5. Процес самоорганізації цілісної нації

Поява людини, ЇЇ пізнавальна й виробнича діяльність ознаменували важливий етап самоорганізації Всесвіту. «Що таке еволюція — теорія, система, гіпотеза?.. — ставив запитання французький учений і гуманіст П. Тейяр де Шарден. — Ні, дещо значно більше, ніж усе це: вона — основна передумова, якій віднині повинні підпорядковуватися і задовольняти всі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть бути розумними й істинними. Світло, що осяває всі факти, крива, в якій мають зімкнутися всі лінії, — ось що таке еволюція»⁴⁶.

За 4,5 млрд років існування структурованість Землі постійно збільшувалася, сформувалася геосфера, а 3,9 млрд. років тому — біосфера. У біосфері утворився особливий шар буття — ноосфера. Якщо з якихось причин у ранньому дитинстві розривається зв'язок людини з ноосферою, вона вже не зможе сформуватися як представник Ноmo sapiens.

Роль механізму закріплення і подальшої еволюції системоутворення в біосфері відіграє генетичний код, у ноосфері в процесі етногенезу — культура. Бона як генетичний код самоорганізації ноосфери визначає рівень матеріального виробництва, стосунки людей з природою та між собою, інформаційно закріплюючись у формі символів, знаків та визначених форм поведінки людей. Кожна цивілізація структурується на основі певного осьового ідеалу, який, у свою чергу, містить у собі цілий комплекс системоутворювальних принципів, цінностей і норм — соціонормативну культуру — й закладає модель (формулу) цієї цивілізації. Крім територіально-локальних типів цивілізацій (візантійська православна, римська католицька, ісламська тощо) існує ще й розгорнуте в часі розуміння цивілізацій: землеробської традиційної та торгово-промислової (урбаністичної). Перехід від першої до другої відбувається не лише в контакті, а й у певному конфлікті внутрішньо притаманних їм культур⁴⁷.

У патріархальній общині з її усталеним побутом і способом мислення панувала сила традицій та звичаїв, що передавалися з покоління в покоління на місцевому — сусідському чи сімейному — рівні. Визначальним типом культурної комунікації при цьому було безпосереднє спілкування між поколіннями людей, що жили поруч. Такий тип культури подібний до своєрідного натурального господарства: вона самодостатня, цілком самозабезпечується і байдужа до будь-якої іншої культури. Принципом її існування є ізоляціонізм, різке розмежування між «своїм» і «чужим». Така культура позбавлена авторства. Вона анонімна як культура гомогенних колективів, для якої характерна «розчиненість» індивіда в общинно-родовому житті та відсутність розвиненої самосвідомості. Зазначена культура цілком самодоcтатня для існування етносу, але перестає бути такою, коли йдеться про потреби нації. На відміну від етнічної культури, що визначається територіально-общинною спільністю походження, єдністю, так би мовити, «землі і крові», національна культура об'єднує людей, які живуть на великих просторах і позбавлені прямих і навіть опосередкованих родинних зв'язків. Межі національної культури визначаються потужністю, поширенням цієї культури, що є результатом типу комунікації (писемність, книгодрукування, електронні засоби зв'язку).

Межі між етнічною та національною культурами можна уявити як вододіл між «культом» і «культурою». Якщо в основу першого покладено освячені міфологічною символікою норми та взірці поведінки людей, що визначають хід і уклад народного життя, то національна культура, як правило, позбавлена культового характеру. Вона є продуктом переважно індивідуальної творчості освічених верств суспільства. До певного часу така культура може залишатися чужою народові, дистанційованою від нього, несучи на собі ознаку аристократичної, елітної відокремленості. Розрив між етнічною і національною культурами свідчить про ще не завершений процес формування та консолідації нації. Може статися так, що національна культура в основі своїй уже є, а нації як такої ще немає. У такому разі нація, яка формується, є поки що духовною, ідеальною спільністю, що на рівні освіченої верстви існує як національна ідея, але ще не як реальна соціальна спільнота людей. Наявність національної культури, таким чином, є необхідною, проте недостатньою умовою набуття етнічною спільністю нової якості — національної консолідації.

