- •Філософія національної
- •Філософія людиноцентризму – квінтесенція національної ідеї
- •Примітки
- •Суспільство
- •І. Генеза національного поступу
- •1. Формування історичної свідомості
- •2. Національне самовизначення
- •3. Історична спадкоємність у розвитку нації
- •4.Культура й соціальний прогрес
- •5. Процес самоорганізації цілісної нації
- •Примітки
- •Суспільство
- •Українська державність
- •1. Ствердження незалежності
- •2. Перспективи ліберального вибору
- •3. Національно-державницька ідея та її зміст
- •4. Сенс державності
- •5. Суспільний лад
- •6. Трансформація соціальної структури
- •7. Альтернативи демократичного поступу
- •Примітки
- •Становлення українського народу
- •1. Спільна колиска: тотожне і відмінне
- •2. Від «руської землі» до «землі київської»
- •3. Формування національної ідентичності
- •4. Європейський вектор
- •5. Національно-визвольна революція
- •6. Відступ свободи («руїна» та покріпачення україни)
- •7. Дві культури: діалог чи монолог?
- •8.Пробудження національної свідомості
- •Примітки
- •Національна ідея в дискурсах громадянського суспільства
- •2. Концепт громадянського суспільства в генезі демократичних
- •1. Громадянське суспільство як соціальна спільнота і життєвий світ
- •2. Концепт громадянського суспільства в генєзі демократичних перетворень
- •3. Свобода як основа громадянського суспільства
- •4. Національна солідарність і рівні права
- •5. Європейський гуманізм і національна свідомість
- •6. Соціальний капітал як основа громадянського прогресу
- •7. Етапи розвитку громадянського суспільства в україні
- •8. Взаємодія національного і громадянського
- •9. Національно-демократична держава в контексті громадянського суспільства
- •Філософія національної ідеї
- •Ментальні на етнічні основu світоглядних мотивацій людини
- •І. Етнос, нація, менталітет
- •Ментальні та етнічні основи світоглядних мотивацій людини
- •Ірраціональні смисли ментальності
- •Свідомість, самосвідомість, ментальність
- •4. Ментальність у структурах «життєвого світу»
- •5. Етноментальний досвід у становленні української національної свідомості
- •Іі. Національна свідомість
- •Сенс поняття «національна свідомість»
- •Чинники та джерела становлення феномену нації
- •Духовний фактор у становленні нації та національної свідомості
- •Особистість у контексті національної свідомості
- •Примітки
- •Основні принципи та етапи періодизації української національної ідеї
- •Системний характер понятя «національна ідея»
- •3. Національна ідея і національна культура
- •Національна ідея як ідеал
- •Пріоритети української національної ідеї
- •Примітки
- •Філософія людиноцентризму
- •Антропоцентризм доби Відродження
- •Концептуальні ідеї українського ренесансного людиноцентризму
- •Національна духовність в епоху бароко
- •І. Формування національної духовності
- •Антропоцентризм доби відродження
- •Концептуальні ідеї українського ренесансного людиноцентризму
- •Національна духовність в епоху бароко
- •Іі. Інтенції національної свідомості у стратегіях мислення епохи модерну: україна – європа
- •Людина як всезагальний вимір достовірності знань
- •Кордоцентрично-бароковий контекст національної духовності
- •Українська ідея в парадигмі софійного мислення
- •Морально-духовні засади національного світогляду
- •Українська духовність в єдності гуманізму, романтизму, раціоналізму
- •Формування образу свободи
- •Людиновимірність знання в класичній українській філософії
- •Ііі. Національна ідея в епоху становлення української ідентичності
- •Українська духовність в єдності гуманізму, романтизму, раціоналізму
- •2. Формування образу свободи
- •3. Людиновимірність знання в класичній українській філософії
- •2. Глобальні проблеми сучасності: економічний аспект
- •3. Політико-цивілізаційний вимір глобалізаційних процесів
- •4. Освіта і глобалізація
- •5. Глобалізм і культура
- •6. Національно-духовне в контексті глобально-раціонального
- •Філософський дискурс освітнього знання
- •II. Філософський дискурс освітнього знання
