Національна ідея в дискурсах громадянського суспільства

1. Громадянське суспільство як соціальна спільнота і життєвий світ

2. Концепт громадянського суспільства в генезі демократичних

перетворень

3. Свобода як основа громадянського суспільства

4. Національна солідарність і рівні права

5. Європейський гуманізм і національна свідомість

6. Соціальний капітал як основа громадянського прогресу

7. Етапи розвитку громадянського суспільства в Україні

8. Взаємодія національного і громадянського

9. Національно-демократична держава в контексті громадянського суспільства

В контексті сучасного глобального світу громадянське суспільство постає динамічно структурованою основою міжсуб’єктних відносин індивідів та їх різноманітних спільнот, як усередині однієї держави, так і поза її межами. Воно забезпечує їм свободу розвитку через систему конструктивних противаг та стримувань.

Е.Геллнер

IV. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В ДИСКУРСАХ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціально-філософській літературі існують різні погляди на громадянське суспільство, його суттєві особливості, закономірності формування та тенденції розвитку. При цьому, звичайно, спостерігається неоднозначність у підходах до з'ясування суті самого поняття громадянського суспільства, правової держави. Відмінності стосуються, зокрема, зумовлених ідеологічним плюралізмом тлумачень змісту його складових. За суттєвої відмінності підходів загальним для всіх них є те, що в змісті поняття громадянського суспільства акумульовано всю сукупність економічних, моральних, духовно-культурних, релігійних, національних та інших відносин. Спільним для них є також прагнення поєднати в собі права людини, демократію, економічний лібералізм. Яким же чином відбувається процес теоретичного обґрунтування даних атрибутів у контексті національного та як корелюється з ними національна ідея?

1. Громадянське суспільство як соціальна спільнота і життєвий світ

За кількасот років своєї історії термін «громадянське суспільство» став полісемантичним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому постає завдання: точніше окреслити зміст поняття «громадянське суспільство», визначити, що воно являє собою як ідеальний тип, відокремивши від інших суспільних феноменів — заради конкретизації поняття та емпіричного дослідження явища. Розгляд моделей громадянського суспільства в найвідоміших його концепціях дає можливість визначення рівня демократичності України в контексті національного буття. Адже й у сформованому громадянському суспільстві продовжує існувати національне буття, охоплюючи «ті аспекти життя людей певної етнічної належності, в яких домінують етнокультурні звичаєві стандарти, традиції, вірування, обрядовість, побут та ін. Цей бік життя людей може ставати мало помітним, але й в останньому випадку ним не слід легковажити: він може вибухати регулятивною й закличною силою в найнесподіваніші моменти»¹.

