4. Ментальність у структурах «життєвого світу»

Розкриття сутності національної свідомості найдоцільніше розглянути через взаємозв'язок ментальності й «життєвого світу». У чому це виявляється? Виходячи із свідомості як буття, потрібно розуміти життя як наджиття в сталій формі, яку воно з часом відкидає, перебуваючи в нескінченному русі. Сутність свідомого життя полягає в тому, що воно усвідомлює на рівні предметного не біовітальний смисл, а більший, ніж життя. Інакше кажучи, усвідомлення життям своєї актуально обмеженої форми відбувається на його власному рівні, на рівні наджиття, але усвідомлення на рівні предметного, логічно автономного змісту має вже не стільки вітальний смисл, скільки невіддільний від нього смисл більш-ніж-життя. Осмислення життя набирає форми конкретного (наджиття), але, оскільки є «актуально обмеженим сучасним моментом», плинність життя має подолати цю обмеженість завдяки новому трансцендуванню (більш-ніж- життя)»²⁹. Отже, свідомість є не просто й не лише буттям (життям), вона створює ширше поняття, яке охоплює суперечність між життям та вільним від нього смислом. У цьому контексті ментальність вирішує проблему поєднання суб'єктивного та об'єктивногo завдяки інтерпретації життєвого світу людини, її свідомості як постійного виходу за межі своєї форми. Духовно-свідоме більш-ніж-життя в такому разі не набуває відірваного від життя статусу, а постає як ціннісно-смисловий полюс життя, яке намагається досягнути у своєму розгортанні виходу за межі наявної власної форми, стверджуючись як смисловий момент свідомості, що особливо важливо для національної свідомості.

Структура життєвості полягає в тому, щоб розуміти самого себе, самостверджуватись як єдність. Життя, у якому опиняємося, – соціум, культура, духовність – має самодостатній, усеохопний характер. Оскільки воно не має остаточно визначених меж, а перебуває в стані постійної трансформації під впливом навколишніх детермінант, воно не тільки неможливе без свідомості, а, певною мірою, тотожне їй. «Наше життя є світ нашої свідомості. Ми завжди приховано беремо участь у світі. І наше життя лише тоді життя, доки живе у свідомості»³⁰. Отже, феномен буттєвості свідомості набуватиме визна­чення лише за умов тематизації життєвого світу. У пошуках національної ідентичності проблематика життєвого світу свідомості характеризується доінтенційністю. У даному разі констатуюче зусилля щодо цілепокладання особистості здійснює ментальність, яка підсвідомо переживає сприйняття визначає сутнісно-екзистенційні аспекти діяльності суб'єкта.

М

Фактично нації, як і держави, зумовлені певною сукупністю обставин, а не загальною необхідністю. Ні нації, ані держави не зумовлені обставинами того ж самого типу… Держава, безперечно, виникла без допомоги нації. Деякі нації утворились, напевне, без благоговіння їхньої власної держави.

Е. Геллнер

ожливість, надана навколишнім світом, має ще одну важливу ознаку вона сприймається безпосередньо. Унаслідок цього життєвий світ постає простором до предикативн:их очевидностей, а судж:ення про події, що відбуваються в ньому, завжди здійснюються на «другому кроці». У цьому аспекті засадничим є феноменологічне розрізнення між дотворчим та творчим досвідом свідомості, тобто між інтенцією значення та здійсненням значення в знаках, символах та ін. Можливість вимагає реакції, тому є тим, що стосується як навколишнього світу, так і суб'єкта. Тобто можливість передбачає взаємодо­повненість світу й факту поведінки, ВИЯВ взаємозв'язку суб'єкта та об'єкта. Саме завдяки можливості здійснюються інтенції свідомості з утілення своїх прагнень, бажань, ідей щодо зміни навколишнього середовища; стереотипів гносеологічних структур. «Ми, – говорив К. Леві-Брюль, – не в площині репрезентацій, хай навіть найелементарніших, а у зовсім іншій, розташованій у глибинах буття, де явища, що витворюються, є, безумовно, психічними, хоча й афективними за суттю, однак потенційно можливість репрезентацій в них невиключена: вони власне людські»³¹. Дана обставина й обумовлює дієвість подій, на які спрямована свідомість, що містить у собі передлогічне і логічне, теоретичне мuслення.

Можливість репрезентації виокремлює самість, яка в якості особистості виступає вже в найпростіших своїх проявах утіленого існування. Людина завжди стоїть перед вибором, і не завжди логічний аспект є домінуючим у здійсненні аспектації своєї особистості. Свідома поведінка є лише частиною цілісної самосвідомості, бо найкращими із наших вчинків виявляються якраз ті, у необхідності яких ми найменше впевнені, а творчість як подолання даного досягається за межами свідомості й діяльності. Саме несвідома діяльність забезпечує зв'язок людини з цілісним світом – долюдським і надлюдським – й оприявнює особливі зв'язки між суб'єктом і об'єктом; через несвідоме людина з’єднується з тією частиною самої себе, яка перевершує її власну свідомість³², тобто з гли6инністю ірраціональнo-ментального. Звідси зрозумілим є закономірність звернення до самоусвідомлення, поняття якого характеризує не свідомість людини, а її суб'єктивність, внутрішній світ особистості. Духу як самосвідомості людини вже від природи властиво самоусвідомлювати, і її специфічною рисою є відкритість не зовнішньому світові, а глибинному буттю – яке виявляється тільки в самоусвідомленні внутрішньої самості, самосвідомості.