- •1. Смисл і мета філософії освіти: традиції і сучасність
- •2. Концепт «філософії освіти»: зміст, методологія, предмет
- •3. Синергетична модель розвитку освіти
- •4. Аксіолопчні основи освіти у викликах сучасної цивілізації
- •5. Гносеологічний аспект освітнього процесу
- •6. Проблеми й перспективи філософії освіти
- •7. Освітньо-педагопчний простір
- •8. Інноваційні проекти філософсько-освітньої діяльності
- •Людиноцентризм — стратегія національної освіти
- •1. Філософія освіти в контексті національної освіти
- •2. Персоналістичний аспект вітчизняної філософії освіти
- •3. Інноваційна людина: самодостатність і цінності
- •4. Освіта у вимірах економічної цивілізації
- •5. Трансформації особистості в суперечностях епохи
- •6. Ідеал людини в розвитку мудрості та знання
- •7. Ціннісні смисли національного освітнього процесу
- •8. Зміст національної ідеї в українській освіті
- •Прикінцеве слово
- •Іменний покажчик
2. Глобальні проблеми сучасності: економічний аспект
Хоча перед людством стоїть безліч завдань різного масштабу й характеру, із них можна виділити групу глобальних проблем, на що ще в 60-і та 70-і роки XX ст. звернули увагу визначні мислителі, як О. Тоффлер, Д. Медоуз, П. Кеннеді та інші: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп'ютеризація тощо.
Глобальні проблеми стосуються всього людства, інтересів і долі всіх країн, народів і соціальних прошарків. Вони призводять до значних економічних і соціальних втрат, а у випадку загострення можуть загрожувати самому існуванню людської цивілізації. Для свого вирішення вони вимагають співпраці в загальнопланетарному масштабі, спільних дій всіх країн і народів. Серед глобальних проблем частіше за все фігурують проблеми миру та роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, використання ресурсів Світового океану, освоєння космічного простору, гуманітарна та ін.
Уважний
погляд на них дає змогу помітити, що
глобальні проблеми тісно взаємопов'язані,
зокрема, енергетична й сировинна
проблеми співвідносяться з екологічною,
екологічна з демографічною, демографічна
з духовно-культурною і т. д. Тому
аналіз цих проблем, не кажучи вже про
пошуки шляхів їхньою розв'язання, є
складною науковою задачею. Підходи до
аналізу при
чин
виникнення
самого кола цих проблем, наслідків і
шляхів
їхнього вирішення
постійно видозмінюються.
На початку XXI ст. склалася приблизно така класифікація глобальних проблем: політичні й соціально-економічні проблеми (збереження миру та запобігання ядерній війні, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світової спільноти); проблеми, пов'язані з природно-економічним розвитком (екологічна, енергетична, сировинна, продовольча, проблема збереження клімату, проблеми Світового океану і т. д.); соціальні проблеми (міжнаціональні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти й охорони здоров'я); змішані проблеми, виникнення і невирішеність яких може призвести до масової загибелі людей (воєнні та регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійні лиха); наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних галузях та ін.).
Варто зазначити, що в розумінні, класифікації та ієрархії пріоритетних глобальних проблем відбуваються істотні зміни. Деякі автори вважають, що на першому місці серед глобальних проблем, як і раніше, залишається питання запобігання ядерній війні, інші на перше місце ставлять екологічну проблему, треті — демографічну, продовольчу або проблему подолання відсталості розвитку ряду країн світу. Очевидно, що всі ці проблеми можна назвати пріоритетними, оскільки всі глобальні проблеми стосуються виживання людства. Вони породжені різними чинниками, поява яких пов'язана передусім з інтернаціоналізацією господарського життя. Тому глобальні проблеми є об'єктом досліджень в галузі світової економіки, соціології, права, політики, біології, філософії, географії, екології, океанології та ін. Сьогодні почала розвиватися геоглобалістика, яка пропонує вивчення проблем на трьох послідовних рівнях — глобальному, регіональному та на рівні країни.