Становлення громадянського суспільства починається з епохи буржуазно-економічних революцій, яка започаткувала в західній цивілізації паралельний розвиток ряду процесів, що прямо й опосередковано пов'язані з розширенням сфери індивідуальної свободи людини, насамперед у сфері здобуття політичних і соціальних прав. Економічне зростання країн зумовлювалося поширенням вільного ринку, промисловою і науковою революціями, інтенсифікацією освіти, радикальними змінами в культурній творчості, становленням політичних партій та їхніх програм, формуванням етнічних та національно-визвольних рухів та їхнім тиском на деспотичні, авторитарні режими й структури імперської влади. Усе це відбувалося на тлі боротьби за повноту громадянських прав, що проходила в різних державах нерівномірно, конфліктно, часом революційними засобами. Європейські народи прагнули здобути рівні соціальні й національні можливості для здійснення індивідуальної свободи людини й усунення феодальних, станових та корпоративних перепон для особистісного життя. Європа усвідомлювала себе на шляху до закріплення рівних прав для всього населення, пов'язуючи успіх з принципом національного суверенітету й вимогами конституційної влади. Міра індивідуальної свободи практично й теоретично пов'язувалася із соціально-культурним контекстом, у якому корелювалися щонайменше три вимоги: рівності, братерства й справедливості. Відповідно, актуальними ставали політичні інтереси демократії, солідарної спільноти, державного добробуту. Тим самим народи Європи, кожний по-своєму, рухалися до ствердження громадянського суспільства. Однак, оскільки соціальні вимоги в країнах із надмірним феодальним багажем набували відвертого політичного характеру, на передній план соціальної динаміки висувалися проблеми національної держави та влади. їхнім історичним репрезентантом стали соціалістичні, соціал-демократичні й комуністичні теорії та соціально-політичні рухи й партії. Під їхнім гучним з'явленням попередні теоретичні проблеми громадянського суспільства відсувалися на другий план, якщо не усувалися взагалі². У зв'язку з цим, поняття національної держави, національної ідеї та її ролі в побудові справедливого суспільства відійшло на другий план. » Ґрунтовне висвітлення концепту громадянського суспільства в соціальній філософії зроблено в дослідженнях Т. Парсонса в середині XX ст., який звертається до нього в контексті моделі соціальної диференціації та інтеграції. Запроваджуючи власний концепт «соціальної спільноти», він визначає його у вимірах «нормативності » і «колективності». Соціальна спільнота відрізняється від економічної та політичної, вона проникнута культурними цінностями. Саме останні надають системі легітимного порядку, перетворюючись в інституалізовані нормативні основи суспільних взаємодій.

Водночас колективність є вияв взаємопов'язаності, організованої соціальної єдності. Необхідним чинником соціальної цілісності є політична сфера. Проте основою соціальної спільноти виступає нормативний порядок, підтримуваний громадянами у вигляді «консенсусних відношень»³. Легітимність, на основі якої розгортається соціальний порядок, обумовлюється інституалізацією цінностей культури. Істотною рисою нового суспільства (епоха Нового часу) є вимога рівності, що спрацьовує тепер як міжкультурна вимога. Соціальна спільнота цього періоду складається як «колектив колективностей». Усередині цієї спільноти відбуваються протистояння й конфлікти, які врівноважуються спільним прагненням рівності, що має культурне значення. Власне громадянське суспільство зумовило рівність і демократизацію соціальної спільноти, розширивши простір індивідуальної свободи.

У теорії «соціальної спільноти» визначаються чотири основні субсистеми або функції суспільства: соціальна (соціетальна), культурна, політична, економічна. Усі вони існують через відповідні інститути і взаємодіють на рівні соціетальної (соціальної) функції, яка виступає інтегративною щодо інших. Дана субсистема існує як певна сукупність законів та асоціацій; вона диференційована від держави і є фактично втіленням принципу та природи громадянства. Диференціація соціальної (соціетальної) від політичної, економічної і культурної субсистем здійснювалася під впливом трьох революцій епохи модерну: індустріальної, демократичної, освітньої. Кожна з них посилювала свободу соціальності від державної влади. Водночас посилювалися національні складові суспільного буття. У кожному конкретному випадку економічно-індустріальна, демократична, освітня системи формували національне буття, урівноважена система якого була напрочуд стійкою щодо деформацій впродовж тривалого періоду⁴.

У силу цього важливого значення набувають принаймні дві ідеї. По-перше, формування відносно самостійної соціальної і національної сфери має солідаристське значення нового типу. Солідарність уже не є простим відображенням колективної емоційності, пов'язаної з уявленнями «общинного» характеру. Вона відбиває раціоналізовані норми стосунків, які продукуються скоріше на стиках міжгрупових, міжконфесійних та міжетнічних зустрічей. Набуваючи нового, зокрема правового, значення і стаючи нейтральними, вони виходять за межі культурних форм стосунків. Важливо, що інституалізовані соціальні (соціетальні) норми набувають оновленого культурного й національного значення під впливом освітньої революції (епохи Просвітництва). Головним інституційним утворенням освітньої революції є університет як самоврядна культурно-наукова й освітня громада. Автономія університету є тією соціальною нормою, що лежить в основі забезпечення індивідуальної свободи думки й дії в межах «солідаристської спільноти»⁵ і певного національного буття. По-друге, соціальна сфера з'єднується з національною і набуває власного статусу стосовно економічного буття. Це готує умови для формування демократичних свобод.

