3. Інноваційна людина: самодостатність і цінності

Як уже зазначалося, через тенденції загальноцивілізаційного розвитку наука як сфера, продукуюча нові знання, й освіта, олюднююча знання, ро­бить їх дієвими, діяльнісними, об'єктивно висуває в число головних пріори­тетів будь-якого суспільства, що претендує на конкурентоспроможність у сучасному світі. Але ті ж цивілізаційні тенденції розвитку ставлять нові вимоги перед людиною, а значить і перед освітою, що відіграє вирішальну роль у становленні кожної особистості. Тому, пошановуючи минуле вітчизняної освіти, віддаючи належне її сучасним досягненням, слід чітко визначити нові освітні завдання і рішуче та наполегливо взятися за їхню реа­лізацію, тобто продовжувати й активізувати роботу з розвитку української освіти.

Цілком очевидно, що розвиток людства набуває все динамічнішого харак­теру. Про це свідчить аналіз будь-якої сфери суспільного життя. Зміна ідей, знань, технологій відбувається скоріше, ніж зміна людського покоління. А це означає, що при звичній, традиційній освіті навчити людину на все життя не­можливо не тільки у хорошій школі, а й у найкращому університеті, тому що отримані в навчальному закладі знання не будуть обов'язково актуальними в житті й навпаки — неодмінно з'являться нові знання, без засвоєння яких фахівець не буде ефективним та й взагалі людина не зможе відповідати сучас­ним вимогам, тобто втратить конкурентоспроможність. Що ж робити?

Безумовно, слід змінювати функції навчального процесу в школі та інших освітніх закладах. Традиційно він зорієнтований на отримання, у кращому випадку творче засвоєння суми знань тими, хто навчається. І, власне, у від­повідь на запитання — яка школа краща, практично в ста відсотках відповідей ми почуємо: та, що дає кращі знання. І на певному історичному етапі ця відпо­відь була правильною. Але не сьогодні. Нині ця відповідь правильна лише час­тково. Творче засвоєння певної суми знань залишається важливою функцією сучасного навчального процесу. Правда, і у виконанні цієї функції є ряд проб­лем. Серед них слід назвати окремі — це недостатньо чітке виокремлення саме базових знань, намагання домогтися засвоєння, а то й механічного запам'ято­вування учнем інформаційного супроводження базових знань, яке є швидкоз-мінюваним і другорядним, що, з одного боку, непомірно розширює обсяг ма­теріалу, який змушений засвоювати учень, веде до його перевантаження, а з іншого — розчиняє базові знання в другорядній інформації, нівелює їх, що не­гативно позначається на пізнавальній діяльності та розвитку особистості. Ще одна проблема — неповна відповідність базових знань, сформульованих у програмах і підручниках, сучасним досягненням науки. Назвемо, як приклад, практичну відсутність у діючих програмах і підручниках знань із нанотехноло-гій, які за своєю основоположністю повинні вивчатись у школі. Те ж саме можна сказати про біотехнології, як і про сучасні досягнення біології взагалі.

Тому створення нових навчальних програм та підручників при пере­ході до нового змісту і 12-річного терміну навчання, окрім інших завдань, повинно усунути ці та ін­ші недоліки.

Поряд із засвоєнням базових знань перед сучасною освітою постає завдання навчити учня са­мостійно оволодівати новими знаннями та інформацією, навчи­ти навчатися, виробити потребу в навчанні впродовж життя.

Людина розумна у XXI ст. — це людина, що постійно навчаєть­ся, для якої здобуття знань стає сутнісною рисою способу життя. Таку людину має формувати вже школа, а створити умови для безперервної освіти впродовж життя повинні суспільство й держава. Для цього слід нала­годити сучасну й ефективну систему освіти дорослих, яка б передбачала спе­ціальні навчальні установи, як, наприклад, систему післядипломної освіти пе­дагогів, яку здійснюють інститути післядипломної освіти в кожному регіоні України на чолі з центральним інститутом Академії педагогічних наук Украї­ни; освітні послуги дорослим мають надавати університети, започаткувавши різноманітні навчальні програми — від одноденних до багатомісячних; саме для дорослих найефективнішим може бути дистанційне навчання з викорис­танням сучасних інформаційних технологій; освітньо-пізнавальні передачі, а то й спеціальний канал має постійно працювати на національному телебачен­ні й радіо; державі потрібно заохочувати просвітницьку діяльність громад­ських організацій і взагалі підтримувати розповсюдження знань у країні.

