3. Свідомість, самосвідомість, ментальність

Але як бути з раціональним, яке обгрунтовує і свідомі орієнтації? Безперечно, сфера ментального впливає на свідомі самовизначення людини. Цей вплив зумовлюється, зокрема, емоційним, життєвим спілкуванням, повсякденним буттям, що визначає способи світовідчуття, мислення, стереотипи поведінки та творчості і т.д.,а в результаті – специфічну роль суб'єкта в розвитку певної культури та цивілізації. У смисловому просторі етносу зберігається енергія народу, закріплена в символах і ментальних структурах. Водночас ментальність.мотивує й існування суб'єкта, закликає його до буття, оскільки будь-яка думка не може вичерпно його вдовольнити, бо не є тотожною тому, про що вона висловлена. Простір життя відчувається людиною як об'єктивний, наперед заданий, але на рівні осмислення – це форма самоусвідомлення, самосвідомості, самості. Тобто індивідуальність особистості відрізняється від будь-якої «індивідуальності, свідомої того факту, що її ідентичність створена не з її відмінності від інших, а з посилання на себе»¹⁸. Тобто особистість не тотожна емпіричній визначеності суб'єкта. Останній сам може ставати предметом діяльності і дослідження, але в цьому випадку вказана особливість діяльності (тобто самоідентифікації в ній людини у вигляді феномену «Я») зберігається незмінною. Віддаючи свою безпосередню визначеність у вигляді предмета діяльності, людина зберігає також особливу тотожність із самою собою, яка знаходить вираз у неперервному існуванні «особистості».

На рівні актів свідомості самість констатується як здатність самосвідомості до існування, до буття. І. Кон зазначає: «Самосвідомість – це насамперед усвідомлення себе як певної стійкої, більш або менш визначеної одиниці, котра зберігається незалежно від мінливих ситуацій (усвідомлення своєї ідентичності»¹⁹. Тим самим виявляється значення самості як способу обгрунтування цілісності, єдності й неперервності діяльнісного буття людини, а саме: бути способом самоствердження людського суб'єкта в багатоманітному світі, що постійно змінюється й вимагає від людини таких же різноманітних змін у способі її буття. У такому аспекті самість – найбільш конкретна присутність людини, вона ніколи не може бути абстрактною, віддаленою характеристикою буття. Самість констатує буття максимально конкретно, вказує на буття цієї людини, хоча в загальному вигляді модальність цього може відноситись не тільки до індивіда, aлe й до суб'єктів інших рівнів (соціальної групи, етносу, нації, людства в цілому)²⁰. Тому самість і постає тією помежово конкретною, але також і універсальною визначеністю, яка дозволяє в класичній формі обгрунтувати з позицій людиноцентризму особистість і феномен ментальності в особистісному бутті загалом.

Водночас ідея особистості, передбачаючи наявність людини в бутті, з точки зору культури, полягає в поступі людини до дійсності власного буття. І лише в тій мірі, у якій ця дійсність (справжність) здобувається, індивід здобуває і людське, тобто усвідомлення буття. Ідея особистості передбачає вже існуюче, тобто покладання передбачає реальність того, що покладається, що знаходить свій вираз, наприклад у факті єдності самосвідомості. Воно «полягає саме в наявності усвідомленої рольової і ціннісної домінанти, яка об'єднує навколо себе інші ролі і цінності особистості»²¹. Отже, ідея особистості передбачає основну культурну колізію людського буття, вирішеного в просторі індивідуального існування; вона є вже здобутим вирішенням цієї колізії. Те, що є н

Нація передує всім об’єднанням у ній. Захищати ціле мають його частини. Нації старшують у світовому порядку. Нації первинніші за класи. Нації первинніші за будь-які діяння.

Нерівність – ось що визначає права нації. Вона, очевидно, містить у собі елементи ідентифікації та відмінності.

Національні почуття у різних народів не однакові; є такі, що захищають і употужнюють народ, як і такі, що ослаблюють і розкладають його. Традиції, зумовлені цими різними почуттями,відрізняються, отже, за своєю силою та ефективністю й – або вони підтримуються, або ними нехтують, або від них відступаються.

Ш. Моррас

айважливішим результатом культурного самовизначення, мислиться вихідним пунктом людської життєдіяльності.

