Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
В.Г. Кремень Філософія національної ідеї.doc
Скачиваний:
70
Добавлен:
29.10.2018
Размер:
10 Мб
Скачать
☆

7. Альтернативи демократичного поступу

Певною гарантією недопущення такого становища могла б стати багатоукладність соціально-економічного життя, запобігання монополізації якогось одного укладу, зокрема прискорене створення «зон вільного підприємництва» із залученням іноземного капіталу й технологій, які б виконували роль своєрідної «противаги » спробам певної частини вітчизняної бюрократії реставрувати «реальний соціалізм».

Для того щоб зрозуміти природу «третього шляху» у побудові «соціального ринкового господарства», треба змінити методологію розуміння соціалізму як можливого за даних умов «ладу», усвідомлюючи його нині лише як магістральний шлях і спосіб послідовної самоорганізації суспільства у подоланні класової біполярності.

Соціалізм є не наслідком корінного розриву з капіталізмом, а процесом його еволюційного самозаперечення, творення тих форм власності і тих форм державного контролю, які забезпечують стабільність і стійкість руху до «безкласовості».

Наприкінці 1992 р. громадськість України та інших держав на терені колишнього СРСР почала усвідомлювати згубність стратегії «великого стрибка» у світ ринкової економіки. Про це деякі політичні діячі Західної Європи попереджали ще влітку 1992 р. Політичні оглядачі, які перебували у Страсбурзі на нараді в Будинку Європи, констатували, що західноєвропейці з подивом і дедалі зростаючою стурбованістю спостерігають у нас торжество «марксизму навпаки», тобто майже ту саму релігійну віру в здатність нерегульованого ринку творити соціальні чудеса, яка ще недавно доводила нас до екстазу в поклонінні плановій економіці. Вони застерігали, що не слід покладати сподівання на один лише приватний сектор, що разом з комуністичними догмами не варто виплескувати хай скромні, але реальні соціальні досягнення. Нові демократичні державні структури повинні підтримати тягар соціальних проблем. Інакше вони не зможуть називатися демократичними.

В Україні ж на зламі 1991-1992 рр. серед молодої когорти політичних діячів панувала ейфорія форсованої лібералізації і «шокової терапії». Спираючись у своїй діяльності на такі загальні категорії, як «правова держава », «загальнолюдські цінності», «менталітет народу», «ринкові відносини» тощо, часто-густо вони не мали чіткого уявлення про конкретний зміст цих понять, особливості їхнього застосування в специфічних умовах української дійсності. У каламутній воді політичних пристрастей, безвладдя, хаосу, безконтрольної приватизації, грабунку національного багатства й вивезення його за кордон знаходила благодатний ґрунт злочинність.

Український народ чітко усвідомлював згубність такого шляху. На запитання анкети «Хто в Україні визначає соціально-політичний розвиток?» 47% опитуваних назвали мафію. Президента України вони (40,5%) поставили на друге місце, Кабінет Міністрів (31%.) — на третє, а далі Верховну Раду (22%). Представників Президента на місцях вважали реальною владою лише 6% населення, а місцеві ради — тільки 7%.

Стало зрозуміло, що насильно запроваджувати механізм вільного ринку без урахування соціальних і політичних наслідків було б справжнім абсурдом. Відповідальні політики діють не за шаблонами експертів різних міжнародних фондів, а дошукуються найдоцільнішого балансу між тим, що економічно бажане, і тим, що політично можливе. Цікавою щодо цього є порада 3. Бжезінського: «Робіть все обережно, щоб забезпечити необхідний баланс. І не треба догматично перестрибувати від старої комуністичної ідеології до якоїсь нової капіталістичної релігії»31.

Ринкові реформи мають спиратися на наявні внутрішні професійні сили. Слід було реально усвідомити, що витіснити адміністративно-розподільчу систему в наших умовах можна тільки культивуванням «бюрократичного ринку». Скільки б негативних епітетів не було сказано на адресу бюрократії (і цілком заслужено), фактом є те, що наша політична еліта добре засвоїла поки що тільки навички «бюрократичного ринку». Саме ці навички, зокрема широке використання бартеру, й врятували економіку в 90-х роках від повного краху. Водночас слід більше покладатися на різні форми «корпоративної солідарності» адміністрації підприємств із профспілками. Іншого досвіду «ринкових» відносин на нижчих щаблях у нас немає. Склалася негласна система стимулювання виробництва як у грошовій, так і в натуральній формі. Тут і використання обладнання для власних потреб, і отримання вигідніших нарядів, і просувань в черзі на квартиру та інші блага.

