3. Політико-цивілізаційний вимір глобалізаційних процесів

Минуле XX ст. вмістило справжній усесвітній тріумф модерної держав­ності — а саме національної держави, — і разом з тим стало періодом най-жорстокішого випробування другої модерної стратегії — соціального конс­труктивізму. Від початку модерної доби відносини провідних країн з іншим світом будувалися на засадах колоніалізму. Практика формування, розвитку і зростання колоніальної системи охоплює майже півтисячоліття. Тим разю­чішим є її миттєвий і, сказати б, вражаючий кінець у другій половині XX ст. Зазначимо, що навіть уся перша половина століття минула під знаком без­застережного панування логіки колоніалізму. Саме суперечності в колоніаль­ному пануванні є рушійною силою двох світових та численних локальних війн.

XIX ст. можна назвати століттям європейських націй. Наступне XX ст. стало епохою панування принципу національного самовизначення в усьому світі. Епоха національного самовизначення прийшла на зміну добі імперіаліз­му. Цей процес містить цікавий історичний парадокс. На початку XX ст. має­мо повний розподіл світу між провідними державами у вигляді колоніальних імперій. Саме конкуренція і боротьба між цими імперіями спричинили жор­стокі загарбницькі війни, які акумулювалися у дві світові війни. Але ці війни аніскільки не закріпили колоніальне панування, а зруйнували його.

Найнаочніше це видно не на прикладі переможених — насамперед Німеч­чини, а на прикладі переможців — передусім Великобританії: найбільшої і наймогутнішої імперії за всю історію людства. Великобританія тріумфально виграла Другу світову війну — і разом з тим вже 1947 р. добровільно визнала незалежність Індії, що прирівнювалося втраті імперії. Тієї самої імперії, з іс­нуванням якої поєднана вся історія модерної цивілізації. Не випадково У. Черчілль казав у своїй уславленій промові з приводу рішучого вступу Анг­лії у Другу світову війну: «Перестане існувати Британська імперія, загине все, що вона відстоює — зникнуть й віковічні імпульси, що просували людство впе­ред до його мети»⁹.

Практично миттєво, менш ніж за 30 років, рахуючи від здобуття Індією не­залежності, зникає світова система колоніалізму, і всі колоніальні імперії йдуть у небуття. Імперіалізм начебто отримує нищівну поразку, але звільнен­ня світу від прямої політичної влади провідних західних держав одночасно супроводжується тріумфом модерної моделі державності. Національна дер­жава стає зразком для організації буття суспільств у всьому світі.

Цей експорт модерної політичної моделі відбувається, звичайно, не безпроблемно, і наслідки його досить суперечливі. Та попри всі проблеми, людство зустріло третє тисячоліття у вигляді асоціації незалежних націй, жодна з яких (мається на увазі національна держава) не знаходилась під вла­дою (або окупацією) іншої. Ця нова геополітична ситуація, хоча й існує де-факто близько чверті століття, ще належним чином не усвідомлена людством. І головне — не стала визначальним чинником світової політики. Тут маємо фундаментальне завдання, яке належить вирішувати XXI ст., і засадничим

концептом для його вирішення має стати вже не поняття нації, а поняття всепланетного людства.

XX ст. стало епохою майже безперервних трьох світових во­єн — двох «гарячих» і однієї «хо­лодної». За своїм характером це були війни індустріальної доби — війни експансіоністські й загар­бницькі, що мали на меті боротьбу за територію і ресурси. Але нап­рикінці століття ситуація суттєво змінюється. Світова спільнота ви­робляє певні механізми підтри­мання глобальної стабільності та всепланетного миру. Звичайно, механізми та інститути напрацю-вання і підтримання світового консенсусу, мирного розв'язання суперечностей і конструктивного діалогу перебувають ще у зарод­ковому стані. Але зміна характеру міжнародних відносин стає дедалі відчутнішою.

