§ 50. Принципи українського правопису

Єдина, обов’язкова для всіх орфографічна система ґрун- тується на певних принципах, обумовлених особливостями звукового складу та граматичної будови мови, і відображає історичний розвиток формування й усталення її правопис- них норм.

Українська орфографія формувалася протягом кількох століть, упродовж яких поступово усталювалася однаковість написання звукового складу українських слів (частин їх) та слів іншомовного походження.

Орфографічним називається правило, яке необхідно застосувати до тієї чи іншої орфограми на основі її відмінних ознак.

Орфограма — правильне (таке, що відповідає правилам або традиціям) написання, яке потрібно вибрати із ряду можливих.

В основу орфографії сучасної української мови покладено принципи: фонематичний, фонетичний, морфологічний, тра- диційний (або історичний); окремі написання ґрунтуються на смисловому, або диференціюючому, принципі.

Фонематичний принцип онтологічно є першим і найважливішим, оскільки забезпечує передачу на письмі не тільки інваріанта фонеми, а й тих виявів, що є наслідком історичних чергувань: гора — гір, села — сіл, спека — спечний, горох — горошок — (у) горосі.

Цей принцип забезпечує єдність: «фонема — адекватна їй літера (буква)». Фонетичний принцип застосовується, коли доводиться вибирати правильне написання фонеми в слабкій позиції (позиційного варіанта). Наприклад, дзвінкий приго- лосний префікса [з] перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х] запи- сується відповідно до вимови (у слабкій позиції) як с- (ско- сити, спитати, стекти, сформувати, схопити).

105

За фонетичним принципом позначаються:

1) спрощення в групах приголосних -здн-, -ждн-, -стн-, -стл-, -рдц-, -лнц- та ін.: пізно, тижневий, чесний, щасли- вий, серце, сонце;

2) зміна приголосних [г], [к], [х] в іменниках І прикметни- ках перед суфіксами -ств(о), -ськ(иŭ): убогий — убозтво, Прага — празький, свояк — свояцтво, козак — козаць- кий, птах — птаство, чех — чеський;

3) написання о та є після шиплячих: жовтий, жолудь, бджола, чорний, чотири, вчора, шостий, пшоно, але же- нити, джерело, честь, четвер, вечеря;

4) написання [а] відповідно до вимови в словах (перед постійно наголошеним складом з а): багатий, багач, га- разд, гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн (порівняйте рос: богатый, горячий, кочан, хозяин);

5) написання букви у на місці давніх о, е, ъ в словах: будяк, мачуха, парубок, яблуня, яблуко (порівняйте рос: бодяк, мачеха, яблоня, яблоко) та деякі інші.

Морфологічний принцип полягає у позначенні однаковим способом морфеми незалежно від її звучання в різних словах або формах того самого слова. Наприклад, фонеми \е\, \и\ в корені слів передаються буквами є, и як у сильній позиції (під наголосом), так і в слабкій (у ненаго- лошеному складі) за правилом: щоб перевірити написання, треба змінити слово так, щоб на сумнівний звук падав наго- лос: пишемо село [се^ило¹], бо села; живу [жи^еву¹], бо жити.

Більшість правил українських написань суфіксів, префіксів, закінчень, чергувань у коренях слів, суфіксах і префіксах ґрунтуються на морфологічому принципі:

1) передача ненаголошених [є], [и], [о] у коренях слів: вес- ло — весла, життя — жити, голубка — голуб, лопух;

2) збереження буквеного позначення фонеми в позиції дзвінкого перед глухим і навпаки: вогкий [во¹хкиі], просьба [про^]з'ба] — просити, боротьба [бород'ба^]] — боротися;

3) збереження фонематичної передачі прийменника з пе-

íіед глухим приголосним наступного слова: з тобою стобо^'у], з хати [схá^ти], з чотирма [жчотирма^[]; з ше- лестом [ш:еЫе^истом];

4) розрізнення префіксів пре- і при-: прекрасний [при- красиш], але прилюдний [при^ел'у¹дниĭ], прибути [пре^ибу^[ти\,

5) збереження фонем кореневої морфеми й закінчення в дієслівних формах на -шся, -ться: снишся [chuć:а], зби- раєшся [зби^ера]е^ис':а], сниться [сниц':а], збирається [зби^ера]'е^иц':а] та ін.

106

Традиційний, або історичний, принцип полягає в тому, що вибір написання здійснюється на осно- ві традиції, а не відповідного правила збереження букве- ної передачі фонеми, як це передбачає морфологічний прин- цип.

Так, в українському правописі традиційно звукосполучен- ня [ji] прийнято позначати буквою ї (їхати, пір’їна), а зву- косполучення [шч] — буквою щ (щока, вищий, Київщи- на). За традицією вживаються і букви я, ю, є для позначен- ня сполучення приголосного з наступним голосним а, у, є (яр, Юрій, Єва) або м’якості попереднього приголосного перед а, у, є (рябий, любити, життєвий).

До традиційних належать також написання, які не можуть бути пояснені ні з фонетичного погляду, ні з морфологічно- го, а вимагають запам’ятання орфограми, яка прийнята тради- цією. Наприклад, у словах тюркського походження кисет, кишеня, кинджал, кизил, лиман традиційно виступає ко- реневий и; в українських словах левада, леміш, лепеха пишеться є; у прізвищі російського письменника Горький за традицією після р ставиться м’який знак, хоч в українській мові цей звук у кінці складу і слова вимовляється твердо (гіркий, господар, терміновий).

Диференціюючі, або смислові, написання регулюють розрізнення смислу слів і словосполучень. Так, велика і мала букви на початку слів служать для розріз- нення власних (індивідуальних) і загальних назв: Земля (планета) — земля (ґрунт), явір (деревина) — Явір (прізви- ще), велика ведмедиця (тварина) і Велика Ведмедиця (су- зір’я), хребет звіра (термін) — Уральський хребет (то- понім).

У сучасному українському правописі вживання великої букви передбачено правилами писемного тексту та індиві- дуальних позначень істот і предметів.

Смислова диференціація зумовлює написання разом, окре- мо й через дефіс прислівників і прислівникових сполучень на відміну від прийменниково-відмінкових форм іменників; написання часток, сполучників тощо. Наприклад, вивчити напам’ять (прислівник) — подарувати на пам’ять (імен- ник з прийменником у знахідному відмінку); як би сказа- ти (прислівник як і частка би дієслівної форми умовного способу пишуться окремо) — якби сказав, то... (сполуч- ник якби пишеться разом).

107