Поза сумнівом, до цивілізованих форм відносин нам і досі ще далеко. Але на перехідному етапі ніяких інших навичок приватної ініціативи у нас немає. Залишається тільки сподіватися на те, що адміністрації підприємств разом з профспілками шукатимуть шляхи до порозуміння. А поки що ми такі, які є. Тут не слід ставати в менторську позу й зарозуміло відмахуватися від такого співробітництва, посилаючись на те, що, мовляв, «ми це вже проходили». Інша альтернатива нині, як уже можна було переконатися, призводить до люмпенізації населення. А це не сприяє консолідації у суспільстві, злагоді та добробуту. Коли вже забуваємо, що не все продається, що є ще людяність і милосердя, то варто керуватися хоча б інтересами самовиживання.

Цілком зрозумілим є і бажання мати «дешеву» державу, яке нас постійно переслідує. На користь цього популісти можуть наводити приклади, що от, мовляв, у цивілізованих країнах держава взагалі виконує роль «нічного сторожа», тобто оберігає спокій громадянського суспільства. Решту ж проблем суспільство розв'язує саме: промисловці організовують виробництво; профспілки вирішують питання забезпечення і розподілу робочої сили та дотримання прав трудящих; меценати піклуються про розвиток науки та мистецтва. У системі західноєвропейської цивілізації процес суспільного поділу праці й утворення класів відбувається на основі товарного виробництва. Там історично склалося так, що гасло «мій дім — моя фортеця » є визначальною соціальною нормою, а релігійна протестантська етика є спонукою до накопичення багатства.

Але ж ми належимо до іншої, православно-християнської, цивілізації, яка творилася на ґрунті хозарсько-візантійської системи цінностей. Тут земля належала всьому суспільству, яке уособлював каган чи імператор. Сільські общини (в Україні — громади) не розпадалися, а з низки причин видозмінювалися, зберігаючи життєздатність. Необхідність регулювання різних громадських інтересів зумовила появу державних управлінців, які споживали додатковий продукт за допомогою механізму податкової системи. У структурі, де окрема людина ніколи не стає власником у повному розумінні цього слова, а є лише користувачем, держапарат завжди перетворюється на колективного правителя й експлуататора. Православна релігія, на відміну від протестантства, завжди проповідувала покору і рівність у бідності й зневагу до збагачення.

У руслі цивілізації, що складалася на кордоні між Сходом і Заходом, і зокрема на пограничній смузі України сформувався перехідний тип суспільства, яке деякі західні дослідники називають «бюрократичним колективізмом». Коли життя в ньому не виходило за рамки саморегульованої селянської громади, чиновницький апарат не розростався. Система ж напівазіатської деспотії обивателю особливо не надокучала.

Наприкінці XX ст. СРСР увійшов у стадію індустріалізації та урбанізації (2/3 населення стали мешканцями міст) і бюрократичний колективізм виявився досить затратним. Наприклад, у середині XIX ст. у Росії на 10 тис. осіб припадало 12-13 чиновників (майже в 3-4 рази менше, ніж у країнах Західної Європи). Перед розпадом СРСР на 10 тис. осіб припадало вже 625 чиновників, що удвічі-утричі більше, ніж у розвинених капіталістичних країнах32.1 все ж... Коли народ не хоче годувати «своїх» чиновників, то змушений буде годувати «чужих».

Нам давно вже слід зрозуміти (про це ще понад 150 років тому писав К. Маркс), що відтоді, як з'явилася держава, велика кількість державних посад була, є і буде її приватною власністю. Апарат управління колективно володіє цією приватною власністю. Із просуванням на вищі пости, так би мовити, збільшується розмір приватної власності чиновника. Приватний інтерес породжує ієрархічність відносин у державному апараті. Гонитва за чинами також: є не чим іншим, як політичною формою «гонитви за прибутком».

Розмови про самовідданість у боротьбі за інтереси народу є необхідним аксесуаром політичної фразеології. Хоч частка правди тут є, але залежить вона від особистісних якостей чиновника. Користолюбство ж — універсальна мотивація діяльності кожного апаратника знизу догори. Щоправда, користолюбство також мусить мати міру — її недотримання загрожує народними бунтами та порушенням стабільності всієї політичної системи. Ієрархія обмежує користолюбство чиновників нижчих рівнів для забезпечення свободи дій на вищому рівні. І все ж із бюрократією як чинником інтеграції суспільства на етапі утвердження приватної власності й відчуження в суспільстві доводиться миритись. «Адже бюрократія, — зазначає М. Мамардашвілі, — це добре організована машина, що виключає самоуправство всередині її»33.

Отже, сутність бюрократії визначається не категоріями добра й зла чи іншими моральними ознаками. Бюрократія — це неминучий інтегруючий фактор суспільства. І якщо ми вже усвідомили, що в нашому суспільстві панує принцип приватної власності, священний і непорушний, то слід миритися і з тим незаперечним фактом, що він неминуче поширюється й на сферу державної служби.

