4. Європейський вектор

Упродовж століть від ординського Степу йшов надмірний зовнішній тиск. Успіхи, досягнуті в XIII ст. на шляху до об'єднання українських земель під владою Романовичів, виявилися тимчасовими. Із початку 20-х років XIV ст. тиск Орди на Галицько-Волинське князівство посилився. Поновлення ординської влади над переважною частиною Галицького пониззя, загибель галицько-волинських князів із династії Романовичів означали не що інше, як крах регіональної програми об'єднання українських земель. В обстановці експансії на південь Польщі й Литви серед південноруських правлячих кіл гору взяла лінія на знищення ординської неволі за допомогою опори на зовнішні сили.

Початок добі литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений 1340 р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт за князював на Волині й у Галичині. Щоправда, після 40-літньої запеклої боротьби Галичина відійшла до Польщі. За великого князя Гедиміна (1316-1341) і його сина Ольгерда (1345-1377) під владою династії Гедиміновичів опинилися Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина та Поділля. Українські землі, ослаблені татарським завоюванням та збезкняженням, майже без опору були інкорпоровані в Литовську державу.

Відносини Литви з Ордою складалися неоднозначно. З одного боку, є свідчення про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців 1340-1350 рр., коли між Великим князівством Литовським та Польщею відбувалася напружена боротьба за галицько-волинську спадщину. З іншого боку, маємо згадку, що 1362 р. за часів правління великого князя Ольгерда Гедиміновича (1345-1377) литовці погромили на Синій Воді татарських князів, які порядкували на Поділлі з допомогою своїх отаманів і баскаків. Очевидно, було б перебільшенням розглядати відносини Литви й Орди у площині воєнного протистояння. Слід зважати й на внутрішні татарські усобиці. У 1362 р. Орда розкололася на два ворогуючі стани, кордоном між якими стала Волга. Тому немає підстав розцінювати ранню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську. Аналогічний режим існував і на галицьких землях, захоплених

Польщею. Умовний кордон між землями, де литовські князі вільно порядкували, і тими, де вони мали зважати на зверхність Орди, проходив на південь від Мозирського і Любецького повітів та на північ від Овруцького та Чорнобильського повітів.

Отже, було б натяжкою говорити про завоювання слов'янського населення литовцями в процесі формування нової держави, скоріше це було об'єднання східнослов'янського населення навколо князівської династії литовського походження, де ранньобілоруське населення становило ядро держави і називало себе литвинами, а власне литовці фігурували переважно під назвою «жмудь». До того ж, у новоствореному Великому князівстві Литовському відбувався стрімкий процес розвитку політичного й культурного життя згідно з історичними традиціями Київської Русі. Староруська (староукраїнська та старобілоруська) мова стала державною, а судочинство спиралося на правові традиції руського княжого судочинства. Велике князівство Литовське запозичило також військовий досвід Київської Русі — організацію війська та будівництво фортець. Православна церква мала змогу вільно розвиватися і впливати на культурно-освітній розвиток країни. У містах розвивалися ремесла й торгівля. Династичні споріднення руських і литовських княжих родів посилювали асиміляційний процес — руські князі входили до складу великокняжої ради і разом з литовськими панами становили провідну верству держави. Та, оскільки вища аристократія Київської Русі здебільшого була або винищена, або емігрувала до північно-східних окраїн, то центр ваги нової політичної еліти (чи «політичного народу») переміщувався на нижчі стани. Створювався певний симбіоз землевласницько-феодального елементу з новими вихідцями з роздроблених автономних громад.

Посідання представниками великокняжої династії Гедиміновичів місця давньоруських удільних князів відбувалося без якихось суспільних катаклізмів і стало майже «непомітним» для хроністів тих часів. Велике князівство Литовське було засноване на федеративному принципі, й окремі його частини користувалися широкою автономією. Ця держава стала формою самоорганізації руського населення, її формування не призвело ні до істотного перерозподілу, ні до ломки поземельної власності. Найсуттєвіші риси соціального ладу Київської Русі збереглися на українських і білоруських землях аж до уніфікації законодавства, здійсненої Першим Литовським Статутом 1529 р. Принципову ломку давньокиївських традицій М. Грушевський пов'язує лише з політичним піднесенням шляхти напередодні Люблінської унії 1569 р. Щоправда, було уточнено схему підпорядкування окремих волостей князю, але в цілому група волостей становила територію, що належала великому князю як главі держави, а точніше — не йому, а столу, на якому він сидів.