Загострення
загальних для всього людства глобальних
проблем посилює необхідність узгоджених
дій для їхнього вирішення, необхідність
спільного вироблення оптимальних
варіантів розвитку. Світова спільнота
може протистояти цьому виклику, лише
об'єднавши зусилля і ресурси, бо
розв'язання глобальних проблем
вимагає величезних витрат. За деякими
оцінками, щорічні витрати
на це повинні складати приблизно 1 трлн
дол. Знайти такі значні кошти
досить складно для людства, оскільки
наприкінці другого тисячоліття річний
світовий валовий продукт склав близько
30 трлн дол. Тому можливості розв'язання
глобальних проблем залежать від
визначення їхньої пріоритетності
при розподілі фінансових коштів. Саме
ці питання вимагають особливо пильної
уваги. Глобальні проблеми не можна
вирішити швидко й на рівні окремих
країн. Необхідний
Саме ці питання вимагають особливо пильної уваги. Глобальні проблеми не можна вирішити швидко й на рівні окремих країн. Необхідний єдиний між
єдиний міжнародний механізм їхнього вирішення і регулювання, визначення міжнародних правових і економічних норм. Великі надії в розв'язанні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, COT, регіональні та галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економі-чних відносин.
В основі рушійних сил глобалізації лежать декілька чинників, що належать до провідних сфер сучасного життя. По-перше, це економічний чинник. Величезна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і фінансових груп, які у своїй діяльності дедалі більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір). По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають своє значення, стають дедалі прозорішими, дають усе більше можливостей для свободи пересування. По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов'язується з датами великих міжнародних подій. Так, називають три події, які стимулювали процеси глобалізації. Це, передусім, конференція Європейських співтовариств у Люксембурзі 1985 p., яка прийняла Європейський акт (набрав чинності 1987 p.), у якому проголошено чотири свободи в міжнародному русі товарів, людей, послуг і капіталу. Також це конференція ГАТТ у Пунта-дель-Есте в 1986 p., на якій було відкрито Уругвайський раунд переговорів (про зниження тарифів та інших обмежень у торгівлі). І нарешті, це возз'єднання Німеччини й ліквідація РЕВ і організації Варшавського договору.
Серед причин, що прискорили процеси глобалізації, — закінчення «холодної» війни й подолання ідеологічних розбіжностей між Сходом і Заходом, які не лише розколювали Європу, а й стосувалися так чи інакше всього гніту. По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту та зв'язку створюють досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів. По п'яте, суспільний чинник. Послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє мобільності людей в географічному, духовному й емоційному плані. По-шосте, лібералізація, дерегулювання ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації економічної діяльності5.
Перше питання, яке виникає у зв'язку з цим, звучить так: до якої міри ми дійсно маємо справу з новим явищем, а не просто з новим гучним словом, яке називає, по суті, те ж саме, що вже давно звалося «інтернаціоналізацією господарського життя» і використовувалося для характеристики розвитку міжнародних економічних зв'язків ще наприкінці XIX — на початку XX ст.? Можна натрапити на твердження, що сама по собі глобалізація аж ніяк не нове явище. При цьому робляться посилання навіть на Давній Рим, під егідою якого знаходилася велика частина античного світу, на ганзейське об'єднання в середні віки і комуністичний рух із гаслом об'єднання всіх трудящих світу. Новим, із цієї точки зору, постає лише нинішній масштаб цього процесу, який уперше набрав дійсно всесвітнього, глобального характеру. Останнє твердження є справедливим, але вирішальне значення мають не кількісні, а якісні параметри.
У чому ж полягають ці якісно нові межі, чим відрізняються вони від того, що відбувалося в цій сфері 100 років тому? Ці відмінності справді вражають. Варто зазначити, що раніше міжнародні економічні зв'язки розвивалися переважно в рамках колоніальних імперій (британської, французької, австрійської, голландської, російської, іспанської, фактично й американської), що сформувалися до того часу, і лише потім — між самими метрополіями.
