7. Дві культури: діалог чи монолог?

Культурна ситуація Московії в кінці XVI ст. свідчила про те, наскільки обмеженими були можливості модернізації і європеїзації суспільства в тих соціально-політичних умовах. Лише глибокі потрясіння державного й суспільного устрою в період «смутного часу», новий потік політичних і культурних впливів іззовні на початку XVII ст. (окупація Москви за часів Лжедмитрія) змогли прокласти шлях новим орієнтаціям у культурному житті Московії, викликати «емансипацію культури від пут старих форм « (Е. Гьош).

Такий поворот був неможливий без інтенсивних економічних, політичних і культурних контактів із країнами Заходу, а також без тієї воістину величезної підготовчої роботи, яка здійснювалася в ХУ-ХУН ст. на білоруських та українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої. Духовно-релігійне оновлення православ'я у протиборстві з політикою полонізації і насаджування католицизму оживило різноманітну культурну діяльність. Вона виявилася в активізації православних братств у Львові, Києві, Вільні та інших містах. Особливу роль в утвердженні української православної самосвідомості відіграла Острозька академія, яка наприкінці XVI ст. стала центром притягання для всіх православних культурних сил, у тому числі й російських. Реформа православної освіти, проведена в Києві митрополитом Петром Могилою, заснована ним Академія та її випускники багато в чому підготували ті нові орієнтації культурного життя, які стали помітними в Московії із середини XVII ст. після підписання Україною і Росією Переяславських угод.

Виклик Європи не міг не дати могутнього імпульсу до «європеїзації» Росії в XVII ст. Держава дедалі більше залучала іноземців до реформування армії, збройної справи, металургії, торгівлі. Вихідці з Північної Німеччини, Голландії, Скандинавії осідали в Москві. Поширювалися західні культурні впливи. Через книги, перекладені з латинської та польської мов, поширювались основи науково-технічних знань. Хоча всіма галузями культурного життя були сприйняті різноманітні новаторські імпульси, все ще існували старі зразки мислення, і ніхто не міг цілком відсторонитися від успадкованого канону традиційних норм.

Суперечлива політика світської і церковної влади то прискорювала, то гальмувала розвиток тенденцій до європеїзації, не давала їм можливості значно поширитися і охопити значні верстви населення. І все ж з'явилися нові школи, рукописні й друковані книги, поволі на зміну Псалтирю приходили букварі. Вихідці з білоруських, а надто українських земель створювали в Москві осередки просвіти. З огляду на це петровські реформи виявилися неминучим продовженням того, що вже мало місце в XVII ст.

Уже в середині XVII ст. під час царювання Олексія Михайловича до виправлення церковних книг були запрошені київські вченіченці — Епіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та ін. Виправлення переросло в справжню мовну реформу. Ділова мова приказних установ наповнюється лексикою України й Білорусії. Симеон Полоцький, білорус за походженням, стає видатним громадським і церковним діячем Росії, вихователем царських дітей, співавтором проекту Слов'яно-греко-латинської академії. У самій академії понад три чверті вчителів, префектів та ректорів були вихідцями з України, вихованцями Києво-Могилянської академії, викладачами її, переведеними до Росії наказом уряду.

Проте скрізь відчувався вплив деспотичної азіатської держави, унаслідок цього діалог культур неминуче набував форм бюрократичного свавілля, вносячи непорозуміння між народами й закладаючи основи для створення негативного образу українця в очах росіянина і навпаки.

Метою петровської політики, як слушно наголошував А. Тойнбі, було перетворення російської універсальної православної країни на одну з локальних держав західної цивілізації. Петро І ставив непросте стратегічне завдання: ввести Росію до західного співтовариства як рівноправного члена, зберігши при цьому її політичну незалежність і культурну автономію у світі, де західний спосіб життя набув певної структурної визначеності. Це був перший експеримент у напрямі добровільної самовестернізації країни. «Петро поставив перед собою нелегке завдання наблизити громадянський і воєнний устрій Росії до західного рівня і стандарту тих часів» (А. Тойнбї).

