6. Національно-духовне в контексті глобально-раціонального

Сучасне суспільство — це суспільство, зорієнтоване на успіх, воно праг­не дедалі більших досягнень, трактує світ виключно через речі, які треба опанувати й контролювати. Воно є наслідком духовної європейської культу­ри, перебуваючої в кризовому стані. Адже на місці живої культури виникла цивілізація: вторинне культурне життя, зовнішня оболонка традиції, яка втратила внутрішній сенс і вироджується в позбавлену вартості формаль­ність; ерзац-культура, несправжня культура («масова культура»), здрібнілі цінності¹⁸.

Процес глобалізації — доконаний факт, наявна реальність, яка здійсню­ється повним ходом. Тому потрібно думати не про причини глобалізації, а про її наслідки. Як реальне явище, зумовлене закономірністю суспільного розвит­ку, вона, як уже зазначалося, позитивна не в усьому. Зокрема, для культури містить велику загрозу. Адже культура є творчістю, вона вимагає унікальної особистісної діяльності. Духовність, органічно властива для культури (особ­ливо в її національній специфіці), — завжди вибіркова, елітна, виокремлена сфера діяльності.

Соціальна організація досягла своєї вершини (глобалізації) через одновек-торний розвиток наукового пізнання, у якому людина демонструє позалюдські інстанції розуму, передбачає нейтральність пізнання (відповідно стан­дартної моделі наукового знання) щодо основних смисложиттєвих проблем людського буття. С. Кримський підкреслює, що неможливо будувати картину духовної взаємодії людини з дійсністю, вважаючи, що страждання і пережи­вання нічого не означають порівняно з об'єктивною необхідністю. Виникає дилема: що заслуговує пріоритетності — безжалісність істин розуму чи прис­трасна воля до подолання долі, визнання необхідності чи віра в подолання її надією на можливість неможливого? Важливість цієї колізії означає тільки одне: пізнання неможливо звести ні до «холодного» царства істин, байдужих до людських цінностей, ні до екзистенціальних ідеологем, орієнтованих на внутрішній світ людини; воно само визначає міру вписаності пізнавальних ре­зультатів в об'єктивний і суб'єктивний світ, міру адекватності знання дійснос­ті і гуманістичним імперативам¹⁹. Тому-то пізнання повинно будуватися в уза­гальненій до теорії свідомості формі, яка дозволяє ставити питання і про адекватність знання зовнішньому буттю, і про знання, яке відкриває внутріш­ні можливості духовного виходу в сферу нескінченності. Духовне (а разом з ним моральне) — не просто надбудова. Воно вирішує найважливіші проблеми людської екзистенції і людського виживання у світі. У такому аспекті пізнання мислиться в його поєднанні з культурою та естафетою духу, що дозволяє йому «вписатися» в долю людини. У раціоналістично глобалістському варіан­ті можна говорити про знання, яке паралізує волю до екзистенційно-смислової діяльності.

Історія XX ст. відокремила модернізацію світу та експансію християнської культури, посилила їхнє взаємне відчуження. Глобалізація християнської ци­вілізації об'єднала численні й різнорідні культурні та релігійні меншини. Прагнучи підтримати необхідний баланс між суспільством духовним і грома­дянським, цілями метафізичними й політичними, християнське суспільство стало об'єктом «парадоксальної культурної агресії саме внаслідок свого до­мінуючого становища»²⁰. По ходу наростання прагматизації суспільної свідо­мості відбувалося поступове переродження секуляризації західної спільноти у фактичну дехристиянізацію її соціального тла, що неминуче вело за собою «корозію» і розпад начал двотисячолітньої цивілізації. Нині стає дедалі оче­виднішим розходження основоположних для західного соціуму векторів по­літичної демократизації та економічної лібералізації (особливо помітне на глобальних просторах). Модернізація явно втрачає властивий їй раніше сим­фонізм культури й цивілізації.