Сучасні процеси глобалізації розгортаються передусім між промислово розвиненими країнами й лише потім захоплюють країни, що розвиваються (у минулому у своїй більшості — колоніальні володіння).
Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна торгівля, а точніше, торгівля між: метрополіями та колоніями у вигляді обміну готових виробів на колоніальні аграрно-сировинні товари. Сьогодні ж основні напрямки й товарний склад міжнародної торгівлі істотно змінилися: переважаюче місце зайняв товарообіг між найрозвинутішими країнами, а його товарне наповнення складають машини, обладнання, науковомісткі технології, високотехнологічні вироби та ін. За своїм змістом це переважно не міжгалузева, а внутрішньогалузева торгівля, основана на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн.
У подальшому основою глобалізації стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституціональною формою якого виступають транснаціональні корпорації. Міжнародна торгівля як така значною частиною реалізує процеси спеціалізації і кооперування або в рамках однієї і тієї ж ТНК (між її головним підприємством і філіями в інших країнах чи між різними філіями), або з іншими ТНК, або між ТНК і звичайними компаніями різних країн. В основі цієї торгівлі дедалі частіше лежать не разові комерційні операції, а довгострокові виробничі зв'язки па базі відповідних альянсів, угод про співпрацю і т. п. Ця загальна тенденція, хоча й меншою мірою, простежується і в економічних зв'язках із участю країн, що розвиваються, а також країн із перехідною економікою.
Цілковито нове явище, характерне для сучасних процесів глобалізації, — становлення і прогресуюче зростання фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), що визначально впливають на всю сферу виробництва й торгівлі у світовій економіці.
Але головне полягає в якісній зміні всієї фінансової сфери та її ролі в міжнародному економічному житті. До недавнього часу фінансові ринки передусім обслуговували реальний сектор економіки: тут здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектора фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов'язань і акцій як титулів власності). Поступово, однак, особливо у 80-і — 90-і pp. XX ст., ця сфера стала набувати багато в чому самостійного значення. Це перетворення, яке зумовило її величезне кількісне зростання, сталося внаслідок тих широких можливостей для суто фінансових, спекулятивних і страхових операцій (і внутрішніх, і міжнародних), які пов'язані з цією сферою. Ці можливості ще більш розширилися з появою в 1970-і — 80-і pp. нових фінансових інструментів і операцій — так званих похідних цінних паперів (деривативів), насамперед ф'ючерсів і опціонів6.
В умовах нинішньої, інноваційної стадії світового розвитку, основаної на науково-технічному прогресі, однією з рушійних сил глобалізації стає міжнародний обмін технологією. На новій технічній базі докорінно змінилися транспортні й комунікаційні умови світової економіки, такі важливі для розвитку міжнародних зв'язків. Автомашини, авіація, контейнерні перевезення, комп'ютерні мережі, оптико-волоконні лінії і космічний зв'язок незмірно розширили можливості для переміщення на будь-які відстані людей і товарів, а також для міжнародного спілкування.
У
сучасних умовах величезного значення
для всієї світової економіки й особливо
її міжнародного сектора набула інформація
—
економічна,
фінансова, культурна, політична,
науково-технічна. Зі
зростанням масштабів економічної
діяльності, із розширенням загальних
рамок світових ринків — товарних,
фінансових, фондових, інтелектуальної
власності, ринків послуг, компаній та
інвестиційних проектів для прийняття
рішень, особливо серед
ньострокового
й тим більше довгострокового характеру,
потрібний усе більший
обсяг різноманітної інформації. Процеси
глобалізації охоплюють і цю специфічну
галузь. Виникає не тільки швидко
зростаючий світовий ринок інформаційних
технологій, а й ринок міжнародної
інформації (різні бази даних), яка
сама по собі стає цінним, дорогим
товаром, і притому таким, що швидко
псується і потребує постійного оновлення
і поповнення. Нічого подібного,
звичайно, не було раніше.