Отже, у литовсько-руську державу, поряд з іншими інститутами суспільно-політичного ладу, переносилася «державна» форма феодалізму Київської Русі. Відповідно відбувалася військова колонізація геополітичного простору у формі оточення держави системою укріплених замків, довкола яких розселявся сторожовий збройний люд. Державна структура у Великому княжа структура у Великому князівстві Литовському зазнала феодалізації теж досить специфічно — не через децентралізацію влади пануючого, як у країнах класичного феодального устрою, а завдяки розвиткові імунітетів, що передавали простолюд у підпорядкування представникам військового стану. Більшість останніх залишалася у прямому підданстві володарю.

Паралельно зароджувалося нове явище — залучення якомога ширших верств населення до військової служби, чого вимагала складна зовнішньополітична ситуація. Уряд роздавав землю під обов'язок несення військової служби — формувалося умовне землеволодіння, надане з домену пануючого. На характер феодальної ієрархії наклала відбиток своєрідна «мілітаризація» держави: інститут васалітету тут розвивався спрощено порівняно з формами «класичного феодалізму» західноєвропейського зразка — служба більшості феодалів із їхніх ленів та бенефіціїв мала характер державного обов'язку, а не особистого підданства васала за договором із сюзереном³². На цьому етапі про «вестернізацію» соціальних стосунків говорити можна досить умовно, швидше може йтися про східноєвропейську специфіку розвитку феодалізму, де кожен був зобов'язаний або обороняти державу, або годувати тих, хто її обороняє.

Отже, за часів входження руських земель у Велике князівство Литовське суспільні відносини складалися відповідно до успадкованих традицій, станові перепони між верствами були досить умовними й відкритими, що забезпечувало соціальну мобільність. Право на володіння землею надавала військова служба, яка не пов'язувала його жорстко ні зі знатністю походження, ні зі спеціальними привілеями, які передбачали б особливі права. Відбувалося зближення князівської знаті з іншими феодалами. Русько-литовське боярство на зламі ХІУ-ХУ ст. було відкритим прошарком, що вростав у сільську масу, про що свідчать родинні й шлюбні зв'язки між ними. Перепони між станами не були чітко встановленими: тягла (селянська) служба окремих груп поєднувалася з військовою (боярською). Лише наприкінці XV ст. доступ до боярської служби обмежувався окремим колом шляхти. Відтоді утверджується нове поняття «бояре-шляхта ».

Ситуацію соціального та ідеологічного розколу в українському суспільстві спричинила,раптова хвиля «вестернізацїї», пов'язана з переходом українських земель під безпосередню юрисдикцію Польської Корони. Дві цивілізації, дві системи цінностей — католицька й православна — були поєднані в одному державному утворенні, що за тих умов автоматично призводило до протистояння. Уже досвід Великого князівства Литовського і Руського доводив, що розпад аристократії на римо-католицько-литовську та православно-руську поступово послаблював внутрішню єдність Великого князівства Литовського, доки не спричинився до його занепаду як самостійної потуги.

За умов політичної незалежності різниця релігій у Польщі й Київській Русі не виключала близьких зв'язків між ними. Княжі міжусобиці не переростали у війни під конфесійними гаслами, і відносини між державами характеризувалися переважно як рівні. Ситуація змінилася після монгольської навали, яка спричинила на українських землях господарський регрес та культурний застій. Польща тим часом прогресувала, набирала сил і виявила прагнення до експансії коштом Русі.

Захопивши Галичину (1340 р.), Польща вдалася до політичного маневрування. Кревська унія (1385 р.) оформила династичний зв'язок між Польщею і Великим князівством Литовським, куди входила більшість українських земель. Люблінський сейм, який тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р., став поворотним пунктом в історії України, ствердивши парламентську унію і тим самим реалізувавши політичну програму об'єднання двох держав — польської і русько-литовської. Для реалізації ідеї унії, як виявилося, потрібно було майже два століття — за цей час було обговорено й підписано вісім унійних проектів, які все-таки не давали очікуваного результату.

Інкорпорація українських земель Польщею не викликала будь-якого протесту з боку української еліти, оскільки їй було гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, її зрівняно в правах із коронною шляхтою, і до того ж звільнено від податків на користь Великого князівства Литовського. Деякий сумнів викликала доцільність інкорпорації Київських земель через необхідність їхнього захисту від нападів татар та пов'язаних із цим фінансових витрат. Проте й цю проблему було вирішено — за великим рахунком, Велике князівство Литовське ввійшло у фазу занепаду, а тому шляхта українських земель стояла перед проблемою вибору між Ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Перехід із-під литовської влади під владу Польської Корони не тільки зберігав привілеї правлячої верстви України (зокрема, свободу віросповідання й руську мову в офіційному діловодстві), а й надавав нові можливості. По-перше, система польської «шляхетської демократії», що була запроваджена й в Україні, передбачала рівноправність усіх шляхтичів (скасовувала феодальну ієрархію) і звільняла шляхту від її службових обов'язків (роздержавлення шляхти, приватизація земель). Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільськогосподарських підприємців. У гонитві за нагромадженням експортної продукції (хліб) шляхта вдалася до організації плантаційного фільваркового господарства й посилення панщини.