Українські культурні діячі були головною силою в заходах Петра І, спрямованих на піднесення освіти та європеїзацію Росії. На початку XVIII ст. українці повністю реформували Московську духовну академію за київським зразком. Реформи Петра І, на думку М. Арагоманова, у культурному розумінні були не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великороси того, що було вже раніше в Україні.

Водночас упродовж XV, XVI і першої половини XVII ст. культура Русі-України й культура Русі Московської розвивалися настільки різними шляхами, що до середини XVIII ст. різниця між цими двома культурами була вже надзвичайно глибокою. Але слід зважати й на обставини часу. Національна самосвідомість тоді ще не склалась як закінчена система світогляду. У побутовій свідомості людей домінувала ідея спільності візантійського православ'я і загальноруської єдності. Усе це не давало можливості сприймати обидві культури як зовсім незалежні одна від одної — вони трактувалися як дві дальші редакції однієї і тієї ж загальноруської культури.

Після приєднання України постало питання про злиття обох цих редакцій культури в одну (це було характерно для уніфікаційної політики Московської держави). До того ж це робилося у формі, досить образливій як для великоруського, так і для малоросійського національного самолюбства, оскільки думали не стільки про злиття обох редакцій культури, скільки про скасування однієї з них як редакції «зіпсованої» і збереження іншої як єдино правильної і справжньої. За такої постановки проблеми українці, звісна річ, вважали московську редакцію руської культури зіпсованою неписьменними московітами, докоряли їм за відсутність шкіл і хизувалися перед ними постановкою шкільної справи. Московити ж вважали українську редакцію руської культури зіпсованою єретичними латино-польськими впливами. Більшість і з одного, і з іншого боку обстоювала непримиренну позицію. Тому практично питання зводилося до того, яку з двох редакцій руської культури слід цілком прийняти і яку цілком відкинути. Уряд став на боці українців, що, з погляду політичного, було цілком правильно: неминуче невдоволення великоросів могло призвести хіба що до бунту місцевого характеру, тоді як невдоволення українців могло значно ускладнити і навіть зробити неможливим надійне приєднання України⁵⁶.

Поставивши завдання європеїзувати культуру Росії, Петро І керувався казенними державними інтересами. Для цього, на його думку, більше підходила «українська редакція » російської культури, яка вже мала в собі деякі елементи європейської культури й виявляла тенденцію до подальшої еволюції в цьому напрямі. Проте при цьому, із характерною для поведінки Петра манерою, зовсім були проігноровані психологічні особливості росіян, їхня здатність до сприйняття питання, поставленого таким способом.

Культура, яка за умов нормального спілкування — «культурного діалогу» — зближує і взаємозбагачує народи, в умовах уніфікаційної імперської політики «Третього Риму» відчужувала їх, сіючи недовіру і ворожнечу. У цьому контексті важко погодитися з концепцією М. Трубецького про «українізацію» Росії у XVIII ст. Спростовуючи цю тезу, український історик Д. Дорошенко писав: «Смію твердити, що українська культура не була пересаджена Петром на великоросійський ґрунт, він перейняв з неї окремі, так би мовити, формальні сторони, так само як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а її зовнішні практичні досягнення»⁵⁷. Як не сталося культурної «українізації» Великороси, так само українська інтелігенція не втратила свідомості своєї культурної окремішності у великоруському середовищі (принаймні в перших своїх поколіннях), набуваючи згодом рис подвійної самосвідомості: російської громадянської і української національної. На причини такого феномену вказує М. Трубецькой: «Великороси виросли і розвивалися в державному будівництві у свідомості колосальних можливостей і місії державного об'єднання, державність великого стилю була для них національною місією, і тому природним для них є певний етатизм, державний максималізм, з необхідністю пов'язаний з деякою жорстокістю державної влади». Українці в цьому плані зовсім інші. І тут пролягає лінія розмежування між двома культурами. «Це різке розмежування між двома культурами породжувало деяке відштовхування: московітам українці здавалися анархістами, українцям же московіти — понуро жорстокими»⁵⁸.