У сучасних умовах суттєво актуалізується ще одна функція навчального процесу — навчити людину використовувати отримані знання у своїй прак­тичній діяльності — професійній, громадсько-політичній, побуті та ін. По­ки що засвоєння знань тим, хто навчається, часто, свідомо чи ні, зорієнтоване на досягнення «тактичної цілі» — успішно скласти іспит чи залік, по суті ж, ця ціль набуває і стратегічного виміру. Тобто знання набуваються заради успіш­ної оцінки в заліковій книжці чи табелі. При такому підході людина й знання найбільше зближуються в момент іспиту, але потім швидко й назавжди взаєм­но віддаляються. Практично втрачається сенс навчання — засвоєння знань. Вихід тут один — позбутися формального підходу в навчанні, перетворити навчальну діяльність у органічне засвоєння знань в якості методології, бази, основи діяльності людини в різних сферах життя. Тобто — знання має бути органічною, сутнісною складовою особистості, що визначає її поведінку і характер дій. І цього ми зможемо досягти, лише суттєво перебудувавши саме викладання знань. Мабуть, найяскравішим прикладом хибності нашої освіти є викладання іноземних мов, принаймні в недавньому минулому. Кожен з нас — представників старшого покоління, вчив мову п'ять чи десять, а то й більше ро­ків, але далеко не всі можуть продемонструвати вміння спілкуватися нею. І причина тут не тільки у відсутності мовного середовища, не тільки у недо­статності стимулів до вивчення мови в закритому суспільстві, а й у тому, що викладання мови не носило послідовного практичного характеру. Нас вчили знанню про мови, нам викладали граматику іноземної мови в усій її багатома­нітності, але нас не вчили самій мові, мовленню як такому. Тобто вивчення іно­земної мови не переслідувало в якості мети практичне володіння мовою. На жаль, вивчення іноземної мови не є винятком, це лише найпромовистіший приклад відсутності практичної цілі у вивченні навчальної дисципліни. Придивившись уважніше ми бачимо подібні недоліки у вивченні математики, коли учні не можуть застосувати знання для аналізу конкретної, особливо не­типової ситуації, а також при вивченні історії, коли самоціллю стають знання про дату події (наприклад, військової операції), її перебіг, і повністю нехтується аспект використання знання історії для аналізу учнями сучасних подій у суспільстві. Подібні недоліки є типовими і для інших предметів, практично для освіти загалом. І не тільки середньої, а й професійно-технічної та вищої.

Усе це стає особливо загрозливим в умовах, коли людство рухається до нової якості суспільного розвитку — суспільства знань. Дуже часто можна зустріти зведення поняття «суспільства знань» до виключно чи переважно його інформаційної складової. Тому потрібно зробити все можливе для комп'ютеризації та інформатизації освіти в Україні. І цю роботу слід активно здійснювати й надалі. Але зазначимо, що вирішальним чинником суспільства знань буде Людина. Людина, яка здатна діяти на основі отриманих знань, на основі практичного їх використання. Сформуємо таку людину через освіту — матимемо перспективу утвердити суспільство знань, діяльність якого загалом і в різних сферах зокрема буде організовано на основі знань.

Слід констатувати, що попри гучні заяви про науковий характер керівниц­тва суспільством і науковість самого його розвитку, які лунали ще в радян­ський період історії України й не менш гучно проголошуються в останні п'ят­надцять років, у кращому випадку знання, наука відіграють декоративну, прикрашаючу роль в управлінні державою і суспільством. Досить сказати, що практично жодна серйозна програма розвитку держави чи її окремих сфер не мала серйозної наукової апробації, не кажучи про те, що їх створювали без активної участі вчених. І якщо в радянський період влада вважала за потріб­не хоча б «освятити» подібні плани наукою, то в останні роки не було навіть цього. Не абсолютизуючи можливості сучасної української науки, усе ж таки важко збагнути зарозумілість чиновницького люду, готового творити страте­гічні плани великої європейської країни в умовах формування «знаннєвого» суспільства на основі власної інтуїції, шляхом спроб і помилок.