Байдужість до великої державної політики стає причиною того, що українські князі витрачали увесь потенціал енергії на створення власних уділів, які давали їм почуття могутності й усвідомлення своєї влади вдома, в Україні. Князівська хвиля вихлюпнулася з перенаселеної Волині на Київщину і Брацлавщину — стали створюватися велетенські латифундії, здебільшого шляхом тотального скуповування за безцінь земель у збіднілої місцевої шляхти.

Обіймаючи старостинські уряди, які надавалися пожиттєво (за плату у вигляді позик королю або й просто хабаря), князівський прошарок тим самим забезпечував собі механізм широкомасштабного скуповування земель у контрольованому регіоні. У першій чверті XVII ст. остаточно сформувалися велетенські земельні латифундії князів, лише номінально підлеглі контролю державної адміністрації й урядової влади. На території маєтностей роду Вишневецьких на Лубенщині (якій за площами не було рівної в усій Європі) діяли одна влада й одне право — князівські; 10 княжих родин володіли 55 % усього поземельного фонду України³³.

Здавалося б, складалися об'єктивні передумови для подальшої європеїзації України, розв'язання найнагальніших проблем облаштування території, об'єднаної нині в один геополітичний простір під владою короля. Спільні польсько-українські військові зусилля мали б захищати країну від експансії Москви чи Туреччини. Зростали можливості проникнення західних культурних впливів на українські території: впливи ренесансу й реформації дали поштовх до культурного відродження. У відповідь на експансію католицтва постали православні друкарні й школи, пожвавився розвиток богослов'я і світської освіти, стають помітними досягнення в архітектурі й мистецтві. У 1632 р. був заснований Київський колегіум — перший заклад вищої освіти в усьому східнослов'янському і православному світі (із 1701 р. — академія). Усе це відкривало сприятливі перспективи.

Щоправда, одна річ — еластична модель польської демократії середини XVI ст., і зовсім інша — проекція цієї моделі на провінцію, де відбулася політична й ідеологічна деформація цієї моделі, ускладнена особливо різким поворотом від принципів релігійно-національної толерантності до реакції, який стався наприкінці XVI — на початку XVII ст. Усе це, разом узяте, призвело до глибокої політичної кризи³⁴. Склалася класична ситуація, яка провокувала розкол суспільства: на культурне середовище однієї цивілізації форсовано накладалися суспільні відносини іншої.

Люблінська унія ліквідувала міждержавний кордон, яким Волинь і Центральна Україна були відділені від Галичини, Поділля та власне Польщі, й денонсувала заборону на придбання земель мешканцями Корони на території Великого князівства Литовського.

Отже, формальним відліком проникнення польського землеволодіння в Україну є 1569 р. Основний відсоток прийшлих землевласників, які почали з'являтися в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., становили особи польського походження: Замойськг, Аюбомирськг, Калиновськг, Потоцькі, Фірлег та Конецпольські. Латифундії польських магнатів створювалися трьома основними шляхами: 1) завдяки королівським данинам; 2) як наслідок шлюбних контрактів з волинськими князями та українським панством; 3) через встановлення адміністративного контролю над південними околицями України.

Показовою у зламі національної самосвідомості стала ситуація на «шлюбному ринку» української шляхти. Якщо спочатку він був орієнтований на знать Великого князівства Литовського, то з приходом поунійного покоління, вихованого на інших орієнтирах корпоративної свідомості, сталася різка інтенсифікація шлюбних зв'язків із польською знаттю.

Установлення польського адміністративного контролю над Україною дало змогу польській шляхті тримати руку на пульсі українського життя, скуповувати землю при зубожінні чи згасанні родин українських землевласників. Переважно кілька польських можновладних родин зосередили у своїх руках усю південну смугу українських земель, фактично вилучених зі сфери нормальної судово-урядової влади. Польський уряд за часів правління виборних королів був занадто короткозорим для того, щоб запобігти творенню величезних латифундій в Україні. Панівна суспільна система, репрезентована магнатами та їхніми латифундіями, викликала ненависть українського народу — не лише закріпаченого селянства, а й міщанства та частини дрібної шляхти. Оборона православ'я дала спільну ідеологічну платформу силам українського опору.

