2. Від «руської землі» до «землі київської»

У 1243 році хан Батий заснував Золоту Орду, облаштувавши в районі сучасної Астрахані столичне місто Сарай. Спочатку визнавалася зверхність столиці Монгольської імперії Каракоруму, але в 60-х роках XIII ст. уклала власну систему управління завойованими територіями. Ще за життя Батия було створено суто монгольську за своєю природою фіскально-адміністративну структуру — баскацьку організацію. Військові загони на чолі з баскаками збирали данину й здійснювали політичний нагляд за підпорядкованими їм територіями. Ця система передбачала створення укріплених поселень на підлеглих Орді землях.

Спершу, як це було заведено здавна, на завойовану територію відряджалися «численики», щоб визначити загальну кількість людей, з якої мав стягуватися податок. А далі вимагалося, щоб підкорені народи давали десяту частину від усього — як від людей, так і від майна. Збір данини супроводжувався масовим захопленням людей у рабство. У нього потрапляли не тільки ті, кого рекрутували до монгольської армії, а й усі, хто не був тоді у змозі розрахуватися у звичайний спосіб — хутром чи зерном. Відбувалася серйозна «етнічна зачистка» правлячої верстви захоплених земель — літописи рясніють іменами руських князів, убитих татарами. Деякі знайшли свою смерть в Орді, куди змушені були їхати «на поклін», щоб дістати ярлики на власні княжі володіння. Так, Михайло Всеволодович Чернігівський у ставці Батия відмовився «поклонитися ідолам», за що був підданий тортурам і вбитий.

Наслідки Батиєвої навали не обмежувалися колосальними людськими й матеріальними втратами. Йшлося про своєрідний тектонічний зсув, який не тільки на кілька століть уповільнив плин історичного процесу в регіоні, а багато в чому повернув вектор суспільного поступу. Тому не дивно, що в літописних згадках монгольська навала сприймалася в есхатологічних категоріях «кінця світу». І для цього були підстави — після нашестя Батия назавжди пішли у минуле традиційні реалії києво-руських часів. Насамперед змінилися роль і значення Києва як центру руських земель. Тенденції до цього спостерігалися ще у переддень Батиєвої навали — Київ перетворювався на той час з «реальної столиці» давньоруської держави на своєрідний символ історичної і загальноруської єдності. Саме тому, враховуючи традиційне мислення тих часів, орієнтоване на історичне минуле та звичаї предків, Київ і далі виявляв прагнення до здобуття князівського столу, на який розгалужений рід Рюриковичів мав формально рівні права. Але вже в другій половині ХНІ ст. Київ повністю вийшов за рамки безпосередніх політичних інтересів Північно-Східної Русі. Відбулося «збезкняження » цих земель. Зане­пад Чернігова привів до піднесення Брянська. Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, у наступному сторіччі перетворився на важливий (можливо що й другий за значенням) адміністративний центр Київської землі. Занепад Києва спричинив у 1299 р. переїзд митрополита Максима до м. Володимира-на-Клязьмі, а 1328 р. — до м. Москви. Цим самим було порушено освячену віками традицію, що негайно знайшло свій відгук на південному заході руських земель і мало далекосяжні наслідки. За клопотанням галицько-волинського князя Юрія І Львовича постала нова (хай і доволі ефемерна) Галицька митрополія (1303), а водночас і уявлення в Європі про існування «Малої Русі», тотожної з Галицько-Волинським князівством. Отже, митрополит Максим фактично започаткував деструктивні щодо єдності православної церкви процеси, які через півтора століття завершилися сформуванням на теренах колишньої Давньої Русі двох паралельних митрополій (перед загрозою експансії з Москви великі князі литовські 1458 р. у складі десяти єпископатів в Україні та Білорусії остаточно відновили митрополію в Києві, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою і повернулася під верховенство Константинопольського патріарха)²⁶.

Наслідком цих синхронних процесів втрати Києвом своїх адміністративних і духовних функцій стало збезлюднення та «збезкняження » частини українських земель і формування татарської адміністрації та осередків татарської людності. Стійким компонентом етнографічних уявлень XIV-XVI ст. стало поняття «татарська земля» — йдеться насамперед про частини українського степу та лісостепу, придатні для сезонних випасів худоби. У межах цих земель сформувалися татарські фіскально-адміністративні округи — «тьми », більшість яких у другій половині XIV ст. трансформувалися в уділи литовських князів.

Відтоді з літописних джерел назавжди зникає термін «Руська земля » в його первинному, вузькому значенні (як найменування Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Натомість з'явилися не знані до того поняття «Київська земля» та «Сіверська земля». За галицьким пониззям з XIV ст. закріпилася назва «Поділля», яка міцно утвердилася поряд із традиційними історико-географічними термінами «Галичина» та «Волинь». Виникла потреба наповнити термін «Україна», який вперше використано в Іпатіївському літописі 1086 р., новим суспільно-політичним змістом.