Соціальна національна спільнота через національний фактор не зводиться ні до політичної організації з її бюрократичними механізмами, ні до ринкової чи економічної організацій. Соціальний рівень організації визначається принципом асоціації громадян, які пов'язані взаємною солідарністю, у тому числі національною. Солідаризм членів громадянського суспільства виступає основою пов'язаності національної традиції і новизни, індивідуалізму й колективізму. Соціальна сфера визначається солідаристськими міжконфесійними та міжетнічними стосунками, що зумовлюються консенсусним підходом членів суспільства до «спільної нормативної структури». Соціальний компонент громадянства полягає не в правах, формально проголошених конституцією, а визначається наявністю солідарних ресурсів і можливостей суспільства. До них зокрема належать форми визнання престижу й репутації громадян; вони мають справжню вагу, коли зумовлюються не бюрократичними структурами держави, а піднімаються «знизу», за принципами визнання свободи й добровільності соціальних ролей чи громадських взаємин. Отже, основою соціальної спільноти може бути лише довіра між; людьми та пов'язані з нею солідаристські форми взаємовизнання. Останнє одержує значення консенсусу як найважливішої форми існування «солідарності в соціетальній громаді»⁶. Не менш важливе значення має національна солідарність, яка гуртує громадян у цей період на різні форми боротьби за національне й соціальне визволення.

Солідарність установлюється як у ході дискусії і раціональної аргументації, так і в процесі встановлення консенсусу на основі норм і цінностей, які не завжди є прозорими й очевидними. Коли згода втрачає всі соціокультурні компоненти, тоді на соціальну солідарність найбільше влада. Вони позбавляють дії людей свободи й добровільності. Загалом соціальна спільнота людей складається навколо великої новочасної тріади —свободи, рівності і братерства (солідарності). За своєю сутністю така спільнота і є громадянським суспільством, яке не зводиться до його державної організації.

Першочергове значення має свобода людини. Вона не виводиться з універсали на зразок гегелівської абсолютної ідеї чи з «родової сутності» індивіда. Свобода — це насамперед умова самовизначення індивіда, що перебуває під впливом культурних норм і цінностей та раціональних процедурних форм відносин. Свобода поставала цінністю, яка вносила смисл і символічний порядок у життя людини й суспільства.

у життя людини й суспільства. Зокрема дедалі актуальнішою для визначення смислу життя ставала національна свобода. Проблема нації і національної ідеї в даному контексті інтегрувалася в кон­текст громадянського суспільства, яке формувалося.

Важливе значення в дослідженні феномену «громадянського суспільства» належить Ю. Габермасу, який намагається простежити зміну статусу приватної сфери, що супроводжується процесом політичної відкритості, якій внутрішньо притаманний потенціал до суспільної самоорганізації. Він вважає, що наприкінці XIX ст. зародився «поворот тенденцій» до «розділення держави і суспільства». Це сталося через те, що «взаємозалежність держави й економіки власне вибиває ґрунт з-під соціальної моделі громадянського приватного права та ліберального розуміння основного права»⁷.

Проблематика свободи інтерпретується переважно в аспекті філософії права. У теорії громадянського суспільства конкурують між собою два протилежні значення активного громадянства. До того ж це поняття виходить за конкретний державний простір і пов'язується з уявленнями про громадянство світу. Значення громадянства розуміється в традиції ліберальних міркувань мислителів ХУП-ХУПІ століть, де. воно усвідомлюється в індивідуалістичній та інструментальній соціальній ролі, якої набувають приватні особи, які власні інтереси протиставляють державному апарату влади. В епоху Но­вого часу це й було виявом свободи, зокрема національної.

