2. Національне самовизначення

Питання про цивілізаційне самовизначення України у світовій співдружності — одне з найактуальніших для розвитку національного духу. Але чи завжди ми конструктивні у своєму аналізі? Ніби аксіомою є твердження про належність України до геополітичного простору Європи й традиційної для неї системи цінностей з часу прийняття християнства. Водночас постійні заклики до «входження в Європу» є свідченням того, що реально ми відчуваємо себе поза її межами. Усі ми добре розуміємо, що, говорячи про Європу, маємо на увазі передусім Атлантичну Європу, принаймні Центральну. А як же Східна, де розташована Україна?

Характеристику народів східної частини Європейського континенту здійснив аналітик історії /. Лисяк-Рудницький, який відзначив типову ваду менталітету деяких представників цієї території: намагання вдавати, що вони цілком західні за своїм менталітетом, і заперечувати наявність не західноєвропейських рис у їхньому національному обличчі. Так, вони вважають, що Польща — оберіг «західної католицької культури»; Чехія — «єдина слов'янська нація із західним рівнем життя»; Угорщина — патріарх демократії, оскільки її «Золота Булла є сучасницею англійської Великої Хартії»; румуни — «горді нащадки римських легіонерів». Ці твердження певною мірою відповідають істині. Проте від цього віє ментальністю бідняків, що люблять похвалятися своїми багатими родичами¹⁵.

Якщо лише побіжно згадати, що і скільки написано упродовж останнього десятиліття про Україну в намаганні будь-що довести нашу «рафіновану європейськість», подібні літературно-історичні вправи не додають нам честі й самоповаги. Слід усвідомити, що, хоча деспотично-аристократичні інституції Московського князівства були далекими від демократичних традицій князівств як південної, так і північної Русі, однак цей факт ще не є ані позитивним, ані негативним. Історія відбулася й іншою вона вже не стане, тому її слід прийняти як факт, переосмислити й зробити висновки на майбутнє. За спадщину Київської Русі боролися московські князі й галицькі, і якби перемогли ці останні, то «Росія пішла б зовсім іншим шляхом». Але сталося так, як сталося, і Росія має свою історію. Цей погляд обґрунтовано в працях В. Ключев-ського, Г. Федотова, А. Гумільова й інших російських мислителів. «Русь не звільнилася від татаро-монгольського ярма, — зазначає Ю. Афанасьєв, — а успадкувала його гени, стала продовженням Орди». Отже, доля країни, її політичні орієнтири та сьогоднішні можливості формувалися у давні часи¹⁶. На це слід зважати в нашій сьогоденній діяльності.

На відміну від українських земель, суспільне життя в Московському царстві розвивалося більш послідовно щодо традицій Візантії — тісного зв'язку між державною і церковною владами. Тобто східні традиції теократії, поєднані з державною організацією, сформованою на зразок східного деспотизму Золотої Орди, реалізувалися в Росії у своєрідному сплаві «Москва — Третій Рим». Ще за часів князювання Івана III (1462-1505) російські государі намагалися утвердити відносини рівності з німецькими «цісарями», посилаючись при цьому на свої дружні родинні зв'язки з «римськими», тобто візантійськими, імператорами, відстоюючи водночас незалежний статус російської церкви, що відповідав би суверенному статусу й політичній могутності Московської держави першої третини XVI ст. Після падіння Константинополя (1453) псковським монахом Філофеем було проголошено, що Московська Русь «з волі Бога» стала центром і спадкоємницею усіх християнських імперій минулого.

На відміну від російської українська (ширше східнослов'янська) державність зародилася в епоху визрівання в ареалі розселення наших предків феодальної системи відносин (II—IX ст. н. є.). Важливою ланкою в тому процесі було Антське царство (II-VII ст.), яке об'єднало південну групу східнослов'янських племен. Воно було знищене аварською навалою, але його утворення, не зникли, тому протягом VII—IX ст. сформувалася нова велика держава — Київська Русь.

Традиційна історична наука

вважає Київську Русь спільним корінням державності трьох схід­нослов'янських народів. Однак, стверджували заполітизовані історики, не слід забувати, що ос­новною територією її формування стала Середня Наддніпрянщина; білоруські та великоруські землі були втягнуті у цей процес пізніше. Так, Полоцьке князівство утворилося в першій половині XI ст., Суздальське князівство — у середині XII ст. Запропонована модель була сконструйована так, що збуджувала уяву, стимулювала патріотичні почуття, але й потребувала апробації на відповідність досягненням сучасної науки. Бо лише наука покликана виокремити базові складові національної самосвідомості. Адже в суспільстві завдяки свідомій міфологізації з'являється тенденція до того, щоб зробити «славним» своє минуле, зокрема давнє, щоб воно було привабливим для молодого, підростаючого покоління. «Це славне світле, золоте минуле, аurera actas давніх римлян, у якому не було ніяких негативних сторін, а були нібито втілені нездійсненні ідеали сучасної епохи, наприклад, «національна» державність у східних слов'ян ще до часів Київської держави»¹⁷.

Це стосується «національної» держави, виявленої в прадавніх часах — дехто шукає присутність «української» мови мало не в добу Трипільської культури тощо. Це тішить у декого патріотичний дух, дає певні короткочасні політичні аванси, але міфологізує національну самосвідомість, дискредитує її перед освіченою вітчизняною інтелігенцією та іншими народами, передусім сусідніми, яким кидається своєрідний психологічний виклик.