Основи людського життя в його самовиявленні вкорінені не тільки в духовному світі особистості, а й у регулярних процесах та подіях навколишнього середовища, життя, повсякденності. «Реальність повсякденного життя індивіда – це не теоретичний конструкт, не результат наукової систематизації, здійсненої шляхом конституювання трансцендентних щодо свідомості об'єктів, та рефлексії, а наслідок життєвих ситуацій примусового характеру»³³. Повсякденна реальність невіддільна від життя та первинного грунту існування людини. Останнє виокремлює репрезентаційні можливості ментальності в її впливах на свідомі вибори, які здійснюються самосвідомістю суб'єкта. Привілей теоретичної думки на потенціали буття насправді тримається, вважає Е. Левінас, не на певності мислення, а «на незалежності, яку репрезентація як така зберігає на будь-якому етапі історії, подібно до Мінерви, яка вийшла у повному озброєнні з голови Юпітера. Релятивізм істини у емпіристів, що відкривають зміни ментальних звичок упродовж життя людини і людства, не зменшує ще анітрохи абсолюту пізнавальної позиції, вже зануреної у відчуття, елементарну обізнаність, світло, яке відкриває душі її вітчизну в світі ідей»³⁴.

Життєвий світ свідомості також не відділений від суспільства, від інших людей, думання і діяльність яких закцентовані на ментальності, на незалежних здогадах. Фундаментальною характеристикою свідомості, духовного світу особистості, її первинного досвіду є досвід іншої особистості. «Ти », а в ньому і «Ми» є початковими для особистості або, точніше, супроводжують «Я» на всьому його життєвому шляху. Здобуваючи внутрішнє життя, особистість постає спрямованою на світ і до інших особистостей; йдучи по шляху універсалізації, вона з'єднується з ними, оскільки «інший» ( «інші») не тільки не обмеж:ують, але обумовлюють її існування і духовне сходження. «Особистість існує тільки у своєму прагненні до «іншого », пізнає себе тільки через «іншого» і здобуває себе тільки в «іншому ». Кредо особистісного існування формулюється так: «...Я існую в тій мірі, у якій я існую для «іншого», і в кінцевому рахунку існувати – означає любити». Тут під любов'ю розуміється не природні стосунки, а духовне, надприродне, «метафізичне », нова форма буття: вона є даром для людини «по той бік» її природності, вимагаючи найбільшої самореалізації у свободі. Якщо ж комунікація послаблює свою напруженість або набирає спотворених форм, я втрачаю своє глибинне «Я»³⁵.

Саме дух характеризує в дійсному сенсі людину і формує її як особистість, оскільки саме духовність встановлює ієрархію між ступенями буття: «над матерією існує життя, над життям – дух» (Н. Аббаньяно). Духовність – це вершина, яка спонукає особистість бути «живою активністю самотворчості, комунікації і єднання з іншими особистостями, що знаходять реалізацію в пізнанні дії, якою є досвід персоналізації». «Я» виступає як особистість вже в найпростіших своїх проявах, і «втілене» існування зовсім не є уособленням, а виступає сутнісним фактором особистісної рівноваги. Обидва досвіди нероздільні: «"Я" існує тілесно і "я" існує суб'єктивно – це один і той же досвід»³⁶. Така позиція позбавляє від примітивного уявлення про ментальність як спіритуалізацію догм і моралі, ностальгію за застарілими і ретроградними формами, які намагаються принизити розумну свідомість в її духовних самовизначеннях.

Водночас ментальність як певна характеристика специфіки свідомості, її національного виявлення не означає віддалення від соціального досвіду; участь у соціальному стані є безпосередньо даною, утримуваною в почутті, яке вона має стосовно свого власного існування. Тому самосвідомість грунтується не тільки на визначенні внутрішньо-смислового аспекту свідомості, а й на принципах комунікації. У цьому розумінні важливо підкреслити відмінність між сутністю та існуванням особистості як відмінність «між усією сукупністю соціальних відношень («сутність людини взагалі») і тією локальною зоною даних відношень, у якій існує конкретний індивід, тією обмеженою сукупністю, з якою він пов'язаний безпосередньо, через прямі контакти»³⁷. Особистість та її самосвідомість не тільки виникає, а й зберігає себе лише в постійному розширенні своєї активності, розширенні сфери своїх стосунків із іншими людьми й речами, що опосередковують їх. Це перспектива, яку передбачає філософія існування, «відкрити подію й проблему у відношенні, зовні тавтологічному, що пов'язує людину, що є, з її буттям»³⁸. Тому конкретний неповторний індивід повинен усвідомити свою ситуацію і взяти на себе відповідальність за свою долю і долю історії – народу, нації, країни.