П
роцеси
глобалізації за своїм значенням і
наслідками не обмежуються лише
економічною сферою. Вони впливають і
на інші сторони людського суспільства:
культуру, мораль, життєві цінності,
мистецтво, політичні і соціальні
уявлення та установки мільйонів людей.
У системі глобалізованної
економіки
під егідою ТНК перебувають і засоби масової інформації: телебачення, можливості якого з появою супутникового зв'язку безмежно розширилися, видавнича діяльність, кіно- і відеовиробництво й багато чого іншого, навіть спорт (під час першості світу з футболу в червні 1998 р. стали говорити й писати про «глобалізацію футболу», маючи на увазі залучення до цієї гри дедалі більшого числа країн (африканських, арабських та ін.)).
Суттєво, що глобалізація сьогодні супроводиться іншим, у певному значенні аналогічним за своїм змістом, але суперечливим процесом, а саме: регіоналіза-цією соціоекономічної діяльності. Це глобалізація в обмежених масштабах, яка охоплює групу країн, що створюють об'єднання, у яких відбуваються більша або менша лібералізація торгівлі, рух капіталу і людей в рамках відповідного інтеграційного угруповання.
В останні два десятиріччя XX ст. спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, у ході яких багато країн ставали дедалі більше взаємозалежними й починали шукати шляхи вирішення проблем, що виходять за межі національних. Ці прагнення до спільного вирішення господарських завдань, до об'єднання зусиль для подолання труднощів регіонального чи глобального характеру привели ще у першій половині XX ст. до створення кількох десятків міжурядових та неурядових організацій. У другій половині XX ст. їхня кількість почала стрімко зростати й становила близько 3 тис. Із їхнім ростом виникла й нова хвиля регіональних торгових угод. У результаті цих процесів у другій половині XX ст. виник так званий «новий регіоналізм»7.
Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство (ЄС), що виникло більш як 45 років тому і яке з 1993 р. отримало назву Європейський Союз (ЄС). Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізму нового типу, який почав поширюватися по всьому світові. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі (КАРТА). США також ініціювали появу «Підприємства американської ініціативи», кінцевою метою якого було створення вільної торгової зони на території Північної і Південної Америки. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії, утворена у 1967 p., яка складалася з Азіатського банку розвитку, інших спілок та об'єднань. Подібні процеси мали місце й на інших континентах.
Перша хвиля регіоналізації, яка тривала з 1960-х до середини 1980-х років, оформлювалась у вигляді пактів між країнами, що розвивалися, або у вигляді додаткових угод, які дозволяли цим країнам брати деяку участь у діяльності Європейського Співтовариства.
Друга
хвиля регіоналізації, яка
сформувалася протягом двох останніх
десятиліть XX
ст., різко відрізнялася від першої. США
надали їй активну підтримку, і вона
здійснювалася на ширшій основі та в
умовах, коли існувало значно
менше перешкод у торгівлі, ніж раніше.
На цьому етапі країни, що розвиваються,
почали демонструвати своє пріоритетне
бажання співробітничати з країнами
«першого світу», а не об'єднувати зусилля
з країнами «третього світу».
І ще один досить важливий момент, пов'язаний із роллю людського чинника в умовах глобалізації. Ідеться про економічне і в той же час психологічне явище, яке називається «очікування». На очікуваннях людей, їхніх оцінках, розрахунках і прогнозах ґрунтується вся ринкова економіка. Ці очікування та оцінки завжди є в неусвідомленій, усвідомленій або навіть у суворо розробленій, формалізованій формі в економічній діяльності, будь то початок невеликої справи, дрібного або великого інвестиційного проекту, фінансової oпера-
ції на валютному чи фондовому ринку. Усе це, складаючись із оцінок і розрахунків мільйонів людей, безпосередньо впливає на їхні споживчі, інвестиційні, фінансові, виробничі рішення, а водночас на загальну динаміку реального економічного життя8.