Ідея самості особистості визначає ментальність як певний рівень індивідуальної та суспільної свідомості, а також пов'язаний із ним спектр життєвих позицій, культури й моделей поведінки, які є незалежними від існуючих логічно-дискурсивних установок. Самість на рівні ментальності – це не тільки народжена індивідуальною свідомістю духовна конструкція, а самосприйняття, яке в його ірраціональній сфері безконтрольно видозмінюється. Тому можна ствердж:увати, що ментальність є одним із основних моментів культурного самовизначення, полем формування свідомості й суб'єкта. Отже – певним ядром, центром, способом конструювання національно-етнічного смислового простору, у якому через усвідомлення різного роду колізій (політичних, духовних, соціальних) відбирається зрозуміле, а в освітньо-культурному плані – контекстуально доступне. у цьому ментальність дотична до філософії людино центризму.

Український філософ О. Кульчицький наголошує, що свідомість виступає постійним чергуванням різних своїx станів, що безперервно переходять один у другий, як хвилі суцільного «потоку свідомості». Якщо виходити з розгляду психіки як «цілості у цілісності навколишнього світу», то свідомість матиме три функції: «свідомість предметну, пізнавальну; свідомість масних внутрішніх станів у відчуттях; свідомість, що позначається на спрямуваннях волі до зміни обставин власного існування»²². Виходячи з позицій філософсько-антропологічного підходу, мислитель підкреслює особливість свідомості як «проявів духу», які хоч і зв'язані з психічністю, становлять собою «новум», що має колективний, надіндивідуальний характер. Філософсько-антропологічний підхід дає підстави міркувати не тільки про людину, яка є, а й про людину, яка має бути, – про ідеал людини. Для того, щоб висновки філософської антропології могли мати практичне значення, вони не можуть обмежуватися роздумами над сферою загальнолюдського, що наділі є тільки ідеальною абстракцією. Насправді загальнолюдське існує «у конкретних постатях національних чи епохальних (пов’язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично часовими") психічними структурами»^2З. Тобто свідомість обумовлена своєрідністю психіки, особлявості якої (властиві для певної людської спільноти), визначаються характерологією народу, що і є основою формування національної свідомості.

Хоча О. Кульчицький не в.живає термін ментальність, але за своїм змістом визначені ним чинники: расові, геопсихічні (географічні), історичні, соціопсихічні (соціальні, культуроморфічні, глибинно-психічні, несвідомі) відповідають суті принципового підходу до визначення ментальності. Це дало змогу українському філософові акцентувати увагу на вищевказаних чинниках як певному підгрунті української ментальності. На основі поєднання окремих рис українського національного характеру у «завершеному синтезі цілісної структури українського типу» підкреслюється, що расові, геопсихічні, соціопсихічні та культуроморфічні чинники спричиняють (по-різному) перевагу функцій почування в українській психіці, тобто афектів і настроїв. У результаті, на «грунті розвиненої сфери почування ( «серце»), а також зверненої на світ функції пізнавання й бажання (волі), зміцнюються під впливом тиску історичних чинників тенденції психічної активності у власному світі й власної свідомості. Такі на себе спрямовані настанови завершуються своєрідним «кордоцентричним» персоналізмом, націленим на експансію особи не у світ, а у «власне єство ». Зовнішніми виявами цього «кoрдоцентричного персоналізму» В українській духовно-культурній традиції бувають релігійні, нерідко пов'язані з екзистенціальним переживанням, трансценденцїі»²⁴. Наприклад, практично-духовний рівень світовідношення обумовлює виникнення таких культурних форм, які «об'єднуються в клас духовної культури взагалі. До її головних типів відносять міф, релігію, фольклор, мистецтво, літературу та мораль. Цей рівень світовідношення породжує той предметний світ самоусвідомлення людини, який часто-густо ототожнюється з культурою взагалі. У його рамках людина культивує прийоми, засоби і форми духовного засвоєння світу в межах вироблених тією чи іншою конкретною культурою нормативів та цінностей»²⁵. Водночас ці форми культурної свідомості випливають із ірраціонально-ментальних сутностей особистості, що зближує і поєднує їх із емоційно-вольовими та чуттєво-пристрасними елементами людської духовності, утворюючи наприкінці такі об'єктивні шари реальності, які пронизані людськими смислами та почуттями. Вихід людини у світ та створення штучних засобів підтримки життя через діяльне світоперетворення з метою здобуття енергії та речовини (алімента рна функція) утворили потужний шар окультуреної об'єктивності, яка стала національним буттям.