Вододіл між етносом і нацією — це межа між тим, що не залежить від людини, бо наперед визначене фактом її народження, і тим, що є результатом власних зусиль особи. «У цьому розумінні, — зазначає В. Межуєв, — існування нації відповідає не стільки натуральному господарству, скільки товарній економіці з її національним ринком і національним капіталом, коли на зміну локальним об'єднанням людей, що ведуть традиційно-замкнутий спосіб життя й пов'язані між собою узами кровної спорідненості та спільного проживання, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного, особисто вільних індивідів, які обмінюються результатами власної праці»⁴⁸.

Викладене дає підстави для таких висновків. По-перше, суспільство як система, що розвивається поетапно, як складний соціальний організм має свої фази і не може бути за короткий час радикально перебудованим відповідно до того чи того проекту без тяжких для себе наслідків. По-друге, спроби нав'язування суспільству форм, неадекватних традиційному типу культури й рівню розвитку індивіда, призводять до зниження ефективності державних інститутів, послаблення соціального контролю, дезорганізації суспільства, розпаду й деградації особистості й, у кінцевому підсумку, до відкидання її на більш ранні етапи духовного становлення.

Навіть історія XX ст. дає тому багато прикладів. Якщо ті чи інші країни, що перебували на добуржуазній стадії розвитку, запозичували конституційні положення з основних документів США та держав Західної Європи без урахування національних особливостей, то наслідки таких нововведень, як правило, були трагічні. Згадаймо хоча б численні латиноамериканські країни, держави Африки й Азії. Рано чи пізно неадекватність запозичених форм демократичного управління і традицій національної культури призводила тут до суспільного хаосу. Урешті-решт, соціальна організація суспільства встановлювалася воєнними паралельними структурами влади або компенсувалася мафіозними тіньовими структурами, що базувалися на примітивному насильстві. Унаслідок цього декларована демократія перетворювалася на свою протилежність — жорстку військову диктатуру. У кращому разі між ними встановлювався певний баланс. Аналогічні процеси відбуваються і в ареалі колишнього СРСР, наочно демонструючи відому тезу, що історичний досвід політиками, як правило, ігнорується.

То якою ж є українська траєкторія з огляду на вищезазначені закономірності суспільного поступу? Не станемо ідеалізувати національного виміру в житті суспільства — він не є одвічним і набув актуальності переважно за доби Нової історії, де знаковими подіями вважаються Французька буржуазна революція (1789-1794), війна за незалежність британських колоній у Північній Америці й створення 4 липня 1775 р. Сполучених Штатів Америки. Сьогодні національний вимір в оцінці різноманітних суб'єктів внутрішньої політики є одним із основних, а забезпечення національних інтересів — першорядною вимогою у площині зовнішньополітичній.

Перше десятиліття незалежності України показало, що не все тут гаразд і що проблеми національного виміру залишаються вельми актуальними. Зокрема в науковій літературі⁴⁹ посилаються на авторитет першого Президента України А. Кравчука, який напередодні НІ Всесвітнього форуму українців (серпень 2001 р.) заявив: «Українська нація, на жаль, дотепер ще не сформована... У нас немає навіть теоретичних підстав політичного бачення української нації». Науковці погоджуються, що тривалий час питання, пов'язані з генезисом нації, штучно виводилися за межі наукового обігу, а особи, які виявляли своє небайдуже ставлення до цих питань, підводилися під категорію «українських буржуазних націоналістів». Водночас українська наука намагається осмислити світові надбання з теорії та практики творення нації, критично запозичити відповідні здобутки суспільствознавства задля оптимізації процесів творення нації, держави, демократії.

Європейські та північноамериканські науковці звертають увагу на те, що зазвичай нації приписується сукупність ознак, жодна з яких не є ані достатньою, ані необхідною: спільне походження, територія, культура, інститути, мова одна для усіх членів певної спільноти, які відчувають належність і єдину долю на противагу іншим подібним спільнотам. Такі дослідники, як Я. Крейчі та В. Велімський, зокрема, зауважують: «Існують передусім п'ять об'єктивних чинників, які можуть відігравати роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава (чи схожий політичний статус), мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді за кожним із цих показників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб'єктивний показник — національна свідомість. Але існують ситуації, коли деяких, а то й більше об'єктивних показників немає, а все ж спільнота відчуває себе нацією... Суб'єктивний чинник свідомості в крайньому разі є остаточним та вирішальним чинником у питанні національної ідентичності»⁵⁰.