Із розвитком економічної діяльності в умовах глобалізації і відповідно потоків інформації, що безперервно змінюються, ці очікування та оцінки надто ускладнюються, нерідко набувають ірраціонального характеру й породжують або загальні панічні настрої, або невиправдану ейфорію (те й інше часом захоплює не тільки широку публіку, але й фахівців, які при цьому намагаються одержати вигоду з ситуації, що складається), які тягнуть за собою серйозні економічні наслідки світового масштабу.
Указані межі й особливості глобалізації носять взаємопов'язаний, комплексний, багаторівневий характер. У цей процес залучені сфери міжнародного виробництва, міжнародного обміну, міжнародних фінансів, а за ними величезне інформаційне й психологічне поле очікувань. Тут діють багатоскладові ланцюжки причинно-наслідкових зв'язків, які аж ніяк не вписуються в примітивні уявлення про «базис і надбудову». Наприклад, один із таких ланцюжків: інформація (систематична або разова, повністю чи частково обґрунтована чи зовсім не обґрунтована, аж до навмисної дезінформації) — очікування, оцінки й розрахунки, які поступово набувають масового характеру, — переважаючі економічні рішення (споживчі, фінансові, інвестиційні) — реальні зміни в економічному житті — нова інформація і нові очікування та прогнози і т. д.
Сучасна економіка (і в національних, і в регіональних, і в глобальних масштабах) існує в трьох вимірах, трьох взаємодіючих «полях»: матеріальне економічне поле з відомими законами (попиту і пропозиції, витрат і прибутку, конкуренції і т. д.), інформаційне поле і, нарешті, поле очікувань. При цьому процеси глобалізації, пов'язані з величезним розширенням масштабів економічної діяльності (і в територіальному, і в галузевому, і в функціональному значенні), багаторазово збільшують обсяг і ускладнюють зміст інформації, яка в безперервному pусі, а разом з тим неминучим є накопичення і зростання «шумів», спотворюючих цю інформацію. А це робить всю систему відносно менш стійкою.
Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і макроекономічному. Як будь-які процеси в ринковій економіці, усе найсуттєвіше тут ініціюється і розвивається передусім на рівні самостійних господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси й синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній, всесвітня за своїм характером — будь-то орієнтація на ринки збуту по всьому світу або на такі ж джерела постачання, а також, звичайно, на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних рушійних сил глобалізації відображає переважаючу (хоч і не єдину) послідовність у розвитку даного процесу: збут —

Так складається фундамент глобалізації, і в міру розвитку цього процесу він потребує підтримки державної влади, її макроекономічної політики. Якщо головне джерело й генератор глобалізації полягає в усесвітньо орієнтованій стратегії на рівні окремих фірм і компаній, то на загальнонаціональному рівні відображаються макроекономічні наслідки цього процесу, які викликають ті чи інші політичні реакції, що підтримують цю тенденцію або галь-мують її. Головний (хоч і не єдиний) зміст цієї підтримки в державній зовнішньо-економічній політиці полягає в понятті «лібералізація». Глобалізація економічної діяльності наполегливо вимагає її лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це і відбувається протягом останніх десятиріч, саме цим передусім займалася міжурядова Генеральна угода про тарифи й торгівлю (ГАТТ), а нині (з 1995 р.) продовжує займатися її спадкоємиця — Світова організація торгівлі (COT).
