4. Національна солідарність і рівні права

Внутрішня сутність і психологічна атмосфера громадянського суспільства виявляє важливість потреби аналізу національного характеру цивілізаційних рис певної культури. Основні риси національного характеру зберігають свою визначальну дію на громадянське суспільство. Вимір атмосфери громадянського суспільства дає змогу осягнути його цивілізаційний аналіз і зміст.

У даному контексті ворогом громадянського суспільства є така форма націоналізму (а по суті шовінізму), соціально-політична практика якого пов'язана з примусовою інтеграцією, етнічними чистками, масовим переміщенням народів, геноцидом, — усе це використовується для досягнення цілковитої соціальної гомогенності. Такий націоналізм спрямований виключно на посилення державної влади за рахунок послаблення й маргіналізації громадянського суспільства. Стосовно такого націоналізму громадянське суспільство створює реальні умови для міжнаціонального діалогу, формування духу поваги, взаєморозуміння, співробітництва між представниками всіх етнічних спільнот країни. Тільки завдяки цьому стає можливим етнокультурний плюралізм, який виступає не як «генератор розколу й протистояння в суспільстві, а як дієвий фактор взаємозбагачення всіх його складників»³⁹.

Не завжди прозорим, але існуючим ворогом громадянського суспільства виступають ідеологічні доктрини, які покладаються в основу стратегії «примусового розвитку» держави. За таких умов державна ідеологія неминуче

сковує і пригнічує суспільство, насковує і пригнічує суспільство, напоказ піклуючись його технологічним та економічним розвитком. Потрібно зазначити, що пізній розвиток країн у ХІХ-ХХ століттях переважно здійснювався під впливом ідеологічних доктрин. Адже більшість «суспільств пізнього розвитку» постраждала через розкол між двом взаємоантагоністичними політичними культурами, що вилилися в дві протилежні доктрини з приводу інтерпретації національної ідентичності. Одна з них є ворожою до західних цінностей та відповідного інституційного облаштування суспільства; вона ґрунтується на культурному традиціоналізмі, апелює до так званих «внутрішніх» національних ресурсів, «ґрунтівництва» тощо. Інша пов'язана із зовнішніми орієнтирами на цінності західного модернізованого суспільства з «визнанням свободи людини та її приватної сфери»⁴⁰. їхня абсолютизація здійснюється на основі ідеологічного обґрунтування.

Ідеологічне спрямування держави на розвиток політичних інституцій як умови соціального розвитку фактично сприятиме поширенню відносин у системі «патрон — клієнт», які закріплюватимуться в олігархічно-клановому характері влади. Політична риторика про розвиток країни може бути проявом «регресивного характеру держави» у взаємопов'язаності з «регресивними» ідеологічними доктринами, зокрема й національними. Інакше кажучи, зв'язок між державою і громадянським суспільством на політичному й культурному рівнях конституюється в головні регресивні сили всередині суспільства. Звідси виникає дискусія про роль держави в «побудові» громадянського суспільства. Цілком ясно, що за умов перехідного стану, як ніколи за інших періодів національного буття, стає зрозумілим, що навіть «поганий порядок» кращий за безлад, за той розклад, який поглинає одну за одною все нові сфери буття. Будь-який порядок, навіть зовсім непривабливий, робить можливим виживання за умов дотримання певних правил. Тому-то й акцентується на ролі держави, без уточнення якої.

Зважаючи на думки про те, що в Україні інструментом побудови громадянського суспільства може бути держава, важливо застерегти від перебільшення її ролі та запобігти її перетворенню в єдиного соціального арбітра. Окрім того, соціальна дифузія, яка посилюється надмірною роздробленістю політичних партій та аморфністю спільно набутих цінностей на національному рівні, може також виступати ворожою силою для громадянського суспільства. Несприйняття і нерозуміння цінностей громадянського суспіль­ства може походити з недостатньої політичної культури.

Свобода дії людини є процесом, що в історико-культурному контексті здійснюється через природу рівних прав — тобто у формах громадянського суспільства. У соціальності громадянського суспільства насильство збалансовується не просто відповідною дією держави, а орієнтованістю самого суспільства на такі правові норми, що найкраще гарантують вияв свободи людини і заохочують добровільну доброчинну поведінку. Вона може реалізуватися за умови дотримання принципів національної солідарності.

Сукупність добровільних дій, здійснюваних у певному соціальному просторі без примусу державної влади, утворює спільне взаєморозуміння і супроводжується солідарними взаєминами. Іншими словами, солідарність — це такий стан взаємодії між людьми, у якому виникає злагоджене розуміння і сприйняття світу без насильства. У такому світі життя людини приймається за найвищу цінність, яка не обумовлена нічим, окрім свободи. Солідарність за походженням не належить до державної влади, вибудуваної за принципом ієрархічної підлеглості. Проте солідарність не зводиться і до соціальності громадянського суспільства; вона хіба що проймає його публічний і приватний простори, функціонуючи у формі загальновизнаних сподівань на краще. Значна частина взаємин солідарності транслюється через культуру суспільства, яка є способом його національного буття. Адже останнє не лише життя суспільства, зумовлене етнічною приналежністю людей, національними традиціями, рисами, характерними для ментальності даного етносу, тощо⁴¹. Національне буття вміщує всю повноту проявів життя людей певної етнічної спільноти — від раціональних розрахунків до екзистенційних сподівань. Інтерпретація природи солідарності поза національним наштовхується на проблему «історичного контексту» як основи прийняття соціальних явищ. Загроза редукції феномену солідарності до соціальності криється у прагненні пояснювати те і друге детерміністичними раціональними концептами, що ототожнюються з природою розуму. Проте суспільне життя не вичерпується його розумово-інтелектуальним виміром. Багато чого має моральну природу, поза якою взагалі неможливий сталий консенсус. Солідарність не належить виключно до раціонального розуму, вона скоріше пов'язана з моральною природою особи. Остання зумовлена одвічним прагненням до моральної і правової легітимації політичної сфери. Аби держава існувала, ті, ким вона керує, мають підпорядковуватися її моральному авторитету і правовій легітимності. Отже, ціннісно-нейтральна раціоналізація повинна доповнюватися «ірраціональними моральними аксіомами»⁴², якими може керуватися людина.

