиплячих, що утворилися в спільнослов’янській мові внаслідок пом’якшення кінцевих приголос- них твірної основи ([ґ], [к], їх], Ід], Im], [з], [с]) перед приголосним [/'], яким починався іменний або дієслівний суфікс: ношу, ноша [нош'у, нош'а] <- <- *HOCJq, *носіа.

Голосний [о] після шиплячих не вживався.

Пам’ятки XII—XIII ст. свідчать про перехід ]е] -* [о] після шиплячих та постійно м’якого [/] написанням о, де раніше вживався [є] або [ь].

Ця зміна початково відбувалася у визначених фонетичних умовах: як правило, під наголосом і перед дальшим твердим приголосним, наприк- лад: жолтый [ж'о'лтиі], иолъка Ijo’aku] тощо.

З фонетичного погляду зміна [є] в [о] в названих умовах пояснюється лабіалізуючим впливом твердих приголосних (що, певно, самі були рані- ше переважно лабіалізованими) на попередній голосний. Цей голосний [є] лабіалізувався і пересувався дещо назад, тобто до задньорядного го- лосного [о]. Можливо, на цю зміну мав вплив занепад редукованого, оскільки в межах одного складу зв’язок між голосним і дальшим твер- дим приголосним ставав тіснішим.

Проте не в усіх східнослов’янських мовах названа зміна відбулася в однаковому обсязі: в російській мові [є] переходить в [о] як після шипля- чих, так і після інших приголосних тільки під наголосом: клён, нёс, чёр- ный, жёлудь, чёрт і под.; у білоруській та українській мовах ця зміна простежується послідовніше.

У сучасній українській літературній мові | о | після шипля- чого або [/] вживається закономірно: перед дальшим твер- дим, але не стверділим приголосним.

Твердим виступає приголосний, після якого вживаються голосні [а] (крім утвореного із носового [ę]), [у], [о] та [и] (з давньоруського [ы]¹), або приголосний, після якого зане- пав слабкий редукований заднього ряду [ъ]: жонатий (же- натъ), жолудь (желудь), вечором (вечеръмь), жолоб (же- лобъ), його (ієго), копійок (копіієкь) тощо. В інших пози- ціях, зокрема перед голосним [и] (з давньоруського [і]²), [є] та приголосним, після якого занепав редукований перед- нього ряду І ь І, шиплячий приголосний у сучасній українській мові з історичного погляду є стверділим. Перед ним збері- гається давній [є]: пшениця, бо [пш'ен'іц^а], женити, бо [ж'ен'іт'і], шести, бо [ш'ес'т'і], шелест, бо [ш'ел'ест], книжечка, бо [кн'іж'еч'ька] тощо.

'Такому українському [u] в російській мові відповідає [и] (граф. ы): бджоїли] (рос. пче[лы\), чотири (рос. четыре); син (рос. сын), дим (рос. дым).

²У російській мові такому українському [и] відповідає [і] (граф, и): пшениця (рос. пшеница), бити (рос. бить) і под.

71

Отже, в словах одного кореня голосні \о\ і \е\ можуть чергуватися: четвертий — чотири, шести — шостий, вечеря — вечора, дочечка — дочок, лієчка — лійок тощо. Це чергування охоплює у сучасній українській літературній мові тільки сферу словотворення, а при словозміні, як прави- ло, порушується під впливом аналогії.

Так, голосний [о] виступає після шиплячого та після [/'] перед дальшим м’яким або стверділим приголосним — замість [є]:

а) в іменниках НІ відміни з суфіксом -ост (і): свіжості, безкрайості (бо частіше вживаються однотипні слова без шиплячого: молодості, радості, вічності і под.);

б) у давальному і місцевому відмінках однини окремих іменників перед складом із закінченням -і: бджолі, на щоці, у пшоні, на вечорі і под. за аналогією до початкової і по- хідних форм, у яких дальший приголосний твердий: бджо- ла — бджоли — бджолу — бджолою; вечора — вечо- ру — вечором; пшоно — пшона — пшону — пшоном;

в) у закінченнях родового (-ої) й орудного (-ою) відмінків прикметників, займенників, числівників прикметникового типу жіночого роду: гарячої, гарячою; нашої, нашою; першої, першою тощо. У таких випадках [о] в закінченні після ши- плячого перед м’яким [/] виступає за аналогією або до форм чоловічого роду цих же слів (гарячого, нашого, першого), або ж до однотипних форм, у яких немає шиплячого, а отже, [о] закономірний (доброї, доброю; другої, другою; тої, тою);

г) у похідних утвореннях: чорніти, чорніє, чорнило, чор- нити тощо, вечоріти, вечоріє (за аналогією до чорний, вечо- ра і под.).

Проте в сучасній українській літературній мові досить часто трапляються випадки, коли після шиплячого або [/] вживається [є] перед наступним твердим приголосним, тоб- то в таких умовах, що сприяли переходу \е\ в |о|. В одних випадках таке явище можна пояснити фонетичними зміна- ми, зокрема ствердінням дальшого приголосного (після зане- паду слабкого [ь]): баєчка (з баїгчька), ложечка (зложечь- ка). В інших — вживання \е\ на місці сподіваного \о\ по- яснюється іншими причинами, зокрема:

а) у формі першої особи множини дієслів І дієвідміни зберігається | є | після [ж], [ч], [ш], [/] перед твердим [лі] (каже- мо, пишемо, хочемо, миємо) за аналогією до форми другої особи однини цього ж дієслова, де [є] після шиплячого або [у] закономірно не перейшов у [о] перед стверділим [ш] (ка- жеш, пишеш, хочеш, миєш);

72

б) у коренях слів жену, шепчу, чешу голосний [є] також вживається під впливом форм другої і третьої особи однини, де він закономірний (женеш, жене; шепчеш, шепче; че- шеш, чешете);

в) у пасивних дієприкметниках з суфіксом -ен(иŭ) типу збуджений, знижений, зношений, зосереджений, озброє- ний, печений тощо \е\ після шиплячих та [/] вживається перед етимологічно твердим приголосним [н], очевидно, під впливом тих частіше вживаних дієприкметників, у яких | є \ стоїть не після шиплячого: зроблений, населений, варений і под.;

г) у прикметниках на -ев(иŭ), -ен(иŭ) та віддієслівних утвореннях на -но вживання голосного [є] після шиплячого або [/] перед твердим приголосним [в] або [н] пояснюється також аналогічною причиною: рожевий, смушевий, гру- шевий, краєвий; печений, присвячений; збільшено, роз- зброєно, присвячено, покручено, озброєно (як вересне- вий, куплений, зароблено). Однак у ненаголошеній позиції зміна може проходити закономірно: грошовий, дощовий, речовий, бойовий, чайовий, крайовий, стройовий;

д) в іменниках з суфіксами -енк(о), -ечок, -енн(иŭ), -езн(иŭ), в яких постійно виступає \е\: Левченко, Войту- шенко, Шульженко, Сергієнко; вершечок, кружечок, мішечок, краєчок, височенний, глибочезний.

Виняток становлять слова гайочок, райочок, кийочок, у яких | о | вживається за аналогією (як у словах садочок, ставочок тощо);

є) у словах книжного та іншомовного походження, у яких зберігається звуковий склад: жезл, жертва, жест, ковчег, печера, чек, чемпіон, шеф і деяких подібних;

є) в окремих словах і похідних від них формах за тради- цією: кочерга, пащека (пащекувати), червоний (червоні- ти), черга (чергувати, черговий), черкати (почерк, роз- черк), черпати (черпак), шепотіти (шепіт), щедрий, ще- зати тощо.