Головним визначенням сучас­ного суспільства стає не те, що во­но індустріальне чи постіндустріальне, класове, демокра-тичне чи авторитарне. Сутністю сучасного суспільства стає його глобаль­ність. Остання означає не те, що певний соціальний порядок (ска­жімо, західне суспільство, або

громадянське суспільство чи «суспільство споживання ») поширюється па всій планеті і стає загальним зразком для всіх соціумів. Ознака глобальності (інак­ше «всепланетності») полягає в іншому й навіть у протилежному. По-перше, глобальність суспільства означає, що не може існувати локального соціуму, який би зміг самовизначатися поза світовою спільнотою. Самодостатнє, са-мозамкнене існування неможливе. Автаркічність нездійсненна ані для наймо-гутніших націй, ані для найменших держав. Ця обставина, до речі, змінює бут­тя не лише малих народів чи суспільств, орієнтованих на традиційні цінності. Контекст існування у світовій спільноті створює не меншу проблему, скажімо, для США. Самодостатність та автаркічність американської політики досить відомі та очевидні. І саме ці її якості проходять випробування в контексті гло­бальних процесів.

Друга головна ознака глобаль­ного суспільства полягає у відсут­ності єдиного нормативного соці­ального зразка чи моделі для всіх суспільств і, натомість, у визнанні неспростовної різниці існуючих у світі соціумів. Глобальне суспільс­тво — не особливий соціальний лад, а всепланетна система спів­робітництва і співіснування, яка не відміняє різних соціумів і куль­тур. Вона містить у собі можливості існування світової спільноти як внутрішньо глибоко диференційованого цілого. Глобальне суспільство — інтерсуб'єктивна єдність всепланетного людства, і лише у цьому сенсі — новий тип соціальності.

Воно є тим новим, ще не освоєним історичним простором, освоїти який і досягти успіху в якому має шанс модерна культура. І, звичайно, реалізувати цей шанс вона не зможе, не трансформувавшись глибоко у собі самій. XX сто­ліття стало добою реалізації до логічного кінця базових принципів модерної культури, продуктивність яких було доведено до граничної межі, де вона пе­ретворилася на свою протилежність — руйнацію. Відтак людство — уже не європейське, а всепланетне — почало виробляти противаги цим руйнаціям. Саме в поступі цього процесу полягає зміст нашого часу¹⁰.

В умовах сучасного світу модерна культура зберігає значний творчий і продуктивний потенціал, залишаючись і дотепер визначальним чинником сус­пільного буття людства. Однак аналіз історичного досвіду XX ст. виявив ком­плекс важливих проблем, поставлених у модерній культурі і які неможливо подолати без її серйозних трансформацій. Визнання конститутивної ролі мо­дерних онтологічних засад для буття сучасного людства вимагає водночас визначитися стосовно діагнозу постмодерну, який є результатом і породжен­ням глобалізації.

Глобалізація є дійсно універсальним процесом, який охоплює всі сторони сучасного життя, радикально змінюючи їх. Відтак виникає питання про сенс цього складного, багатовимірного явища як запитання про зміст ситуації по­літичного буття сучасного людства й перспективу всепланетної цивілізації у XXI ст.

Із такої постановки питання зрозуміло, що глобалізація, окрім технічного чи соціального, має суто політичний, цивілізаційний вимір. Процес глобаліза­ції — це зустріч людства із самим собою як людством, це самопізнання люди­ни й людської природи в універсальному вигляді всепланетної людської спіль­ноти — всесвітнього людства. Тому виклик глобалізації є суто зовнішнім викликом цінностям загальнолюдським чи таким, що прагнуть цієї ролі. Гло­балізація — це процес утворення всепланетного людства, і — разом з тим — вона утворює загальні умови, правила, норми існування, що з'являються вна­слідок виникнення всепланетної людської спільноти. Слід зазначити, що всепланетне людство — не «гола» людська маса, населяюча планету. Це гли­боко диференційована, складно структурована, напружена й суперечлива людська спільність. Усепланетне людство — не стільки даність, певна безпроблемна наявність, скільки гостра проблема, небезпечний і ризикований виклик людській природі. Власне, це великий знак запитання: чи зможуть лю­ди різних культур і рас мирно й продуктивно існувати разом? Цим фундамен­тальним запитанням і є всепланетне людство на сьогодні¹¹.