Таке протистояння двох культурних спільнот в умовах творення Російської імперії неминуче мало призвести до реваншу «державної нації». І це сталося. До українців, запрошених для культурного будівництва, завжди було упереджене ставлення як до виучеників латинської Європи, позначених тавром еретичності. «У XVIII ст., коли склад вищої великоруської ієрархії наполовину був зайнятий малоросами, попереднє підозріле ставлення до їхньої віри все ж не зникло й іноді проривалося до відкритих звинувачень як взагалі до «Черкас», так навіть і архієреїв, у латинстві чи в протестантизмі... їм ставлять у провину навіть ту просвітницьку діяльність їх у середині XVII ст., яка принесла їм славу і започаткувала нову, петровську епоху в історії російського народу: вони, мовляв, викликали появу розколу у Великороси своїм переважанням над місцевим північним духовенством, своїми окремішніми рисами і особливостями, не завжди узгодженими із складом релігійного життя півночі, а ще більше своїм зарозумілим ставленням до великорусів. Нічого й говорити, що малоросам покладається за вину різко звинувачувальний характер створеної ними полемічної літератури проти розколу. Пристрасть до діалектичних суперечок — ось що внесли у великоросійське життя піонери малоруської культури в XVII ст.»⁵⁹.

Зрозуміло, що з утвердженням імперії, її воєнної і державної могутності всім цим суперечкам було покладено край. Творча діяльність українців ставала невід'ємною приналежністю російської культури. На думку М. Лосського, російського філософа, висланого 1922 р. за кордон, російську культуру творили такі українці: письменник Василь Капніст (сатирична комедія «Ябеда»), перекладач «Іліади» Микола Гнєдич, автор історичних романів Данило Мордовцев та широко відомий Володимир Короленко. У галузі філософії це професори Т. Осиповський, С. Гогоцький та П. Юркевич. У галузі інших наук — історик М. Костомаров, лінгвіст 0. Потебня, математик В. Імшенецький, біолог 0. Ковалевський, мінералог академік В. Вернадський та його син історик Г. Вернадський, геолог М. Андрусоб. А ще родини Данилевських, Петрушевських, Прокоповичів. Усім відомі імена художників Антона Аосенка, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Іллі Рєпіна, Михайла Врубеля.

А скількох діячів Лоський не згадав? Куди подіти з царини музики Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя, Михайла Глинку? А просвітителів Мілетія Смотрицького та Степана Яворського? Перелік може бути занадто довгим... Та річ не в цьому. В оцінці явища національної культури ми мусимо керуватися не діяльністю окремих осіб, а тим фактом, чи

ці особи є органічними й свідомими виразниками інтересів свого народу як цілісного соціального блоку. В іншому разі може йтися лише про явища, які мали певне культурне значення на рівні персоналій. На жаль, так сталося з Україною, яка була своєрідним «донором» для підтримання бурхливого зростання російської культури, знекровлюючи власний організм.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. становище змінилося вже принципово: Україна, втративши державність і самостійність, поступово позбулася і свого пріоритету в культурній сфері. Українські культурні діячі разом з мовою поволі втрачали й національну самосвідомість. Російська культура, увібравши в себе інтелектуальний потенціал провінцій, стала символом духовного прогресу. Україна ж, позбавлена культурної верхівки, стала синонімом мужицької нації, культурної відсталості й провінціалізму. «Серед вищих російських кіл, — писав літературознавець С. Єфремов, — де ще в першій половині XVIII ст. перед вели більш культурні українці, настала рішуча реакція: росіяни мстилися тепер за колишнє своє пониження, і кінець віку бачить вже інший розподіл культурних сил. Українство — це вже провінціалізм, мужицтво, некультурність і грубість; «модное в то время осмеивание малороссов» стало замість колишньої моди на українців у столиці й при царському дворі»⁶⁰.

Безперечним є той факт, що значна частина українського панства була деморалізована, цуралася свого народу, служила імперії лише заради чинів і жалування. Однак національна самосвідомість не була цілковито викорінена. Однак вона дедалі дужче набувала рис суто етнографічного характеру. Щоправда, виношувалися й ідеї слов'янської федерації. Федералізм в умовах тогочасного самодержавства був, безперечно, революційною течією суспільно-політичної думки⁶¹.