У

Спільним для всіх підходів є те, що вони розуміють поняття етнічності чк таке, що пов’язане з класифікацією людей та взаєминами між людськими групами. У повсякденному своєму застосування слово «етнічність» все ще натякає на «проблеми меншин» та «расові взаємини», але у соціальній антропології воно стосується таких взаємин між групами, коли ці групи вважають самих себе культурно особливими і такими їх вважають інші. Хоча це справді так, що у дискурсі щодо етнічності існує тенденція обговорювати лише субстанціальні одиниці, меншини чи щось у цьому роді, але більшості та домінантні народи є не меншою мірою етнічності, ніж меншини.

Т. Еріксен

сучасних дослідженнях проблеми самості свідомості (як особливої сфери позачасового й позасоціального буття) простежується її співзвучність характеристикам національної свідомості (зокрема в акценті на її інтенційності). Зокрема, евристичною знахідкою феноменологічної версії екзистенціалізму є акцент на посиленні у людини інтенційних актів, які безпосередньо виражають у неї ж:иттєво-практичні визначальні імпульси: свободу, бажання, відкритість. Із позицій такого розуміння свідомість не субстанціонує, а функціонує, «свідомість – це чиста інтенційність, вихід за межі, трансцендування». Безперечно, плідність ідеї інтенційності дає змогу змалювати об'єктивно значущі характеристики сфери свідомості особистості. Екзистенціаля як основні категорії в гуманістичній філософії відзначаються тим, що вони мають особливого роду інтенційну спрямованість, «яка свідчить про належність даної інтенції до відповідного рівня психофізіологічної, соціокультурної або духовної активності людини»²⁶. Оскільки ці екзистенціали теоретично пусті, беззмістовні, формальні, то внаслідок цього вони первісні, дорефлексивні й неусвідомлені. Вони становлять глибинний пласт людського буття, тому на їхній основі можна немовби побудувати «феноменологічну онтологію людського існування» (Ж.-П. Сартр). Необхідно виходити зі ствердження, що знання – це «відношення до іншого в свідомості й ніби мета або воління цього іншого, який є його об'єктом»²⁷. Інтенційність свідомості – це «бажання, що міститься вже в самому слові «інтенція », яке навіює, виправдовує названня дій, що дано одиницям свідомості. У передчутті істини знання самовизначається як сповнення, задоволення і сподівання на об'єкт»²⁸. Тим самим виробляється специфічний образ світу, що частково фіксується у створенні власної картини історії, завдяки якій у свідомості утворюються сподівання і бажання, які акцентуються у соціально визначену діяльність.

Такий підхід передбачає відмову від однобічного тлумачення свідомості як інстанції ідентифікації, яка має спрямовувати людську поведінку згідно з певним зразком, що набув нормативної значущості. Свідомість містить у собі ряд неусвідомлюваних засобів організації людського життя, які не лише передують усвідомленню та діяльнісному досяж:енню належного, а й назавжди лишаються поза межами усвідомлення соціального суб'єкта. У цьому плані ментальність в єдності уявлення і мисленнєвих настанов, як ірраціональний компонент в раціональному, є способом подолання однобічностей об'єктивістської зовнішньо-діяльнісної парадигми й усвідомлення екзистенційно-смислових моментів людського існування – цінностей, форм соціальної взаємодії, часовості тощо. Це те, що обумовлене неперервним потоком життя, яке переживається свідомістю, але при цьому залишається замкненим у своїх носіях (суб'єктах), які формують його індивідуальні центри. Воно протистоїть замкненій та сталій формі, але триває доти, доки йому конче потрібна форма. Адже в житті закладено антиномію, що постає «як антиномія лише для логічної рефлексії» (Г. Зіммель). Вона цілком детермінована специфічністю життя як предмета філософського осмислення. Отже, життя – це єдність форми та становлення, що перетинає будь-яку форму.

У переживанні, смисли якого локалізовані ментальністю, відбувається формування екзистенціалів свідомості, що визначають її основні життєві смисли. Один із них – націоналізм.