Отже, у найчастіше згадуваному переліку національних ознак слід виділяти ознаки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне походження та історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути та ін.; до других — усвідомлення окремими людьми належності до певного колективного цілого й воля до його підтримки, віра у спільну долю, почуття солідарності зі «своїми», тобто все, що можна узагальнити поняттям «національна свідомість».

Сучасне суспільствознавство наголошує на тому, що переважання ознак тієї чи тієї із зазначеної їхньої множини визначає основні різновиди націй. Іноді нація виникає на ґрунті одного або кількох усталених етносів і об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етнічною нацією. Проте іноді, як, наприклад, у випадку з американською нацією, вихідна людська матерія формується переважно власною політичною волею — волею спільноти, яка в цей момент не має ні усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані багатовікової історії. В останньому випадку нація називається політичною, а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Під визначення політичної нації, крім американців, підпадають також спільноти Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спільнот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідомо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Усі громадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культури, інших об'єктивних ознак.

Крім етнічної та політичної, сьогодні в науковій літературі виділяють ще й повномасштабну націю, яка з'являється тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших. Між етнічною і повномасштабною націями немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, урешті-решт, вибороти власну державу й набути статусу повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслідок тимчасового поділу їхньої держави в 1795 р.

Історичний досвід показує, що необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштабної) нації є її державне оформлення. Держава — основний інструмент виконання нацією політичної функції. Етнічна нація може існувати й без власної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Проте обов'язковим критерієм буття етнічної нації є наявність хоча б прагнення до «гри у політичному полі». Іншими словами, народ не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизнання через власну державу або федеральний статус чи автономію у межах певної держави.

Тут варто наголосити на одній особливості України: деякі верстви населення, які не виявили належного прагнення, досвіду і вміння до самоствердження як повномасштабної нації, сподіваються на те, що з'явиться «національний герой», який силовим тиском проведе «українізацію» і вивершить справу розбудови нації. Такі сподівання, як засвідчує історія, є марними й оманливими, бо французька нація, наприклад, виникла не за часів Людовіка XIV, коли французи були його підданими, а тільки після революції 1789 р., коли французький народ став виразником суверенітету, тобто вищої влади в країні. Отже, нація самостверджується, самоорганізується в повномасштабну лише за умови набуття, наповнення статусу громадян його реальним демократичним змістом на шляху витворення громадянського суспільства. Годі й сподіватися, що повномасштабну націю може витворити бюрократичний апарат, хоч від нього теж багато що залежить — наприклад, коли йдеться про сферу культури, спільність якої є однією з основоположних ознак нації. Але слід наголосити, що тут ідеться не про повсякденну народну культуру, чим часто зловживають під час різноманітних етнічних фестивалів, і не про масову культуру, яка взагалі втрачає народні корені, а про «високу культуру» — насамперед про академічний рівень вироблення норм мовної культури, впровадження їх у школах, розроблення академічними установами норм мовлення бюрократичного апарату та технологічного спілкування. Певна річ не все зводиться до мови. Не слід забувати й про те, що культура є насамперед носієм загальновизнаних символів, особливостей менталітету та норм поведінки, що відрізняють саме її членів — «нас» від «інших», що за відсутності належного рівня політичної культури вже криє в собі певну загрозу деформації природного процесу переходу від етнічної нації до громадянської.

З огляду на викладене доцільно більше уваги приділяти аналізу історичного шляху України, проблемам самоорганізації українського народу, розгляду його клопотів і турбот під кутом зору тих доленосних для держави проблем, які стали нині на часі.

В умовах постмодерністської деконструкції потрібно потурбуватися за долю української ідеї. її знову беруться вишукати або в мороці прадавніх міфів і переказів, або в доктринах соціальних утопій, ігноруючи той конкретний людський фактор, із якого, власне, складається Україна і який визначає рівень її соціальної еволюції. Пошук Україною свого власного шляху до світової співдружності народів має бути співзвучним проблемам сьогодення, віддзеркалювати насущні питання буття, зумовлені історичною долею України, менталітетом її народу, його психологією і характером, інтелектуальним потенціалом. Засадничим є розуміння того, що теперішні й майбутні реформи (як еволюційні, так і революційні) мають відбуватися в магістральному руслі загальносвітових цивілізаційних процесів, але вони допустимі лише в певних межах, визначених історичним досвідом кожного окремого народу. Розвиток у цих межах гарантує від суспільного розколу, ентропії, хаосу й самознищення народу як самостійного суб'єкта історичного й культурного процесу.