Упродовж віків українське дворянство було зрусифіковане. І хоч багато представників цієї верстви все ж проймалися духом патріотизму, їм була властива скоріше подвійна лояльність та національна ідентичність. Бо як інакше пояснити те, що в умовах офіційної русифікації під час перепису населення 1897 р. трохи більш як 56 тис. спадкоємних дворян (з їхніми сім'ями) визнали українську мову рідною? Ідеться про дворян у широкому розумінні цього слова — не тільки землевласників, а й тих, хто був зайнятий різними міськими професіями. Одначе це був такий собі «хатній патріотизм», який не виявляв себе, як у Польщі, у політичній боротьбі.

Після підпорядкування 1686 р. української церкви Москві відбулася також русифікація священиків. Щоправда, за переписом 1897 р. половина священиків України (близько 50 тис.) визнали українську мову рідною. Вони жили в тісному контакті з селянами, працювали вчителями в церковнопарафіяльних школах, проте жодного клерикального політичного руху на захист ідеї самостійної України не створили.

Героїчна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, входження під руку московського царя та період «Руїни» (громадянської війни) поступово виснажували сили України. І вже починаючи з часів гетьмана Івана Самойловича (1672-1687), за визначенням М. Грушевського, Гетьманщина «тихо пливла, без всяких конфліктів... на буксирі московської політики», бо козацька старшина й Москва прийшли до порозуміння. «Якраз серед політичного затишшя і лояльної покірності під регіментом Самойловича і Мазепи закладалися міцні основи станових прав козацької старшини і поміщицького володіння на Україні, що розвивалося паралельно з поступовим знищенням автономії і форм виборності козацького правління»⁶².

Поступово козацька старшина переймається імперською традицією Росії. І тут потрібне належне розуміння часу. Імперське мислення не слід ототожнювати лише з відверто реакційними силами. Воно входило в систему цінностей, якими дорожили, пишались і міщани, і ліберально мислячі інтелігенти.

Усьому були свої історичні передумови. 30 жовтня 1721 р. у день святкування Ніштадтського миру, що завершив Північну війну, Петро І прийняв титул «Батька Вітчизни і імператора Російського». Росія стала імперією. Це означало, що до рангу державної політики було віднесено курс на зовнішню експансію, яким вже давно йшли Британська, Іспанська, Португальська та Голландська імперії.

Одначе були й суто специфічні російські риси: значне зростання ролі політичного режиму самодержавства, проголошення тези про особливе призначення Росії як центру Вселенської церкви, намісника останнього істинно християнського народу — Візантії — у спасінні християнського світу від невірних і схизматів (католиків і протестантів). Звідси й певні стереотипи імперської поведінки: якщо сусідні землі не захопимо ми, то це зроблять сильні сусіди (а вони, бач, іновірці); сусідні землі належать нам «по праву», бо на них жили чи живуть слов'яни.

Приєднання до Росії в ті часи відбувалося і примусово, і добровільно. Але це не мало істотного значення — навіть визнання Б. Хмельницьким російського царя як свого верховного сюзерена (що було в традиції середньовічної Європи) розцінювалось як факт довічного приєднання. Рано чи пізно управління на приєднаних землях уніфікувалося. Запроваджувалися російські бюрократичні порядки, що призводило до викривлення своєрідності національного державного розвитку. Свідчення тому — доля України. Із часів Богдана Хмельницького вона пройшла шлях від унікальної козацької республіки до сукупності звичайних російських губерній, населених поміщиками й кріпаками, яких у відсотковому відношенні все ж таки було дещо менше, ніж на півночі.

Сучасні російські історики демократичного спрямування беззастережно визнають, що, «хоча системи управління підвладними територіями варіювалися в широкому діапазоні — від доволі значної автономії до жорсткого воєнного управління, — у цілому російська колоніальна політика XVIII — початку XX ст. будувалася на трьох взаємопов'язаних принципах: уніфікація, бюрократизація і русифікація, її кінцевою метою була ліквідація особливостей національного способу життя як потенціального джерела спротиву імперському владарюванню»⁶³.