Революція (а самовизначення України і є нею) як подія переломної ваги виявляє конкретно-історичні способи поєднання індивідуальних, групових і загальних інтересів на практиці і в теорії. Поділ праці і проголошення недоторканості приватної власності сприяють закріпленню людської діяльності в певних соціальних формах. З одного боку, приватна власність неминуче зводить загальний інтерес до приватного інтересу особи чи групи, які намагаються видати свій приватний інтерес за загальний. З іншого боку, як показує досвід усіх буржуазних революцій, обов'язково з'являється якийсь один клас, інтереси якого виходять за межі окремого класу і на певному історичному етапі ототожнюються із загальними інтересами суспільства.

Політична національно-визвольна революція завжди супроводжується появою насамперед безлічі нових вакантних місць у держапараті. Це створює передумови для кристалізації нового панівного класу за рахунок інших класів і верств суспільства. За необхідності одночасного формування засад приватної ініціативи громадянського суспільства і творення незалежної національної державності, єдиним класом, спроможним свій власний інтерес піднести до рівня загального, стає державна бюрократія. Соціальні функції бюрократичні— поєднання і нейтралізація специфічних інтересів різних груп і класів та спрямування їх на утвердження самостійної державності, яка є полем прикладання їхніх професійних інтересів. Бюрократія зацікавлена як в організаційному, так і в ідеологічному закріпленні своєї соціальної функції. В організаційному плані зв'язок відносин приватної власності, характерний для громадянського суспільства, з відносинами приватної власності всередині самого державного апарату дістає своє втілення в ієрархії. У плані ідеологічному, за Г. Гегелем, сполучною ланкою між громадянським суспільством і політичною державою є «корпоративний дух». Корпоративний дух — це ідеологія бюрократичної інтеграції суспільства з держа­вою. Ідеологія корпоративізму має на меті домогтися єдності громадянського суспільства й держави, забезпечуючи суспільний консенсус життєдіяльності людей. Вона, таким чином, виключає традиційне гасло класичного лібералізму «війна всіх проти всіх», передбачає стабілізацію відносин усередині виробничих колективів і стабілізацію відносин виробничих колективів з державою на засадах «законності і порядку»34. У разі, коли якісь структури громадянського суспільства, дбаючи про свій приватний інтерес, намагаються позбавитися влади корпорацій, державна бюрократія бореться за збереження встановленого способу соціальної і політичної організації, а також корпоративного духу (корпоративного колективізму) як соціально й політично необхідної форми свідомості. Запорукою дієвості цієї форми самоорганізації суспільства на конкретному етапі створення незалежної держави є те, що основний зміст корпоративного колективізму як форми свідомості становлять корисливий інтерес і гонитва за матеріальними благами. А це, як відомо, досить сильне підґрунтя, бо кожна ідея неминуче приречена на поразку, якщо вона не спирається на матеріальний інтерес. У цьому розумінні корпоративний колективізм забезпечує дієвий і ефективний взаємозв'язок корпорацій із державною бюрократією.

Слід ще раз підкреслити, що ідеологія корпоративного колективізму розглядається тут не як універсальна загальнообов'язкова державна ідеологія, директивно нав'язана громадянському суспільству (такий крок був би катастрофічним для нього), а тільки як ідеологія, культивована державною бюрократією. Громадянське суспільство, що народжується, повинно мати гарантований захист проти нав'язування йому «згори» будь-якої ідеології. Ідеологічні переконання — це приватна справа кожної особи. Державний контроль може здійснюватися в інтересах оборони держави з метою запобігання пропаганді війни, насильства та національної ворожнечі у межах конституційних норм.

Пропонований увазі читача аналіз не претендує на абсолютний імператив. Він охоплює лише певний перехідний період — синхронного становлення громадянського суспільства й незалежної державності України, економічною основою яких стає приватна власність. Більше того, поза межами цього аналізу залишається дуже багато фактів і явищ, які свідчать про казенність життя і мислення бюрократії: соціальні основи її духовної порожнечі, підозріливість до науки й тяжіння до «житейського глузду», лінощі думки, поверховість і самовдоволення. На наш погляд, критичний аналіз усієї системи бюрократичних соціальних відносин, залишається перспективною проблемою. Але це тема подальших самостійних досліджень.

Нас цікавить, головним чином, становлення української національної духовності, яка попри всі застереження була й залишається головним спонукальним чинником розвитку нації. Але у визначенні її сутності необхідно проаналізувати проблему виникнення і формування українського народу — носія національного духу.