Успішна реалізація українською освітою вищезазначених функцій, поряд із здійсненням інших назрілих перетворень, дасть змогу сформувати людину з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, готовністю до інноваційного типу діяльності, що стане адекватною відповіддю на перехід цивілізації в інноваційний тип розвитку. Лише сформувавши інноваційну особистість, здатну до творення змін і сприй­няття змінності, ми зможемо стати конкурентоспроможною нацією. Тому що змінність перестає бути винятком, а стає правилом, сутнісною рисою функціонування суспільства й кожного його члена зокрема. І відоме побажання, яке висловлювали, з лихими намірами — «щоб ти жив в епоху змін!» - перестає бути недоброзичливим, а змінність дедалі більше стає правилом для кожного в XXI ст. Змінність як сутнісна риса способу життя людини стає об'єктивною закономірністю. І українське суспільство загалом та освіта зокрема покликані підготувати людину до життя в нових умовах, сформувати людину інноваційну.

Сучасне суспільство, з одного боку, вимагає дедалі глибшого особистісно­го розвитку людини, а з іншого — створює все ліпші передумови для цього.

Якщо визначати основні причини першої з названих тез, то слід зазначити, що процес глобалізації, який до того ж супроводжується розвитком сучасних інформаційних технологій, суттєвим чином, буквально на порядки, збільшує комунікаційне середовище, у якому живе й функціонує людина. За порівняно короткий історичний період комунікативне середовище людини стало невпі­знанним. Якщо в общинній Росії і колгоспному селі Радянського Союзу люди­на спілкувалась у вузькому середовищі невеликого населеного пункту, отри­муючи в кращому випадку інформацію ззовні через одну програму радіо й одну газету, бо всі вони були схожими, то в сучасних, тим більше майбутніх, умовах людина отримує нескінченну множину інформаційних впливів із усьо­го світу, вступає у відносини і контакти з громадянами своєї та інших країн. Ці впливи за змістом, орієнтацією не тільки різноманітні, а й часто суперечли­ві, протилежні, що суттєво ускладнює визначення самостійної позиції люди­ни. Тобто для того, щоб залишатися самою собою, а тим більше ефектив­ною в багатоманітному полі спілкування і впливів, людина має бути значно розвиненішою, бути самодостатньою особистістю.

Іншою причиною необхідності поглиблення особистісного розвитку лю­дини, формування самодостатності особистості є об'єктивно зумовлений у світі і, зрозуміло, в Україні, процес зростання демократичності суспільства. Цей процес викликаний різноманітними причинами. Серед них — необхід­ність регулюючих, управлінських дій у масштабах людства, що обумовлено глобалізацією і зростанням цілісності світу; створення регіональних організа­цій, яким добровільно передано ряд державних функцій; необхідність демо­кратичної загальної атмосфери для розвитку сучасних науково-інформацій­них технологій; потреба, урешті-решт, у дедалі розвинутішій демократії для все глибшого розвитку й самореалізації особистості в суспільстві й т. ін. Одним словом, демократизація є необхідною передумовою подальшого про­гресу суспільства й людини.

У той же час головний чинник подальшої демократизації — у розвитку особистості, в її самодостатності, здатності своєю сутністю обумовлювати характер і все нищий рівень демократії. Так, для демократичності країни важ­ливо, яким є президент держави, який склад парламенту і характер законів, які приймаються ним, із представників яких політичних сил і з якими особис­тісними здібностями складається уряд і т. ін. Але дійсну демократичність суспільства врешті-решт визначає ступінь самодосконалості громадян, їх­ня здатність до самостійної і усвідомленої дії, у тому числі й раціонально­го, з огляду демократичності, формування владних структур різних рівнів у державі. Тому навчально-виховний процес у освітніх закладах, як і соціальне середовище в суспільстві в цілому, повинні бути максимально зорієнтовані на формування розвинутої, самодостатньої особистості. А проблем тут поки що багато.

Освіта в Україні, як і в будь-якій іншій країні, нерозривно пов'язана з су­спільством, його традиціями й цінностями і тому зберігає багато рис минуло­го. Щоправда, толерантне ставлення до особистості, турбота про утверджен­ня її самодостатності не були, кажучи дуже м'яко, сильними сторонами ні в часи царської Росії, ні в період Радянського Союзу. Навпаки, нехтування пра­вами людини, а іноді і її життям, свідченням чого є хоча б голодомор в Укра­їні в 1930-х роках, було природним і логічним для суспільства минулого. Ці особливості суспільних відносин перейшли до вітчизняної освіти й склали сутнісну основу відносин у навчальних закладах. І хоча за роки незалежності відбулася певна демократизація атмосфери в освітніх закладах, на превели­кий жаль, прояви репресивної, авторитарної педагогіки, суб'єктно-об'єктний тип взаємовідносин того, хто навчає і того, хто навчається, коли перший є ак­тивним суб'єктом, а другий пасивним об'єктом, ще досить поширені. У резуль­таті часто формується не самодостатня особистість, а несамостійна людина, людина-пристосуванець, людина, що діє за принципом «чого зволите?». По­дібний тип відносин слід залишити в минулому якомога скоріше. Це потрібно не стільки для освіти, скільки для суспільства. Не зробивши цього, ми ніколи не матимемо сталого демократичного суспільства й цивілізованої ринкової економіки. Тому що дитина, перебуваючи десять і більше років у автори­тарному середовищі школи, ставши дорослою, навіть несвідомо буде вима­гати й творити авторитарне, а не демократичне суспільство. Так, для вчи­теля, особливо неефективного, якого не шанують діти, працювати в умовах демократії, толерантної педагогіки й рівноправних суб'єктно-суб'єктних стосунків із учнями значно складніше. Але для чого дорога, яка не веде до храму, для чого навчання, не формуюче особистість?