Русифікація окраїн імперії стала важливою внутрішньополітичною доктриною. Вона передбачала створення єдиного культурно-політичного простору. Не випадково так багато уваги приділялося контролю за релігійним вихованням і освітою. Політика русифікації була досить диференційована — тим, хто приймав православ'я і послуговувався російською мовою, були відкриті двері до найвищих установ і титулів (згадати хоча б кар'єру Кирила Розумовського).

Безперечно, політика русифікації не відбивала справжніх інтересів російського народу, хоча стереотипи імперської свідомості були досить поширені. У цілому серед російських людей переважала терпимість до представників інших національностей. Пояснюється це й тим, що в широкій масі росіяни не користувалися привілеями формального панування — плоди імперських завоювань ставали надбанням усієї військово-бюрократичної верхівки імперії.

Привілейована військово-бюрократична каста на чолі з «царем всія Русі» була досить космополітичним утворенням. «У цю касту, — зазначав Е. Карр, — охоче допускалися певні неросійські елементи, передусім німецькі поміщики з Латвії та Естонії і польські поміщики з Польщі, Литви, Білорусії та України, але щоб потрапити в цю касту, слід було говорити російською та засвоїти російські традиції і погляди. На нижчих адміністративних посадах, яких ставало дедалі більше з ростом бюрократичної машини, використовувалися росіяни, представники дрібної буржуазії, і — за умов тої ж асиміляції — неросіяни»⁶⁴.

Суть справи полягала не в міфічній «широті російської душі» правлячої імперської касти. Обставини були дещо серйозніші: еліта національних околиць, яка могла б керувати національно-визвольним рухом, залюбки поглиналася бюрократичним апаратом. Можливість зробити кар'єру і користуватися відповідними привілеями була надійним гарантом збереження цілісності імперії.

Стосовно ж України, то після Полтавської битви 1709 р. царський уряд всіляко акцентував на моменті переходу /. Мазепи на бік Карла XII, удавався до ліквідації тих залишків української автономії, які ще мали місце після десятиліть «Руїни» й остаточного перетворення України на провінцію. Після смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р. управління Україною було доручено колегії з шести членів — трьох росіян і трьох українців. Управління передано ніби тимчасово, до обрання гетьмана, хоча в інструкції урядовому резиденту О. Шаховському роз'яснювалося, що балачки про вибори гетьмана потрібні лише для того, щоб уникнути заворушень. А така загроза була у зв'язку з війною Росії і Австрії проти Туреччини (1735-1739). Загроза особливо посилювалась унаслідок агітації в еміграції гетьмана П. Орлика щодо відновлення в Україні гетьманського суверенітету. Останній гетьман України К. Розумовський (1750-1764) був звільнений від гетьманських обов'язків уже на другий рік після сходження на престол Катерини II, а імператорський маніфест від З серпня 1775 р. взагалі проголосив скасування Січі «зі знищенням самого імені запорозьких козаків». У 1783 р. на Лівобережжі та Слобожанщині було юридично оформлено кріпосне право.

У XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не могли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова політика зводилася до того, щоб не допускати ніякого українства — ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, і проводити традиційний курс асиміляції українського населення шляхом його русифікації. Уже за Петра І було видано урядове розпорядження (1720), яким заборонялося друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні тільки після звірки з російськими (для уніфікації). Російська канцелярська мова вже з середини XVIII ст. панує у діловодстві установ на території України, народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто використовується у виставах для надання їм комедійності. Поволі втрачається самоназва «українець»: замість того впроваджується офіційно-бюрократичний термін «малорос» — співвідносно до Московської держави, «Великої Русі».

