4. Сенс державності

Людина має постійно розвиватися, і будь-яка історія може бути визначена як історія її зусиль стати особистістю. Адже відомо: особистістю не народжуються — нею стають. Однак часто стверджують, що історія — це кладовище нездійснених ідей і прагнень до свободи, любові, честі й гідності. Хто-хто, а українці знають це з власного досвіду. Але всупереч цьому, коли йдеться про те, щоб бути вільною і незалежною державою, то це — доля, і нам її не минути.

Водночас громадянину, а надто політику, слід розуміти, що є певна межа можливостей кожного окремого покоління у спробі дати відповідь на виклик історії. «Щоб нам бути громадянами, — писав М. Мамардашвілі, — тобто жити соціально грамотно, нам слід розуміти якісь абстрактні істини стосовно самих себе, своїх граничних можливостей. І ось тут, в абстракціях і їх виявленні, я і бачу покликання філософа, якого так чекає наше суспільство сьогодні, тому що ми перебуваємо в періоді здичавіння свідомості, який затягнувся»⁹.

Взірцем творчого, самокритичного підходу до оцінки свого місця в історії, та й самого часу, був і зостається В. Винниченко. Будучи Генеральним Секретарем України (прем'єр-міністром), він писав у своїх щоденниках 11 жовтня 1917 р., що має дуже обмежені можливості в реалізації національної ідеї внаслідок незрілості українського суспільства, його непідготовленості до революційних зрушень. «Дивна річ: щоб задовольнити дітей і дідусів, треба дуже небагато — треба не діла, не результатів, а пози. Стань у таку позу, ніби тобі весь світ підвладний, і ти будеш цілком задовольняючим їх політиком. Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилупились, і на нас ще тільки жовтенький пушок державності в куточках дзьобиків, ще цілком свіженькі заїди. І як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами, створіннячко войовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок»¹⁰.

Болісно відчуваючи драматизм перехідного періоду, В. Винниченко саркастично відзначав, що змушений часом ставати в позу. «Мушу вдавати, що ми маємо невичерпні сили. Та й не можна інакше. Героїчний період нашого відродження ще не скінчився. Треба всіма засобами тримати лінію підйому»¹¹. На жаль, сталося так, що «лінію підйому» втримати не вдалося. Державотворчі зусилля України в 1917-1921 рр. не були реалізовані повною мірою. Причина цього, вважав В. Винниченко, полягала у тому, що не вдалося дотримати неодмінної умови «об'єднати гасло національне з соціальним, стати в оборону не тільки національно-державних прагнень, а й економічно-соціального визволення»¹².

Народ не задовольняли вимоги мати лише самостійний уряд, парламент, міністрів, своє військо, свої школи, свої газети, одним словом, тільки «саму Україну». В еміграції у Франції, переосмислюючи прожите, В. Винниченко 1949 р. писав: «Ми болюче пам'ятаємо, що вибрав український народ: «самої України» без «чогось іншого» він не схотів і пішов за тими, які те «щось» обіцяли йому дати негайно й без обмеження. (Що саме вони йому потім дали, це інше питання). А що саме було те «щось»? Це було, — ще й ще раз згадаймо, — задоволення його економічних і соціальних інтересів, це була правда і справедливість не тільки національна, а й всебічна. Українська Центральна Рада не відважилась протиставити обіцянкам большевизму своє щире злиття зо своїм народом, з його хай «надмірними» прагненнями того моменту. Вона орієнтувалася на інші сили. Що з того вийшло, ми ще й досі відчуваємо»¹³.

Чи були повністю змарновані державотворчі зусилля України? На це запитання В. Винниченко відповідає однозначно — ні! Державність в його розумінні — це устрій усього матеріального і психічного буття цілого народу, його, національності, економіки, політики, культури — величезного й складного комплексу самоорганізації людей. У цьому контексті В. Винниченко сприймав українську державність як даність і в офіційних рамках Радянської України, і в формах нелегальної політичної боротьби за її повну самостійність. «Українська держава, українська державність на Україні є, — писав він 1949 р., — її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» — Росії»¹⁴.

Як інакше можна пояснити те, що російський радянський імперіалізм не тільки змушений був зберегти майже всі атрибути державності, створеної українським народом, а й вважав за можливе ввести Україну до ООН як самостійну державу? Якщо це був лише камуфляж, то чому це не викликало негативної реакції з боку світової громадськості, яка визнала факт доцільності перебування України в ООН? На ці запитання В. Винниченко відповів недвозначно: «Українська Держава була і є. її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Українською Повстанською Армією»¹⁵.

Зрозуміло, що така форма державності не могла задовольнити — Україна не була ні самостійною, ні незалежною. Бона була підкорена імперською командно-бюрократичною системою, але в її надрах зріли ті самостійницькі сили, які з часом взяли на себе зобов'язання наповнити державницькі форми конкретним демократичним змістом.

Зрештою, незалежність України проголошено й підтверджено референдумом. Але чи подолала нова політична еліта ту сакраментальну суперечність, яка вже одного разу спричинилася до руйнації української самостійності й значною мірою компрометувала саму незалежницьку ідею: суперечність між національним і соціально-економічним факторами?

У перший день 1993 р. газета «Демократична Україна » писала: «На жаль, у минулому році національний ідеал вичерпався. Адже цей ідеал був запропонований дуже «стисло»: незалежність, відокремлення від Москви. А що далі? Яка у нас демократія: президентська чи парламентська? Яка держава: унітарна чи федеральна? Яка економіка: державна чи приватна? По всіх напрямах іде боротьба. І ця невизначеність... свідчить про банкрутство правлячої еліти»¹⁶. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з різкістю формулювань, але певний сенс у них був.

Не слід також забувати, що Верховній Раді було кинуто виклик Рухом та «Новою Україною», які домагалися референдуму з питання про довіру вищому законодавчому органу республіки. Потрібних 3 млн. підписів, проте, не зібрали, хоча влітку 1992 р., за даними соціологічного опитування, Верховній Раді довіряли лише близько 30% виборців, а понад 37% — не довіряли. Отже, був шанс довести справу до референдуму й висловлення вотуму недовіри, коли б знайшлася альтернативна політична сила, якій би виборці віддали свої симпатії.

Отже, в Україні склалася парадоксальна ситуація: у той час як політична еліта декларувала гасла лібералізму, суспільство прагнуло до регульованого ринку в розрегульованій державі. Наслідки становища, що склалося, очевидні: держава не могла регулювати економіку, хоч і прагнула цього. Виникала загроза, що за економічних і політичних умов стихійно-мафіозної «лібералізації» може «похитнутися» і сама державність.

Подолати цю стихійність без чітко усвідомленої державницької доктрини, без розуміння того, до створення якої ж соціально-економічної моделі ми прагнемо, було неможливо. І це не доктринерська, не теоретико-схоластична позиція, а питання самого виживання. Хоч як це прикро, але доводилося погодитися з висновком групи експертів Національного інституту стратегічних досліджень: «Нація в цілому позбавлена розвиненої самосвідомості. Вона не має чітких соціальних орієнтирів на майбутнє, її ідеали, стратегічна мета формуються переважно за аналогією з іншими, більш благополучними країнами, а не на основі глибокого аналізу внутрішніх можливостей власного історичного розвитку, і тому відзначаються абстрактністю, надуманістю, не є життєздатними»¹⁷.