Із метою посилення формування самодостатньої особистості останніми роками було зроблено ряд кроків у модернізації освіти. Так, у початковій школі введено інтегрований курс «Я і Україна». Ідеться не просто про довколишній світ, а про Я-особистість і моє ставлення до середовища, інших людей, колективів, суспільства загалом, природи. У 5-6 класах розпочали вивчати новий предмет «Етика», який також покликаний посилити особистісну орієнтацію навчання. Уведено позитивне 12-бальне оцінювання, яке має більше заохочувальних, спонукальних можливостей, ніж попереднє, що мало три позитивні (3, 4, 5) і дві негативні оцінки (1, 2). Відбувається демократиза­ція відносин учителя й учня та ін. Водночас ще дуже багато слід буде зробити. Найбільше турбує ставлення до особистості в суспільстві та в сім'ї. Маємо ба­гато прикладів жорстокого ставлення до дитини, нехтування її думкою, пози­цією, що безумовно негативно позначається на розвитку дитини. Тому демок­ратизація суспільства важлива також для передумов формування вільної, самостійної особистості.

У сучасних умовах є дедалі очевиднішим, що смислом і основним показни­ком прогресу людства треба вважати розвиток кожної окремої людини на ос­нові її здібностей. До того ж це головний важіль подальшого прогресу су­спільства, особливо в умовах переходу до науково-інформаційних технологій,

а потім і суспільства знань, де ус­піх у виробництві й життєдіяль­ності залежатиме насамперед від розвитку людини. У зв'язку з цим суттєво актуалізується не тільки з огляду інтересів окремої людини, а й усього суспільства завдання наблизити навчання і виховання кожної дитини до її сутності, здіб­ностей і особливостей. На наш погляд, цей принцип має бути визначальним при проведенні будь-яких змін в освіті. Бо саме він дозволить досягти найвищої якос­ті освіти і, що надзвичайно важли­во, не всупереч природі кожної дитини, а завдяки її пізнанню і розвитку.

І тут пріоритетним у сучасній освіті стає принцип дитиноцентризму, але не в значенні уваги до дитини як такої, до дитини абс­трактної, узагальненої, а до конкретної дитини з її сутнісними характеристиками. Це важливо на всіх етапах освітньої діяльності - від дошкілля, через школу, профтехзаклад і уні­верситет.

Це набагато складніше для вчителя, але це єдиний шлях формування лю-диноцентриського, гуманного, демократичного й ефективного сучасного су­спільства, не кажучи про те, що це єдиний шлях до щастя кожної людини. Власне кажучи, учитель разом із батьками повинен допомогти дитині пізнати й розвинути себе, і тоді, ставши дорослою, людина якнайповніше самореалі-зується, забезпечивши також власний успіх, бо займатиметься улюбленою справою і робитиме це фахово, забезпечуючи несуперечливий та динамічний розвиток суспільства.

Перехід до нового змісту та 12-річного терміну навчання передбачає зміни в напрямку утвердження дитиноцентризму. Для цього вже в основній серед­ній школі (5-9 класи) передбачено декілька варіантів навчальних планів. Але дійсно серйозні можливості для профільного навчання, з урахуванням потреб дитини, з'являться в старшій школі (10-12 класи), де з шести напрямків перед­бачено більше тридцяти варіантів навчальних планів. Формування індивіду­альної траєкторії пізнання в університетах передбачено також вимогами Бо­лонського процесу, до якого Україна після декількарічної підготовки та експериментальної роботи приєдналася. Подібні підходи втілюються і в системі профтехосвіти.