Процеси глобалізації розвиваються по висхідній, стосуються не тільки еко-номіко-політичної архітектоніки світу, але й культури в цілому. Тривога інте­лектуалів, прагнучих осмислити цей новий (але не перший) феномен цивіліза­ції, є не модою і не ідеологічним замовленням, а нагальною турботою про дійсне буття людини в третьому тисячолітті. Як утопічний і крихкий сприймається сьогодні довготривалий експеримент зі створення ідеального се­редовища майбутнього часу, вільного від панування оболонки над сутністю, від багатоликої влади міфу і ритуалу, яка кожного разу по-своєму занурюва­ла людину в архаїку минулих стосунків. Звільнення ницої (знедоленої) люди­ни «спочатку від релігійного, а потім метафізичного контролю над її розумом і мовою» (К. А. ван Персен), безпосереднє звернення до розмаїття дарів цього часу й насамперед дару свободи замість очікуваного сотворіння вільної люди­ни — «повноліття людства» (Д. Бонхеффер) привели до повторної фаталізації історії, відкривши простір могутнім архетипам минулого. У світі XX ст. осо­бистість і суспільство, виведені з «чарівного лісу» традиційного світу в «краї­ну зруйнованих символів» (П. Телліх), стрімко перетворювались в «ущільне­ного», керованого індивіда на Заході й тоталітарні соціальні конструкції на Сході.

Повнота відповідальності, взята людиною, її спроба жити так, «немовби Бога не було», поступово породила нове рабство, яке отримало всі шанси стати «гіршим за минуле». Можливість технічно озброєного насильства й витонченого контролю над людською особистістю, що вирвалися з темних глибин, обернулася на практиці реалізацією «кошмару конвеєра», поставле­ною на потік деструкцією, високотехнологічними війнами, загостреним пе­редчуттям тоталітарної антиутопії. По суті, тоталітаризм — це не та чи та конкретна ідеологія, але, вважає О. Неклесса, особливий на неї відгук, праг­нення «перемолоти» унікальність соціального горизонту. Тоталітарні режи­ми — виродки-мутанти соціальної творчості епохи постмодерну²¹.

Різнолика глобалізація формує нове суспільне середовище. Соціальний простір «розмивається», стає практично безкрайнім, багатоваріантним, лабіринтоподібним, непізнаним. Нові смисли й нові простори приховують небезпеку. Ілюзії і домисли, міфи і таємне знання знову тісно переплітають­ся з реальністю. Дедалі частіше виявляється анонімність генези й містифі­кація новин. Звичайний ландшафт — соціальне середовище проживання — конвертується в динамічній інтер'єр — приватне й довільне середовище, переміщаючи реальне буття у віртуально-неозорі простори засобів масової інформації та Інтернету. Усе це та інше (як зворотна сторона свободи, як шанс на відродження первісного хаосу, повернення соціального часу до печерної архаїки протокультури) поставило людину знову перед випробу­ванням.

В умовах перехідного періоду глобалізм поєднаний із тенденцією мислити «генеральними лініями». Звідси — пригнічення, здійснення тиску на індивіду­альне начало в культурі (у різних формах і на всіх рівнях), що стало причиною виникнення ентропійного відчуття невизначеності, внутрішньої невпорядко­ваності системи, яка за певних умов починає наростати. У підсумку теперіш­ній час не сприймається як реальний. Точніше, реальне відчувається як незручне, незатишне, що змушує людину прагнути «вискочити» з нього до зручної для неї ірреальності. У кожному сьогодні людина або від чогось тікає, або до чогось біжить, або займається тим та іншим. У даній екзистенціально-невизначеній ситуації виникає фатальна неадекватність.

У такому віртуальному стилі сучасної цивілізації досить мало часу зали­шається для внутрішньої продуктивної діяльності людини, зростання об'єму її «душі». Отже, доля культури поєднана з долею «особистості в людині», із внутрішнім життям її «Я». Глобалізованому індивіду в гонитві за успіхом тур­буватися про внутрішнє життя — марнувати час, який є — гроші. Такий тип людини — не тільки лідер у сучасній цивілізації, а й прообраз віртуально-гло-балістської людини; це веде до уніфікації та ентропії — особистостей, душ, мов, самодостатності, національної ідентичності.