У республіканській традиції, що походить від Арістотеля, роль громадянства має комунітарне й етичне розуміння. Людина в даному випадку розглядається крізь призму ідентичності з певною самовизначеною етико-культурною спільнотою. Істотну роль щодо ідентичності особи-громадянина відіграють спільні традиції та визнані політичні інститути⁸. У зв'язку з цим громадянське суспільство інтерпретується на основі теорії комунікативної дії. Джерелом цих переконань вважається філософська теорія /. Канта, з якої розпочинаються пошуки універсальної раціональної основи для демократичних форм організації життєвого світу. Хоча засновнику німецької класичної філософії не вдалося досягти успіху через те, що в розумінні світу він виходив із усезагальності раціонального; подібно чинили Г. Гегель, К. Маркс і більшість сучасних філософів, що приводило до ігнорування суб'єкта.

Замість цього пропонується принцип «міжсуб'єктних » відносин, навколо якого розгортається теорія «комунікативної дії» і «етики дискурсу». Соціальна взаємодія людей залежить від установлених норм взаєморозуміння, які виникають у процесі раціональної комунікації. Розгортаючись на рівні між-суб'єктного ставлення до людини як до партнера, комунікація прокладає дорогу до консенсусу, який виникає внаслідок аргументованого спілкування. Останнє є елементом дискурсу, у якому «можна дістати відповідь на запитання про те, що стоїть на заваді взаємодії»⁹. За ідеєю дискурсивної комунікації, у суспільстві й державі має встановлюватися належна сфера публічної відкритості, у якій громадяни перестають бути лише партикулярними суб'єктами політики чи економіки, а прагнуть до спільного визнання. Тим самим зберігається і зміцнюється соціальність, але не у вигляді об'єктивно-історичної системи, а як «життєвий світ людини, який включає в себе інших людей. Вони тут не чужі, а просто інші, відмінні, індивідуально «акцентовані». Не на одне лице, не «однієї крові», як при колективізмі, і не субстанційно розрізнені, які екзистенційно протистоять один одному, як у випадку соціального атомізму, а саме і лише різні, неповторні в своїй різноманітності»¹⁰. Тому й потребують визнання від інших, що особливо важливо при ствердженні пріоритетів національної ідеї.

Життєвий світ людини постає як система соціокультурного знання, яке далеко не є очевидним й усвідомлюваним, а існує приховано. Виявлення і прояснення його наступає в ситуативних формах комунікації, у силу чого він організовується засобами мови та спілкування, що пов'язані з певною культурною традицією. А також через такі форми комунікативного вираження, як преса або засоби масової інформації, освіта, література, мистецтво. Вони є умовою опрацювання критично-раціональної дискусії, у ході якої формується публічна відкритість, громадська думка, свобода слова. А разом з ними — свобода особистості, яка виявляється в самореалізації. Велич людини, смисл її життя полягає в повному розкритті закладених у ній талантів. «Максимум самореалізації — це все, що доступне для людини, яка вільно діє, і за що вона несе відповідальність»¹¹. Це стосується самореалізації в здійсненні національного буття.

У теорії німецького мислителя виокремлюються три категорії громадянського суспільства: суспільство, економіка й держава. Суспільство має принаймні три виміри, пов'язані з функціонуванням системи, два з яких дорівнюють двом моделям громадянського суспільства. Перше — це традиційне громадянське суспільство, друге — модерне суспільство, яке відокремлене від держави й пов'язане з процесами ринкової економіки. Третя модель виникає на основі потенційної раціоналізації повсякденності життєвого світу. Просякнутий раціоналізмом «життєвий світ» модернізує суспільне життя у плані перетворення нормативного консенсусу на консенсус, що осягається комунікативно, у процедурах дискусій та обґрунтувань¹². Так має виникати нове, «посттрадиційне» громадянське суспільство. Його ідейним вираженням є постмодернізм, який стверджує основи нового співбуття.