Наприкінці XIX ст. усю складність історичного шляху України, монархістські уподобання її еліти та відверту промосковську орієнтацію останньої, очевидні, — зазначає М. Драгоманов. Пояснюючи, чому український козацький патріотизм так міцно зрісся з російським монархізмом, він особливо наголосив, що тому були досить вагомі історичні причини. І літературно-моралістичні декларації про «продажність» української політичної еліти, про її мало чи не природжений «сервілізм» тут не зарадять. Не заходячи дуже далеко в історію, досить буде вказати, що уже від митрополита київського Іова Борецького вся українська інтелігенція, у тому числі й козацька, кланялася східному цареві як своєму заступнику. Сам Іов Борецький 1624 р. порушував перед російським царем питання про об'єднання українського народу з російським. Антиросійські виступи окремих українських діячів, наголошував М. Драгоманов, не були типовими: Іван Мазепа в останні роки і Пилип Орлик з Костем Гордієнком були винятком, а не правилом.

Піднімаючи нині на щит такі затінені до останнього часу постаті, як Виговський, Дорошенко, Мазепа та Орлик, задумаємся над тим, чому ж усе-таки ці постаті свого часу не оспівані в усному козацькому епосі — думах та піснях, а

якщо й згадувалися, то негатив­но? Чому народна самосвідомість дистанціювалася від цих діячів? Як дати розумне пояснення тому, що український народ 1708-1709 рр. відмовився від варіанта «вестернізації» України в спілці зі Швецією, перетерпів муки від каральних експедицій Д. Меншикова, але залишився вірним цареві Петру І?

Частина українського війська сприйняла заклики до союзу зі Швецією схвально, але переважна більшість — негативно. «И так перепираясь с собой несколькоIII. дней, согласились в одном только том, что нужна перемена их состоянию и несносно презрение в земле своей от народа, ничем их не лучшего, но нахаль-ного и готового на обиды, грабления и язвительньїе укоризньї; но чем тому по-собить и за что взяться, о сем придумать не могли; а чтобы отстать от Царя и царства Христианского и передать себя в волю Монарха Лютеранского, попи-рающего иконьї Святьіх и сквернящего среды и п’ятницы мясоедением, о том и слышать не хотели»⁶⁵.

Помста Д. Меншикова за перехід Мазепи з частиною військ до Карла XII була страшною — столицю України Батурин було зрівняно з землею, населення вирізано. Просуваючись далі від Батурина, російські війська грабували й руйнували Україну. Проте всі ці каральні заходи сприймалися українцями своєрідно: «народ, претерпевший бездну зол неизмеримую, по счастию, приписывал злополучие своє одним Шведам, ненавистным ему за одни Среды и Пятницы, в которые они ели, купленные у сего же народа, молоко и масо»⁶⁶.

Отже, мусимо визнати, що національний фактор, до якого апелював Мазепа, усвідомлення себе відмінним від Московії народом не відіграли в цій конкретній ситуації вирішальної ролі. Якщо вірити авторові «Історії Русів», то головним фактором у виборі стати на бік Петра І чи на бік Карла XII стало усвідомлення належності до православної християнської цивілізації.

Іскринки антимонархічного лібералізму в Україні М. Драгоманов вбачав лише у грамотах запорожців кінця XVII ст., а найвищий його прояв — в угоді 1710 р. К. Гордієнка і П. Орлика з Карлом XII — документі, цілком для того часу утопічному ще й складеному в еміграції. Показовим був і той факт, що К. Гордієнка самі його товариші-емігранти навіть побили мало не до смерті й хотіли віддати царському урядові за участь в антимосковських інтригах. У XIX ст. друга еміграція, запорозька, що осіла після 1775 р. на Дунаї, також добровільно захотіла 1829 р. перейти під руку царя Миколи І. «Значить, — писав М. Драгоманов, — коли хто хоче оздобляти патріотизм непремінно історичними «святощами», той мусить признати, що московський царизм є й українська святошу і що через те старі українські писателі, пишучи вірші на честь царизму, являлись зовсім історичними патріотами»⁶⁷.

Аргументація досі видається досить виваженою. Для того щоб стати вагомим фактором народного життя, змагання за національну незалежність необхідно підкріплювати матеріальними й моральними інтересами, розумінням цих інтересів. З огляду на це, писав М. Драгоманов, «московське царство наробило нам чимало лиха, бо це такий уряд, котрий поробив і робить лихо й своїм». Однак при цьому, вважав він, слід брати до уваги, що «все-таки те царство було певною організацією громадських сил, до котрої пристала й наша Україна і котра все ж таки виповняла й наші національні задачі, з того часу як історія склалася так, що ми самі собі не могли їх виповняти»⁶⁸.