Таке випробування посилює активацію можливостей людини. Але тіль­ки ті з численних жителів планети, кому під силу зберігати в собі особистість, знаючи «смак» і цінність свободи, вберегти її від

посягань, мають шанс уникнути «роз­чинення» в умовах транснаціоналізації світу. Усупереч різним характеристикам процесу глоба­лізації, аж до есхатологічних очі­кувань остаточної кризи модер­ного й постмодерного проектів, зауважимо, що будь-яке поси­лення інтегральних тенденцій в культурі супроводжується поси­ленням локального опору цим тенденціям.

Якщо причиною глобалізації, її «матеріальною базою» є техніч­ний прогрес, то формою її прояву в культурі стали зростаюча ускладненість, витонченість, по­силення умовності, що іноді нази­вають інтелектуалізацією. Куль­тура, особливо через літературу, інтуїтивно вгадує ту небезпеку ,яку несе їй процес глобалізації, і шукає стратегію протистояння, неминучого, хоча іноді його і вважають безнадійним. Але в будь-якому разі це протисто­яння засвідчує, що без розмаїття барв, глибоко національних, краса культури немислима.

Усі об'єкти, привнесені в сферу «людської духовної культури», які вхо­дять так чи інакше в людські цілі й завдання, здобувають нове, зовсім відмін­не від природного ідеальне існування²². Адже активність людини не вичерпу­ється матеріальною діяльністю, а має також духовний вимір, оскільки дух «не менш активний і продуктивний, ніж практика»²³.

Глобалізм ґрунтується на гносеологічному оптимізмі, «вертикальній» мо­делі пізнання. Але з позицій людської духовності пізнання важливе не тільки з практичної, утилітарної сторони. Воно орієнтовано також на екзистенці­альні проблеми: піднесення над скінченністю людського буття, залучення до безсмертних цінностей духу, «підключення» суб'єкта до вічно живої естафе­ти духовних звершень, яке «намагнічує його нескінченністю, перетворює «точку кінця» її багатовекторність традицій культури і творчості»²⁴.

Одним із найважливіших «важелів», засобів протистояння (опору) глобалістському є національне. А. Аннінський, розмірковуючи про долю літератури сьогодні, підкреслює наявність «глобального» й конкретно-національного в кожному явищі культури. Тільки тоді, коли можна вникнути в досвід іншого, пережити його як свій, цей інший може знаходитися в контексті особистісної культури. Якої? Національної. Локальне, конкретне, ґрунтовне, безпосереднє, національне, низове нагромаджується завжди. А інтегральне завжди прагне охопити, оформити те локальне, яке піднімається «знизу» й шукає контексту²⁵. Виникає питання про означення, знак цього унікально-особливого при його «входженні» в загальний потік та протистоянні йому. Знак (означення) — це вже наслідок обставин, «клеймо» події, «технологія» історії. Якщо раніше актуальними були конфесійні, соціальні, державні, пар­тійні ознаки, то сьогодні першість займає національне. Нині саме «нація» — означення всього того конкретного, що протистоїть наявному у віртуальних висотах глобалізму²⁶.

Так само, як етнічне може стати національним тільки на рівні культури, якщо виявиться співмірним з усіма іншими загальнолюдськими цінностя­ми, так і глобальне може стати життєвою реальністю, якщо буде перевіре­не культурним кодом, тобто духовністю, не існуючого поза національним. Для збереження культури потрібна людина духовна, бо тільки вона може виступити з турботою про збереження нації і мови, вітчизни як духовного джерела — реальності, традицій, історії, шляху, «душі» своєї країни. Зви­чайно, динамізм процесів глобалізації змушує засумніватися в такому ро­мантичному стилі буття людини, який уже в минулому. Проте культура на­ціональна — завжди традиційна, у своїй консервативній опорі на особистість, її потребу у вну-

т­рішньому житті.