Якщо «життєвий світ» поєднує в собі компоненти культури, суспільства й особистості, то суспільство еволюціонує в напрямку диференціації «життєвого світу» й системи. Таке розрізнення стає підставою для виокремлення особистості з соціальності та культури й набуття статусу громадянина. Демократичне громадянство не потребує вкорінення в національній ідентичності якогось народу; однак, будучи індиферентним до багатоманітності різних культурних форм життя, воно потребує соціалізації всіх громадян у рамках загальної політичної культури¹³. І це цілком закономірно, адже в сучасному світі, у конкретному суспільно-політичному середовищі буття людей складається як багатосторонній загальнолюдський процес, як життя в межах наявних суспільних, досить динамічних відносин. Ця загальнолюдська сфера життя людей, звичайно, етнічно забарвлюється, але вона загалом формується на тлі процесів глобалізації, які охоплюють економіку, політику, виробництво, усі відносини і зв'язки.

Активне громадянство складається на рівні системи й позбавлене етнічнокультурних відмінностей. Інакше кажучи, громадянство — це явище демократичної дискурсивної комунікації або продукт політичного консенсусу. Потрібно визнати, що консенсус, згода є суттю всіх рушійних сил світової історії, яка переповнена конфліктами. М. Фуко вважав, що згода є лише тимчасовим станом залагодження конфліктів, які виявляються на рівні відносин влади. Істотним моментом розуміння природи влади є відмова від ототожнення її з «образом влади-закону, влади-суверенітету». Але це вже іншого ґатунку проблема, з точки зору якої проект «комунікативної раціональності»¹⁴ є утопією.

Інтерпретація розвитку громадянського суспільства стала, по суті, спробою надати позитивного значення раціональним формам комунікації в повоєнному європейському життєвому світі. У ній цей світ визначається «раціональною формою дискурсу», а сам розум наповнюється смислом комунікативної, консенсусної раціональності. Однак виявилося, що розширення публічної сфери, або сфери відкритості, засобами раціонального впливу ще не означає автоматичного збільшення правди й свободи. Іноді відкритість у формі засобів масової комунікації може набирати маніпулятивного характеру й перетворюватися на арену прихованого продуманого впливу. Ця нова проблема сучасного «життєвого світу» Європи достатньо відома. За нових умов характер свободи у світі громадянського суспільства істотно змінюється. Гарантія свободи зборів, асоціацій, створення громадських організацій, навіть з ініціативи «знизу», далеко не означає, що соціальні групи мають повну гарантію від впливу груп із прихованими інтересами, у тому числі від державницьких, владних структур. У гру вступають нові чинники: між ними «спрацьовує підтасована відкритість та кулуарна чи кабінетна думка»¹⁵. Усе це — результати суспільства постмодерну.

Національне буття в умовах постмодерну розгортається в динаміці нових технічних досягнень, інновацій у технології виробництва, у формах організації праці, світового розподілу потоків товарів і фінансів, способів соціального управління тощо. Це ширший спектр соціальних відносин і зв'язків, ніж ті, що вміщуються в національне буття в конкретному і точному значенні¹⁶.

Теорія громадянського суспільства в XX ст. завдяки філософським концептам набуває виразної дискурсивної інтерпретації. Очевидним стає те, що збільшення свободи людини й становлення демократії здобувається не лише на рівні встановлення належної інституційної сфери¹⁷. Украй вагомим чинником є функціонування нового типу мислення та його вплив на формування суспільних стосунків і взаємин. Цей чинник визначив інші теоретичні підходи до проблеми громадянського суспільства. Це обумовлено тим, що постмодерн висуває нові вимоги до людини, а разом із цим — виявляє дійсний її потенціал, який виходить за межі фіксованого буття.