Українська аристократія, нащадки князів і бояр середньовічної Русі (за окремими винятками), не виступила з конструктивною політичною програмою під час і після Люблінської унії. Вона задовольнилася пристосуванням до існуючої структури Речі Посполитої і участю в добродійствах «золотої свободи» польської шляхти. Принадливість польського аристократичного способу життя і барокової культури була така могутня, що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини й значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, приймаючи в такий спосіб польську національність³⁵.

Утрата ідентичності традиційною елітою зіпсувала польсько-українські взаємини. Показове в цьому плані звернення українського князя Костянтина Острозького до короля на сеймі 1597 р.: «Ваша величність, — говорив він, — порушуєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не лише сам зазнаю зневаги, але бачу, що все те веде до погибелі Королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від нього також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між; ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути цей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього — православну віру! Схаменіться, ваша милість!»³⁶

Одначе до таких закликів польська шляхта була байдужа, оскільки почувалася всевладною. Король не визнавав уже іншої східної церкви в польській Речі Посполитій, окрім унійної (Берестейська унія 1596 р.), злученої з римською церквою. Усі, хто не визнавав унії, були в його очах уже не сповідниками віри грецької, а лише відступниками. Такий погляд поділяли з королем уся католицька Польща і Литва. Власне, й унія стала в Польщі вірою простонародною,

аристократи приймали римський католицизм. Православ'я в очах громадськості ставало вірою занехаяною, вкрай зневажалося не лише як віра хлопів — унія, але віра хлопів, нездатних стати на трохи вищий ступінь релігійного й громадського розуміння. Такі погляди творили відповідний стереотип поведінки, ставлення до православних. Виробилася свавільна модель поведінки магнатської вседозволеності, про яку говорили «яко на Україні», що з логічною фатальністю вело державу до катаклізмів. Збройний контингент польських магнатів посилював конфронтацію, доводячи до непримиренності соціальний антагонізм та релігійні протиріччя. Несполучність шкали цінностей, соціонормативної культури прискорювали соціальний вибух, провокуючи побутові сутички: усі негативні зміни в суспільному бутті у свідомості українців асоціювалися саме з магнатами-поляками — носіями нового, чужого режиму.

Антагонізми нагромадились у сфері відносин представників двох цивілізацій — латинської і православної, у сфері, громадського життя і побуту. Однак вимагає уточнення положення про причини «зради» українською елітою свого народу. Слушною видається думка, що українська шляхта свої корпоративні інтереси поставила вище від народних: «Польща досягла шляхетської рівності набагато раніше, і зоря цього ідеалу принадно світила русько-литовській знаті, чию жорстку залежність від вищих влад польські сеймові красномовці називали — «литовською неволею»³⁷.

Русько-литовська модель феодалізму розвивалася під жорстким державним контролем, де над прошарком князівства сяяв ореол вищості, а численний контингент шляхти другого ешелону був позбавлений певних власницьких і політичних прав. Форсоване запровадження парламентських свобод, природне для вихованої на засадах рівності польської шляхти, призвело в Україні до протилежного результату: «традиції цих свобод органічно не закріплювалися, обмежуючись поверховим копіюванням чужої, невластивої місцевим звичаям суспільної моделі»³⁸. Подібна модель сліпого копіювання (і то форсованими темпами!) стане прикметою українського політичного мислення, знову й знову доводячи ситуацію в країні до соціального вибуху.

Не сприяли консолідації української шляхти на національно-державницькій ідеї і різновірство та супутній йому розбрат. Найвищі верхи переходять у католицтво, найосвіченіший і найенергійніший елемент — до табору протестантів. У цілому український шляхетський загал починає сповідувати ідею політичного патріотизму, поєднуючи локальний український патріотизм (утілений в особі володаря-сюзерена) із громадянським патріотизмом цілісної державної одиниці — Речі Посполитої.

Поступово локальний патріотизм зникає. Акт Люблінської унії визнавав за колишніми литовськими володіннями право на власне судочинство й урядову мову, тобто на культурно-національну автономію. Проте окатоличення і полонізація української шляхти самим плином життя доводили до неухильної інтеграції напівавтономних руських околиць у структуру польської держави. А оскільки автономія асоціювалася з верховенством князя, то. зі згасанням роду князів Острозьких північно-східний регіон України потрапляє під вплив польських магнатів. Розривалася та специфічна нитка протекторату-протистояння, яка характеризувала відносини князів і козацтва. На зміну типовому для Великого князівства Литовського архаїчно-патрональному флеру прийшло національне, соціальне й релігійне протистояння.