Моральне, на відміну від розумово-інтелектуального, безпосередньо звертається до внутрішнього світу людини. Солідарність складається в таких точках зустрічі між людьми, коли вони зацікавлені безпосередньо один одним, а не лише вигодами, які можуть бути від зустрічі. У таких моментах життя солідарність має фундаментальне значення для суспільної єдності та взаємопідтримки. Окрім того, «ми сприймаємо солідарність як факт, який відіграє надзвичайно важливу роль у спільному житті всіх живих істот, відкриття якого було окреслено в новітній час як першорядне»⁴³.

Людська солідарність спрямована до майбутнього у тому розумінні, що вона виявляється спільним зусиллям задля збереження життя та продовження його в майбутньому. І життя, і солідарність є мета сама в собі. Через спрямування до майбутнього солідарність надає значення сучасному національному життю і суспільству. Майбутнє виникає як віртуальне значення, відносно якого усвідомлюється минуле і, що важливо, висвітлюються, інтерпретуються нові, кращі альтернативи чи можливості самоздійснення. Проте без дійсної (а не віртуальної) відповідальності за теперішнє і минуле не може бути солідарної упевненості і в майбутньому — воно залишатиметься станом фантазії. Смисл історичної пам'яті складається як потреба відповідальності перед майбутнім: буде в ньому людина почуйбутнім: буде в ньому людина почуватися краще, вільніше, упевненіше, чи майбутнє залишатиметься гарантією збереження характеру попередньої влади та відповідної етики суспільних стосунків. У «пункті зустрічі з іншим» інтенція гідності й значення солідарності збігаються в контексті етики свободи.

Етос солідарності — це насамперед певний стан усвідомлення і розуміння. Вона надходить не від зовнішньої соціальності, а від розуміння людиною свого внутрішнього соціального призначення. Тому солідарність може бути з різною мірою солідарних взаємин різною мірою солідарних взаємин. Проголошення марксистами пролетарської солідарності як найвищої чесноти не перетворилося, як гадали, у створення солідарної соціальності. Навпаки, зацікавлена в бідності багатих «пролетарська солідарність» у політичних діях більшовиків здійснювалася в насильстві над людиною і суспільством. Дана позиція зумовлювалася положенням про підпорядкування права й моралі історичній необхідності, яка виконує й легітимуючу функцію щодо політичного життя суспільства. Звідси твердження, що моральним є все те, що сприяє справі побудови комунізму, де «останній є не сферою належного, а сферою сущого в майбутньому вимірі»⁴³.

Як феномен соціального і національного буття солідарність не тотожна значенням того, що вкладаємо в поняття «допомога», «послуга» і навіть «доброчинність». Солідарність не є простою реакцією на здійснення насильства, скоріше сподіванням і відкритістю людини до майбутньої радості, у світлі якої те, що суперечить її можливості, виокремлюється свідомістю як насильство й знущання. Відтак солідарність набуває свого значення в історії лише поступово, проте вона відіграє дедалі значнішу роль у належному улаштуванні буття людини й виконує феноменологічну функцію соціальної надії на краще⁴⁴.

Національна солідарність — це розуміння, яке ширше за раціональні практики. Лише там, де є розуміння, існує солідарність. Контекстом розуміння і солідарності є національна культура, яка підтримує етику свободи. Культура національної солідарності має бути відкритою, публічною і прозорою, такою, що відповідає моральним національним інтересам, якими є громадські інтереси. Бути громадським — це бути національно-спільним або суспільним, відкритим для всіх, діяти не ховаючись. Мова й практика солідарності інтенціонує суспільство рівних у своїх правах людей. У значенні соціальної організації — це таке суспільство, у якому вигода одного індивіда не перетворюється на поразку іншого. Навпаки, відносини за принципом «перемога — поразка» відсуваються з соціального простору солідарності. Реформування суспільства обов'язково потребує опори не лише на конкретизацію програм, моделей, систем практично-технологічних дій, але й на національну солідарність. Практика розвитку громадянського суспільства потребує розуміння і взаємодоповнення здібностей людей із рівними національними правами. Соціальний простір, із достатньо розвинутою моральністю і свободою, породжує потребу громадянських прав і громадянського стану як добре організованої справедливої суспільної співпраці, яка враховує насамперед національні інтереси та смисл національної ідеї. Як це відбувається?