Теоретично ще в XIX ст. було доведено, що виокремлення протоукраїнської («південноруської») групи діалектів відбулося «ще в доісторичний період», тобто до утворення Київської Русі. Домінуючою є думка, що за часів Київської Русі серед східнослов'янських племен виокремилося щонайменше три-чотири групи з додатковими рисами споріднення між ними. І якщо український народ розвивався на територіях, згодом поділених між Литвою, Польщею, Угорщиною і Молдавією, то можна дійти висновку, «що український етнос і його культура формувалися всупереч політичній роз'єднаності, а не завдяки їй. Це було продовженням консолідаційних процесів, які були досить інтенсивними ще протягом попереднього періоду... Підставою процесів консолідації білоруської, української і російської народностей був не стільки «розпад давньоруської народності» під впливом політичних обставин, скільки згадуване закономірне зближення споріднених груп племен. Зокрема, у складі українського етносу консолідувалися такі племена, як поляни, древ­ляни, значна частина сіверян, уличі, тиверці, ймовірно, також прикарпатські («східні») хорвати... Характерно, що саме на українських землях найдовше зберігся історичний етнонім «русин»¹⁸.

Усупереч зазначеним фактам деякі автори намагаються довести, що на місці однієї держави не виникло трьох — білоруської, української та російської (великоруської) — з тієї простої причини, що не існувало таких народностей, їхнє становлення відбулося поступово протягом ХІП-ХІУ ст. «Одначе власну Московську державу вдалося створити й відстояти тільки великорусам («московитам»), незважаючи на її васальну залежність від татаро-монголів. Білоруські й південноруські (українські) землі в XIV ст. були в основному завойовані Литвою, що привело до створення сильного Великого князівства Литовського і Руського на величезній території від Балтійського до Чорного морів. Литовська держава протягом XIV ст. була не стільки литовською, скільки російською, точніше кажучи, західноросійською. Офіційною державною мовою була старобілоруська, яка іменувалася «руською», правляча литовська династія швидко слов'янізувалася, поріднившись з московськими великими князями, панівною релігією було православ'я, російське населення (точніше, ранньобілоруське і ранньоукраїнське) за чисельністю разів у десять переважало литовське»¹⁹.

Суть полягає в тому, що на тлі більш-менш адекватно викладених історичних процесів, які стосувалися правлячої верхівки українського й білоруського народів, Самуйлов С. намагається довести, що український і білоруський етноси не еволюціонували. Більше того, етнічна спільність трьох східнослов'янських народів залишалася фактором, який стійко стримував завершення процесу формування української нації упродовж тисячоліття й донині.

Теза «етнічної єдності» українців і росіян не нова і понад століття тому була спростована видатним українським мислителем європейського масштабу М. Драгомановим. Не заперечуючи факту глибокої етнічної спорідненості східних слов'ян, він водночас наголошував на процесі їхньої подальшої диференціації і самоідентифікації: «Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів визнає, що між; українцями й великорусами не такі відносини як, напр., між українцями й чехами, сербами і т. ін.; а що відносини ті ближчі й що генеалогія українців серед слов'ян мусить бути... така: діди — слов'яни; сини слов'ян — чехи, поляки, серби, руси; сини русів: українці, білоруси, великоруси...»²⁰

Власне, положень значно більше, але ми стисло зупинилися лише на магістральних, у яких йдеться про долю України у контексті дилеми «Захід — Схід» чи «Європа — Євразія». Певна річ, найлегше було б відмахнутися від названих проблем. Але така позиція не гідна ні дослідника, ні громадянина.

Ми не збираємося відповідати на кожну зазначену тезу. Та й не варто цього робити. Саме життя ставить значно ширше коло проблем, і саме на них слід знаходити відповідь — і то адекватну. Інакше ми будемо приречені на інерцію історії, а вона нам, що й казати, дає багату «інформацію до роздумів».

Нам важливо визначити шляхи культури діалогу на основі взаємної поваги між народами. Про таку тенденцію говорив ще за радянських часів відомий пропагандист «російської ідеї» /. Шафаревич

«Є типовий російський ґандж у нашому ставленні до інших народів... відсутність внутрішнього переконання в їхньому праві існувати саме в їхній самобутності». Він влучно зауважив, що російська людина вважає всіх радянських людей рівними собі в тому розумінні, що «одразу записує їх до росіян», не знаходячи при тому відповіді на запитання: як жити з іншими народами, «коли з'ясовується, що вони прагнуть жити не як росіяни»²¹. Радянські часи минули, а проблеми національної самовизначеності залишаються.

Сьогодні не втратила свого значення для з'ясування шляхів суспільного розвитку й форма державності. У разі, коли складність соціуму сягає критичного рубежу, на зміну метанням від одного полюса інверсії до іншого приходить утвердження посередницьких функцій держави, відбувається самопізнання і критичне переосмислення історичного досвіду²². Тим самим забезпечується постійний вихід за рамки набутого досвіду, реалізується перехід до прогресивного розвитку, витіснення інерції історії, різких інверсійних її циклів на задній план.