13. Назвіть бар’єри на шляху інноваційного розвитку підприємства:

а) складність та невизначеність середовища;

б) високі вимоги заможних споживачів;

в) негативний досвід;

г) опір змінам;

д) матеріальні, інформаційні, фінансові обмеження.

14. Які дії можуть належати до шляхів подолання бар’єрів інноваційного розвитку підприємства:

а) встановлення ефективних зв’язків із зовнішнім середовищем;

б) впровадження організаційних структур управління;

в) участь усіх підсистем підприємства у плануванні та впровадженні іновації;

г) необхідність революційних змін у середині підприємства;

д) початок процесу подолання бар’єрів «згори».

15. Перерахуйте основні стратегії, які забезпечують зростання бізнесу:

а) підримуюча інновація;

б) підривна інновація, орієнтована на нижні сектори;

в) радикальна інновація;

г) підривна інновація, орієнтована на нові ринки.

Література: 11; 17; 25; 44; 64-73; 79-83; 90; 105; 106; 172-176.

Тема 3. Інновації в менеджменті: сучасні цільові концепції управління

3.1. Нові цільові концепції управління

3.2. Концепція «ощадного управління» (LМ)

3.3. Концепція комплексного управління якістю (ТQМ)

3.4. Концепція реінжинерингу (ВPR)

3.5. Менеджмент змін (СМ)

3.6. Концепція бенчмаркингу.

3.7. Концепція управління бізнес-часом (ТВМ)

3.8. Концепція ефективного обслуговування клієнта (ECR)

3.9. Комп’ютерне зінтегроване виробництво (СІМ)

3.10.Управління взаємовідносинами з клієнтами (CRM)

3.11.Управління мережами постачання (SCM)

Огляд основних теорій і моделей економічного зростання, що грунтуються на інноваційних факторах, показує поступову зміну поглядів науковців на роль інноваційних чинників в економічному розвитку. Йдеться про зміну парадигми — загальновизнаних наукових досягнень, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та її розв'язання [143].

Ранні теорії циклічного економічного зростання ґрунтувалися на технологічній парадигмі, згідно з якою причиною циклічного розвитку вважали зміну поколінь техніки в процесі її відтворення та інфраструктури, яка обслуговувала даний технологічний устрій. Нові зразки техніки і нова технологія, на думку прихильників цієї парадигми, з'являються внаслідок «вільного польоту думки» науковців і винахідників, які займаються дослідженнями лише для задоволення власної цікавості. Якщо винахідник зуміє переконати власників капіталу у перспективності своєї новинки, то вона прийде на зміну традиційній технології, якщо ж ні — то новинка залишиться незатребуваною. Слабкою ланкою цієї парадигми є нерозуміння того, чому саме одна технічна новинка є перспективною і підприємці інвестують капітал у її впровадження, а інша — залишається поза їхньою увагою.

Технологічну парадигму доповнила техніко-економічна, сформована Й. Шумпетером і його послідовниками. Вони стверджують, що зміна технологій відбувається не через фізичне зношення, а внаслідок того, що тривале використання певної технології та її поширення у відповідній сфері діяльності знижує норму прибутку підприємців. Прагнучи її збільшити, вони впроваджують принципово нові види техніки. Слідом за підприємцями, які першими йдуть на ризик, інновації починають використовувати й інші фірми, впевнившись у їх здатності збільшувати віддачу від вкладеного капіталу. В межах нової технології з'являються поліпшувальні інновації, які дають змогу далі нарощувати прибуток. Однак, можливості будь-якого нового напряму у техніці вичерпуються, що призводить до економічного спаду в галузі. Це вимагає від суб'єктів господарювання радикальних змін у динаміці капіталовкладень: значно більше коштів спрямовується на пошук принципово нових технологічних чи організаційних рішень.

Концепція техніко-економічної парадигми виходить з того, що зміна технологічного устрою тісно пов'язана зі змінами у способах управління економікою на макрорівні. Це створює сприятливіші умови для спрямування капіталу в ризикові інноваційні галузі. В свою чергу, поширення нових технологій сприяє змінам в інституційній структурі держави. Період, протягом якого відбуваються кардинальні зміни в соціально-економічній структурі, і є періодом оновлення техніко-економічної парадигми, яка відповідає новим принципам управління в різних сферах, що стають загальновизнаними для нової фази розвитку. Це становлення триває 48-68 років, що відповідає «довгій хвилі» М.Кондратьєва. Нині ці процеси прискорюються, зміна техніко-економічної парадигми відбувається значно швидше. Зміна техніко-економічної парадигми має всі ознаки загальної техніко-управлінської революції, яка зумовлює ефективнішу систему суспільно-економічного устрою.

Оскільки революційні технічні ідеї з'являються рідко і вони обумовлені загальними темпами науково-технічного прогресу, то цикл «піднесення — стагнація — спад — криза — пожвавлення — піднесення» триває майже 50 років. Скороченню тривалості кризового періоду сприяють нові ідеї. Її часта поява стає можливою за умов залучення у сферу продукування знань більшої кількості людей, створення такого інноваційного середовища та його інфраструктури, якому відкриття випробовуються шляхом їх практичного застосування у безперервному потоці проб і помилок. Таке середовище починає генерувати власну динаміку, приваблюючи знання, таланти та інвестиції звідусіль.