Реальність же полягає в тому, що глобалізація є об'єктивним і абсолютно неминучим явищем сучасності, яке можна призупинити засобами економічної політики (що й відбувається в ряді випадків), але не можна зупинити чи «відмінити», бо така імперативна вимога сучасного суспільства й науково-технічного прогресу. У всесвітньо-історичному масштабі це, зрозуміло, позитивний поступальний рух на шляху до подальшого економічного й соціального розвитку, так само прогресивне в цьому значенні, як свого часу мануфактурна стадія капіталізму, а потім велика машинна індустрія, поява акціонерних компаній, становлення і подальший розпад колоніальної системи, формування міжнародних економічних організацій і регіональних об'єднань. Але все це, так би мовити, прогрес у стратегічній перспективі, а сьогодні у сфері поточних тактичних інтересів глобалізація, як і всі вищезгадані явища, здатна викликати неминучі суперечності, пов'язані з явними перевагами для одних компаній, галузей, сфер господарства, країн і такими ж явними втратами для інших. До того ж баланс «виграшів і програшів» постійно змінюється, так що якийсь однозначний висновок тут неможливий. Можна лише відзначити певну загальну й цілком зрозумілу закономірність. У періоди сприятливої економічної кон'юнктури (у рамках світової економіки загалом або окремих регіонів і країн) переваги глобалізації, її вигоди для більшості груп і країн відчуваються більшою мірою, а тому інтенсивніше йдуть процеси лібералізації в економічній політиці.
Навпаки, у періоди криз сильніше діє принцип «кожний сам за себе», «рятуйся, хто і як може», звідси рецидиви протекціонізму, відкат назад від досягнутого рівня лібералізації. Ось чому, хоч у довгостроковому плані глобалізація уявляється безповоротним процесом, тенденція ця розвивається і, очевидно, буде розвиватися не прямолінійно; тут на якихось відрізках можливі й зиґзаґи, і рухи у зворотному напрямку.
На основі усього сказаного робимо висновок, що термін «глобалізація» закономірно виник для позначення нового явища у світовій економіці, досить значущого за своїм змістом і далекосяжними наслідками, які повною мірою поки ще важко передбачити.
Звідси виникає принципове запитання, яке набуває все більшої актуальності: а ми піддається взагалі сучасна світова економіка раціональному пізнанню? Напевно, до якоїсь міри піддається, але тільки до обмеженої і, швидше за все, не дуже значної міри. Ця скромна відповідь може здатися дивною на тлі тієї майже загальної перспективи; утім очевидно, доведеться дедалі частіше стикатися не тільки із захопливими досягненнями наукової думки, а й з її межами, особливо у сфері суспільних наук, до яких належить і економічна теорія.
У цих умовах цілком справедливою є характеристика ситуації, що склалася: сучасний світ наприкінці XX — на початку XXI ст. набув зростаючої динаміки й ще більшої непередбачуваності свого майбутнього. Серйозні дослідники та економічні оглядачі не тільки не встигають узагальнювати й професіонально реагувати на ці зміни, гнучко пристосуватися до умов, що швидко міняються, але й часто виявляються не в змозі навіть «відстежувати» і грамотно осмислювати їх. І якщо їм при цьому зрозуміло, від чого світ йде, то повної ясності про те, до чого він приходить, немає.
Під час глобалізації ще виразніше й у великих масштабах виявляється одна з основних закономірностей в усієї ринкової економіки: жодна компанія, будь-то мала, середня, велика, жодна країна незалежно від рівня її розвитку та розмірів, жоден регіон або регіональне угруповання не займають якого незмінного, назавжди закріпленого за ними місця у світовій економіці й на шкалі життєздатності та конкурентноздатності (що багато в чому одне і те ж).
Тому не слід, з одного боку, занадто захоплюватися різними економічними «чудесами», надаючи то одній, то іншій економіці титул «чуда» (його вже носили господарства Німеччини, Японії, країни ПСА, Кувейт), а з іншого — занадто засмучуватися, втрачати витримку і впадати в паніку, коли чудо кінчається і настає час економічних потрясінь. Як у долях окремих людей нерідко чергуються злети й падіння, так чергуються вони і в економічних долях окремих країн. Аналогія ця тим більше справедлива, що і в тому, і в іншому випадку піднесення і спади виявляються результатом складного й часто важко передбачуваного поєднання об'єктивних і суб'єктивних чинників. Тільки щодо економіки країни цих чинників незмірно більше, ніж у житті окремої особи, так що виявити, а тим більше передбачити їх значно складніше.
Що ж до суб'єктивних чинників, то при цьому мається на увазі економічна політика тієї або іншої країни, яка здійснюється цілком конкретними особами при владі. Це стосується й України.
