5. Трансформації особистості в суперечностях епохи

Визначеність освіти як найпріоритетнішої сфери життя і діяльності зумов­лена новими вимогами цивілізації, яка демонструє перехід від індустріально­го виробництва до науково-інформаційних технологій. Він змінює буквально всі аспекти життя і діяльності суспільства загалом і окремої людини зокрема. Перехід висуває нові пріоритети, заперечує щось із минулого; його успіх, бе­зумовно, залежатиме від рівня розвитку особистості. Тобто від того, наскільки освіта, а поряд з нею і наука, будуть задіяні для розвитку людини. Не менш важливе значення має тенденція до глобалізації світу, яка охопила всі сторони життя світового соціуму. Глобалізація означає також формуван­ня єдиних принципів, єдиного типу суспільних відносин як в економіці, так і в інших сферах. У зв'язку з цим, як ми вже показали, особливої ваги набуває проблема людиноцентризму освіти як теоретичної складової національної ідеї. Особливо сьогодні, коли вся гуманітарна наука стурбована проблемою «кризи духовності» всесвітнього масштабу. У чому ж її сенс, які моральні наслідки для людини?

Сьогодні наше суспільство переживає хоч і складний, але достатньо ціка­вий час. Завершився не лише певний історичний період — відійшла в минуле велика смислова епоха. Філософія постмодернізму, яка змінила «конструкти­вістські» філософії минулого, «демонтувала» сучасний світ до повної ідеоло­гічної безструктурності, до безформності, до світоглядного розпаду, до від­сутності зрозумілих істин. Це період часу історії, коли одна епоха зі своїми світоглядними (науковими, соціальними, моральними, культурними) коорди­натами повністю завершилася, а інша епоха, з іншим «смисловим змістом», яка розпочалася, потребує нових принципів осмислення. Адже цей перехід­ний період, у якому головним стає беззмістовність, розчиняються ідеологеми минулого й теперішнього, є простором світоглядного розладу й одночаснo нового змісту. Це стан світу, коли все можна и водночас нічого не можна, коли все є важливим і водночас ніщо не має значення, коли фантомними є всі ціннісні критерії, і тому важко відрізнити істинне від хибного, розум від глупоти, добро від зла. У цей період особлива відповідальність лягає на освіту, система якої, побудована на вимогах сучасності, повинна зберегти духовно-культурні цінності людини й ствердити нові. Освіта має вибудувати й стверди­ти імперативи, які структурують реальність, перетворюють світ із «хаосу» в «космос»; внести у свідомість людини життєствердні світоглядні орієнтири.

Існуюча ситуація повністю корелює з антропологічною проблемою, сут­ність якої полягає у виникненні нового типу людини, для якої найхарактерні­шою ознакою є цілераціопальна поведінка, тобто поведінка, що раціонально регулюється вже не внутрішніми цінностями, а зовнішньою метою. Виник­нення цього типу, згідно з М. Вебером, пов'язане з промисловою революцією і ствердженням капіталістичних, ринкових відносин. Цілераціональна дія з аспекту поведінки особистості перетворюється в її основу, що привело до ви­никнення іншої людини — діяча, ділка. Це тип людини ринково-технологіч­ної епохи, який замінює особистість. Така людина є носієм раціональності як послідовного прагнення до свідомо й раніше поставленої мети. Вона — «ро­зумний егоїст», для якого почуття, спілкування, переживання втрачають са­мостійну цінність. Життєдіяльність «розумного егоїста» поступово редуку­ється до діяльності, активність збуджується лише тими потребами, що нав'язані йому в соціально-економічних відношеннях і сприймаються розу­мом. Якщо говорити мовою етики — це людина без цінностей, без «душі», без «серця»¹⁴.

Трансформація особистості в ділка і діяча зумовлена процесом науково-технічної революції, гло­балізацією всіх сфер суспільного життя, нарощуванням швидкості й складності соціальних дій, опосе­редкуванням особистісних, мора­льно-душевних відношень пред­метно-речовинними. Характер сучасної епохи помітив ще М. Бер­дяев, який писав: «Людська душа не може витримати тієї швидкості, якої від неї вимагає сучасна циві­лізація. Ця вимога має тенденцію перство-рювати людину на машину… Технічна цивілізація за суттю своєю імперсоналістична. Вона не хоче знати особистості¹⁵. Вона вимагає активності людини, але не хоче, щоб вона була особистістю. Діяч і підприємець — продукт відчуження, перетворення «теплих душевних» суспільств у відкриті — «віль­ні, холодні цивілізації»¹⁶. А в міру того, як людина стає ділком, культура як ре­гулятор соціальних відношень замінюється технологією, соціотехнікою, політ-технологіями.

У філософському плані це знайшло відображення у численних уявленнях про «кінець історії», «межі зростання» і неминучий «конфлікт цивілізацій», який зруйнує каркас сучасного суспільства, у теоріях «смерті Бога» і «смерті людини», у вичерпанні національних імперативів. У державно-соціальному плані зміна становища людини (перетворення в «ділка») викликана вектор­ною хаотичністю суспільства. Групові й особистісні інтереси більше не узго­джуються між собою через суспільний ідеал, якого чи немає, чи він є тільки предметом дискусій. Стану культури, розпад якої свідчить якраз про смисло­ву вичерпність буття, відповідає мистецтво так званого «актуального напрям­ку», яке є не стільки художнім одкровенням, скільки простим «естетичним конструюванням», по суті, випадковим поєднанням смислів і фактів.

Однак це не означає, що такий стан сучасності, у якій опинилася людина, є остаточною катастрофою, загибеллю культури, втратою особистістю гума­ністичного й духовного виміру світу. Сьогодні поряд із глобалізаційними про­ектами активізуються сили, які прагнуть «підняти» людину зі сфери ринково­го господарства до «духовної норми». Популярним стає гасло: «Ринковою повинна бути економіка, а не суспільство». Однак цього замало. Необхідне підключення всіх духовно-культурних важелів, апробованих людством, серед яких освіті належить одне з найголовніших місць. Вона повинна не лише ство­рити нове «поле» духовності, культурну «ауру» буття людини. Головна визначеність освітньої діяльності — сповнити навчальний процес гуманістич­ним змістом, що означає, попри все, перетворення учня з «об'єкта» в «суб'єкт» освітньої діяльності. Тобто людиноцентризм філософії як умови розвитку національної духовності знаходить своє логічне продовження в освіті. Сьогодні вона може тільки тоді виконати своє покликання, коли смис­лом її розвитку, центром усіх інновацій і стратегій стане людина. Саме така спрямованість освіти (а вона не може бути інакшою) дасть змогу подолати іс­нуючий перехідний стан у світогляді й духовності. Водночас вона повинна створити у свідомості людини як уявлення про майбутнє, так і впевненість у теперішньому як такому, що з часом перейде в інший якісний стан.

Нічого унікального в теперішній ситуації — «перехідному стані» — немає. Усе це вже було в тій чи іншій формі в минулі історичні періоди. Завдання освіти – твердити перспективи людини для її буття в майбутньому. Саме майбутнє, незалежно під його конкретної конфігурації, є тим психологічним позитивом, який гармонізуй соціум, держану, людину. Без узгодження з май­бутнім будь-які дії набувають характеру випадкових. Проективність освіти в майбутнє дозволяє подолати деградацію людини, можливу в процесі здій­снення усіх культурних і соціально-економічних проектів. Це складне завдан­ня, яке потребує, крім усього іншого, враховувати необхідність поєднання теорії з практикою, знання з мудрістю.