Для того, щоб інновація реалізувалась, необхідно наступне: конкретне інституційне та індустріальне середовище, певна кваліфікація для концептуального осмислення і розв'язання технологічної проблеми, економічна ментальність, щоб зробити застосування інновації вигідним; мережа виробників та користувачів, що можуть обмінюватися досвідом, який здобувають у процесі створення базисної інновації.

Усвідомлення цього зумовило появу техно-соціо-економічної парадигми, яка ключовим фактором економічного розвитку вважає людський капітал, що трансформується у нові знання. Завдяки інформаційним технологіям суттєво зросла можливість вільного доступу до інформації, а це впливає не лише на технологічні зміни, а й на перебіг соціальних процесів. Люди прагнуть бути мобільнішими, намагаючись знайти застосування своїм знанням і здібностям, щоб поліпшити якість свого життя. Масового характеру набули міграційні процеси, «відтік мізків» із країн з низьким рівнем соціального забезпечення, що призводить до зменшення інтелектуального потенціалу цих країн і закріплює їх технологічне відставання. Величина людського капіталу залежить від соціальної політики держави, від підтримки нею розвитку освіти і заохочення винахідництва та раціоналізаторства, які розвивають інтелектуальний і творчий потенціал людей. Чим вищий інтелектуальний потенціал працівників підприємства, тим більше інноваційних рішень може бути ними напрацьовано, тим гнучкіше і мобільніше функціонує підприємство. З огляду на це, держава повинна заохочувати інноваційний пошук підприємців.

Визнання ролі соціальних інститутів (зокрема, держави) у процесі технологічних змін є важливим висновком техно-соціо-економічної парадигми. Держава, гальмуючи, прискорюючи чи очолюючи технологічні інновації, є вирішальним фактором усього процесу розвитку, фактором, який організовує і відображає сутність соціальних і культурних сил, що домінують в країні. Здатність держави досягти світового технологічного панування залежить від досконалості її соціальних інститутів, які підтримують прагнення громадян до поліпшення свого життя, заохочуючи їхню активність у здобутті нових знань і в їх практичному застосуванні.

Позитивне сприйняття цієї парадигми важливе і для України, економічна криза в якій виявилась затяжною, і вийти з якої можна лише за допомоги інноваційної концепції інноваційного розвитку. Врахування цієї парадигми у процесі реформування економічних відносин дасть змогу сформувати в Україні сприятливе для інноваційної діяльності інституційне середовище. Воно має містити відповідне законодавче забезпечення, яке б визначало правові, економічні та організаційні умови науково-технічної та інноваційної діяльності, передбачало регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інноваційної діяльності, визначало порядок та умови надання підтримки юридичним особам, що здійснюють науково-технічну і (або) інноваційну діяльність. Ретельно продумавши систему оподаткування та кредитування підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність, визначивши ефективні форми державної підтримки розвитку науково-технічних досліджень, піднявши престиж наукової та винахідницької діяльності, можна сформувати інтерес до інноваційної діяльності і активізувати інноваційні процеси в країні.

Новітній підхід до управління інноваціями об’єднує інноватику з маркетинговою стратегією: найбільш успішні інновації – це одночасно та, передусім, нові маркетингові концепції. Згідно такого підходу на перший план виступає той факт, що споживачі потребують не нових продуктів, а новихі вигод від них. Відповідно, слід розрізняти винахід та інновацію: «винахід – це новий продукт, а інновація – нова вигода».

Тому слід бачити різницю між ідеєю товару та концепцією його позиціонування для споживачів. На відміну від ідеї товару «концепція позиціонування» відноситься до сфери вибору цільового ринку та вигідної пропозиції. Вона розробляється з урахуванням того, наскільки клієнти усвідомлюють вигоди нового продукту (послуги); чи вірять в те, що він може бути корисним; чи є у них нагайна потреба в запропонованих благах. Якщо ж потреба існує, чи задовольняють її нинішні постачальники; чи вважають клієнти, що ціна, яка запропонована, відповідає вартості продукту (послуги). Необхідно зазначити, що винахід може мати безліч концепцій позиціонування для різних ринків. Різниця між «ідеєю товару» і «концепцією його позиціонування» є вирішальною, оскільки стратегії позиціонування більшості товарів (послуг) значно відрізняються.

Реалізація такої стратегії передбачає необхідність стратегічного управління інноваційним розвитоком підприємства. Сутність його не просто в управлінні інноваціями, а у формуванні сприятливого для інновацій клімату на підприємстві. Це, передусім, означає, що співробітники добре поінформовані про потреби клієнтів та необхідні для їх задоволення технологічні рішення.

Тому менеджмент інноваційного підприємства заохочує навчання своїх співробітників, створює стимули, які зацікавлюють персонал до інновацій. Таке підприємство вирощує інноваційні команди та турбується про їх інтеграцію в організацію.

До сучасних концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком підприємства можна зарахувати як виникнення нових міждисциплінарних наук (екогомологія, контролінг, регіоніка), так і розробку нових цільових концепцій управління, які відтворюють сучасні зміни в процесі і системі управління, а саме: концепція «ощадного управління» (LМ), концепція комплексного управління якістю (ТQМ), концепція реінженірингу (ВРR), СМ – менеджмент змін; концепція бенчмаркингу, концепція управління бізнес-часом (ТВМ), концепція ефективного обслуговування клієнта (ECR), комп’ютерне зінтегроване виробництво (СІМ), CRM – управління взаємовідносинами з клієнтами та SCM управління мережами постачання [153, с. 279-281; 173, с. 52-53].