Відтак стає зрозумілим, що виклик глобалізації — це виклик людини самій собі. Це випробування спроможності людей бути разом, їхньої здатності утворити всепланетну єдність і випробування волі до такої єдності. Чи ви­явиться людина здатною існувати у вигляді всепланетного людства, не зни­щивши саму себе або не відтворюючи старих кордонів і меж? Чи стане люд­ська цивілізація дійсно всепланетного? Це, по суті, єдине питання, що містить у собі глобальні процеси сучасності. Ми живемо в час, коли сенс глобаліза­ції — це відкрите питання. Глобалізація набуде такого сенсу, якого їй надасть всесвітня історія, хід історичних подій.

Феномен глобального суспільства створює новий контекст для сучасного цивілізаційного вибору. Цивілізаційний вибором тут називається прилученість конкретного соціуму до певних цивілізаційно-культурних засад життя і від­творення цих засад у процесі власного існування. Із цього зрозуміло, що циві­лізаційний вибір — не лише ситуація новоутворених держав, які визначаються

щодо пріоритетів свого соціально­го буття. Кожне з усталених сус­пільств також здійснює цивілізаційний вибір, продов-жуючи й відтворюючи у своєму існуванні фундаментальні цивілізаційні за­сади. Генезис глобального су­спільства змінює цю ситуацію. Те­пер обирається не та чи та цивілізаційна парадигма, а режим співіснування з іншими. Різні ци­вілізації і культури, залишаючись собою, обирають у контексті про­цесу утворення всепланетного людства інтерсуб'єктивну єд­ність світової спільноти. Сучас­ний цивілізаційний вибір — вибір XXI ст. — це вибір усіх на користь глобального суспільства, що є со­ціальною формою існування все­планетного людства. Інша альтер­натива — замкненість на власних цивілізаційних засадах, що уне­можливлює всепланетне людство і має перспективою нескінченний конфлікт «усіх з усіма».

Стереотип національної свідомості, виникаючої на основі таких уявлень, провокує неадекватні реакції при зіткненні з дійсністю. Бажане видається за дійсне, утрачені можливості — за реальні. Показово, що глобалізаційні тен­денції сприймаються так званими антиглобалістами перевалено крізь такі сте­реотипи. Перехрещувана рефлексія національних соціумів інколи влаштовує загальнолюдські свята з феєрверками на честь цивілізаційних проривів чи оголошує жалобу з приводу катастроф унаслідок тих самих проривів, але час­тіше ці рефлексії ведуть боротьбу за домінування, надаючи глобалістським тенденціям не тільки певних владних смислів, а й відвертої орієнтації на домі­нування. У сучасній західній політичній філософії прийнято розрізнювати так звані «старі» нації індустріального суспільства й нові. Наприклад, німецька нація порівняно з англійською чи французькою зображується вже як «запізнена». Занадто великі запізнення залишаються поза калейдоскопом рефлексій; «старі нації», утворюючи свою ієрархію, не помічають тих, що зазирають до вікон їхнього клубу «дітей» і «підлітків» новітнього державотворення. Сучасні глобалістські тенденції нерідко ототожнюються з політичними ін­тересами та амбіціями «старих націй». Однак їхня статусна позиція наприкін­ці XX ст. зазнає змін, що дає шанс націям-«підліткам» увійти до тих потаєм­них кімнат, де робиться європейська та світова політика. Поки що їм дозволяється тільки дивитися на велику політичну карту й забороняється торкатися політичних карт руками, розмовляти та не слухатися.