Національно-культурне у сво­єму протистоянні глобально-над­національному насамперед збері­гає особистісне в людині. Думка про уніфікацію реалій (також і ду­ховних) є помилковою. Уніфіку­ється ширвжиток (так було зав­жди), у тому числі й політичний. Але головні реалії — історія краї­ни, традиції, культурний уклад, фольклор тощо — не уніфіковані. Якщо навіть зважати на амбівалентність високорівневого творчого світу, то все ж таки у своєму кінцевому вдосконаленні він є результатом і національної духовності, і духовності людс­тва загалом. Культура творчого світу не може бути не національною хоча б в силу Логоса, який разом із традиціями мудрості не може позичатися пред­ставникам інших народів.

Сучасні творці-глобалісти культури працюють для пересічного спожива­ча. Причому цілком серйозно переконані, що майбутнє за ними. Хоча це тра­гічна ілюзія. Затратна цивілізація (матеріально, культурно, духовно, душев­но), частиною ідеологічного забезпечення якої є творчість глобалістів, — річ проминальна, що зумовлено обмеженістю природних і культурних ресурсів. Перепрофілювання життя зі стимуляції споживання на самообмеження не можна досягти без талановитих людей, без нових моральних і духовних ре­сурсів для виживання. Виявляється необхідним і якісно новий, «добросовіс­ний» культурний ресурс. Тому повинні повернути собі значущість цінності традиційні; національна своєрідність — одна з них.

Проблема національного, нації з погляду сучасних дослідників акцентує увагу на розумінні її не як природної, а як духовної засади. «Національний принцип, — наголошував у «Промовах до німецької нації» Й. Фіхте, — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений »²⁷. У третьому тисячо­літті в контексті наростання глобалістських детермінацій така властивість на­ції усвідомлюється як імператив, ігнорування якого таїть загрозу позбавлен­ня майбутнього не лише окремого народу, а й усього людства.

ПРИМІТКИ

1. Див.: Доповідь про розвиток людини. 1996 р. — Нью-Йорк, Оксфорд; Оксфорд юнівер-сіті прес, 1996.

2. Цит. за: Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К.: Основи, 1993.

3. Кувалдин В. Глобализация — светлое будущее человечества? // Человек. — 2002. — № 4. - С. 18.

4. Долгов С. И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? — М.: Эконо­мика, 1998.— 215 с.

5. Киреев А. Международная экономика: В 2 ч. — М.: Международные отношения, 1998.-418 с.

6. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє.

7. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая экономика и международные отношения. — 2001. — № 3. — С. 23-34.

8. Кувалдин В. Глобализация — светлое будущее человечества? — С. 41.

9. Цит. за: Пролеев С. Н., Шамрай В. Б. Глобальне суспільство і модерна культура// Лю­дина і культура в умовах глобалізації. – С. 38.

10. Там само.  С. 43. 11. Там само.  С. 45.

12. Култаєва Д. Динамічне людство, або Педагогічні виклики глобалізації// Людина і культура в умовах глобалізації. — С. 126.

13. Там само. — С. 128.

14. Апель К.-О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваль-ність// Ермоленко А. М. Комунікативна практична філософія. — К., 1999. — С 366.

15. Пролєєв С. В., Шамрай В. В. Глобальне суспільство і модерна культура. — С 105.

16. Там само. — С. 107.

17. Там само. — С. 108.

18. Краснодембський 3. На постмодерністських роздоріжжях культури. — К., 2000. — С 46.

19. Крымский С. Б. Культурно-экзистенциальные измерения познавательного процесса // Вопросы философии. — 1998. — № 4. — С. 45.

20. Неклесса А. Пакс экономика, или эпилог истории // Новый мир. — 2000. — № 9. — С. 122.

21. Неклесса А. Глобальный град: творение и разрушение // Новый мир. — 2001. — № 3. - С. 141.

22. Ильенков Э. В. Философия и культура. — М., 1981. — С. 256.

23. Крымский С. Б. Культурно-экзистенциальные измерения познавательного процес­са. — С. 44.

24. Там само. — С. 45.

25. Аннинский А. Глобальное и национальное: чья возьмет? // Знамя. — 2000. — № 9. — С. 203.

26. Там само. — С. 204.

27. Цит. за: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1992.— С. 26.

II