Такими національними завданнями України на той час були: визволення українського народу від татаро-турецького насильства і від польського підданства. Саме політика Польщі в ХУІ-ХУІІ ст. підштовхнула український народ до союзу з московським царем, тим більше що союз із татаро-турками був неперспективним, оскільки останні дивилися на Україну, як на білу Африку, звідки вони постачали рабів, каторжників і яничарів.

Забезпечення українських геополітичних інтересів у рамках імперської системи Росії створювало підґрунтя для своєрідного українсько-російського консенсусу. Навіть після руйнування Січі 1775 р. і запровадження кріпацтва

(до якого народ підвела сама ж козацька старшина), Катерина II була досить популярною серед української політичної еліти. Народ же тішився тим, що приєднання до імперії буджацьких, кримських та кубанських степів дало можливість кріпакам масово тікати з Гетьманщини та Правобережної України на «слободи». Та й у XVII ст. фактор масової міграції з-під Польщі в московські землі, де за короткий час виросла нова Слобідська Україна, відіграв не останню роль у підписанні Переяславських угод. Крім того, повстанський рух на Правобережжі проти польського гніту — Коліївщина, бунти 1733 р. і 1768 р. — відбувався під прапором московським (справжнім чи вигаданим).

З огляду на зазначені моменти М. Драгоманов вважав, що лише аграрними реформами 1863-1866 рр. завершився, по суті, період української історії, розпочатий революцією Богдана Хмельницького, і тим самим українсько-російські відносини ввійшли в принципово нове русло. У переддень буржуазних реформ «московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну задачу України».а друту половину Х\Х ст. народ, розселений на досить обширній території, був захищений від зовнішньої загрози. «Тепер тільки могла стати ясно справа й про те, як увільнитись Україні й від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти українську національну культуру і т. д. »⁶⁹.

Боротьба за національне самовизначення не мислилася вже й без боротьби за соціальний прогрес. М. Драгоманов формулював питання так: «Чи можуть поляки й українці побороти уряд московський без помочі самого народу московського? ». Рівень культури української політичної еліти на той час був низьким. На жаль, чимало палких українських націоналістів, трохи не сепаратистів, не знали добре української мови і часом навіть не могли нею писати. До відокремлення від Росії громадська думка загалом не була підготовлена. «От і я, — писав М. Драгоманов, — коли «нападав» на український сепаратизм, то тільки на розмови про те, щоб виділити російську Україну в осібну від Росії державу. Тілько ж я, власне, навіть і на цей сепаратизм ніколи не «нападав» принципіально, бо не можу мати проти нього нічого з боку принципіального... Коли я виступав проти розмов про український сепаратизм, то, власне, вказуючи, що це пусті розмови, котрі не мають під собою ніякого ґрунту. Я й говорив про це навіть не зо взгляду на російську Україну, де люди прекрасно знають ціну цьому сепаратизму, а взглядно до Галичини, де люди взагалі мало знають російсько-українські справи...»⁷⁰

Специфіка формування російсько-українських відносин, постійна паралельна колонізація обома народами велетенських територій, «вимивання» української інтелігенції з національного ґрунту та інтегрування її в імперську бюрократичну структуру давали підстави громадським діячам XIX — початку XX ст. дійти песимістичного висновку: «От через те і я, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії, до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стілько раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії».

Визволення України М. Драгоманов небезпідставно пов'язував із загальнодемократичними процесами в самій Росії, оскільки розумів, що «до конституції в Росії уряд ніколи не позволить навіть української проповіді в церквах, ні мови в школах і на селі»⁷¹. Успіхи у пропаганді української ідеї він пов'язував безпосередньо з утвердженням політичних свобод у всій Російській імперії, що тільки й дало б можливість українцям організуватися в серйозну політичну силу.