Але цього не досить. Потрібно змінити стосунки вчителя і учня (професо­ра й студента). Учитель повинен перестати бути над учнем, перестати жорстко регламентувати й однозначно визначати його розвиток і пізнання, а стати ніби поряд із ним, допомагаючи кожній дитині сконструювати й реалізувати оптимальний шлях пізнання і розвитку на основі індивідуаль­ної сутності. Тим більше, що час об'єктивно вимагає зміни ролі й місця вчи­теля в навчальному процесі. Із-за ряду причин і передовсім нових інформацій­них технологій учитель усе більше перестає бути єдиним або головним джерелом знань для учня. Він повинен стати поряд з учнем, бути його партне­ром у навчанні й розвитку. На допомогу вчителю мають прийти шкільні пси­хологи, які б створювали психолого-педагогічний портрет кожного учня, зна­йомили з ним кожного вчителя, який працює з класом, відстежували зміни, що відбуваються з дитиною, і т. ін.

В останні роки збільшилося число психологів у школі, дедалі ефективніше діє підпорядкований Міністерству освіти і науки та Академії педагогічних на­ук України Науково-практичний центр психології, але повноцінної системи психологічної, а тим більше психолого-методичної служби в освіті, яка б опі­кувалась і здоров'ям дитини, немає. Кращу психологічну підготовку повинні здобувати вчителі, майстри, і нині працюючі, і в майбутньому, для чого слід унести відповідні корективи в навчальний процес педагогічних університетів.

Необхідно активізувати й таку важливу сферу, як формування системи цінностей особистості. Утвердження цінностей, що вже віджили свій вік або завершують його, дуже негативно впливає не тільки на сутність особистості, адекватність ЇЇ історичному часу, а й, безумовно, на життєвий шлях людини й характер усього суспільства. Формування неадекватних часових цінностей робить людину пасивною, викривляє її життєвий шлях і суттєво знижує, а то й взагалі перекреслює самореалізацію. Особлива актуальність цієї пробле­ми для нашої країни полягає в тому, що, окрім причин загальноцивілізаційного характеру, які вимагають змін, їх обумовлюють також українські тран­сформації як уже здійснені, так і ті, що будуть реалізовані в майбутньому. Ідеться, насамперед, про створення незалежної держави, перехід до демокра­тії, формування ринкової економіки, утвердження багатоманітного духовно­го світу і т. п.

Навіть, здавалося б, зрозумілі й вічні категорії отримують нове тлумачен­ня. Скажімо, поняття добра та зла. За багато десятиліть в силу відомих при­чин в Україні сформовано негативне, осудливе ставлення до людей заможних, а тим більше багатих. Однак без утвердження позитивного ставлення до чес­но заробленого багатства, віднесення його в громадській думці до категорії «добро», без відповідного суспільного ставлення до його носіїв ми не змо­жемо динамізувати прогрес у країні, утвердити врешті-решт цивілізовані рин­кові відносини і, навпаки, законсервуємо ринок у системі координат етапу первісного накопичення капіталу з його несправедливим переділом націо­нального багатства, що, на наш погляд, є найбільшою несправедливістю всіх років незалежності з трагічними наслідками для більшості населення Украї­ни. Бо, як правило, не за талантами та ефективністю діяльності поділене українське суспільство на невелику групу людей дуже багатих і абсолютну більшість бідних громадян. І завдання держави полягає хоча б у тому, щоб максимально зблизити стартові можливості дітей із різних сімей у здобутті освіти й здійсненні перших самостійних кроків у житті.

Слід суттєво поглибити й модернізувати економічне мислення в суспільстві, надати можливість молодим людям усвідомити реалії цивілі­зованих економічних відносин XXI cm.

Економічне мислення нині заполонило життя людини у світі. Економічний вимір є закономірним породженням розвитку європейського капіталізму. Але не як експлуататорського ладу, який несе в собі всі жахи тоталітаризму, зну­щання, війни тощо. Такий образ до цього часу залишається у свідомості бага­тьох представників старшого покоління, вихованого в умовах «боротьби двох систем». Скоріше за все, більшість із них уже не відмовиться від такого сте­реотипу.

Молоде покоління, яке фактично відповідальне за долю країни, переваж­но перебуває в невизначеності, оскільки незатихаюча політична боротьба все ще спрямована проти багатства й олігархів, які уособлюють капіталізм. Крім того, у багатьох лекційних курсах, журнальних і газетних публікаціях можна зустріти запевнення, нібито капіталістичному ладу властиві «антагоністичні суперечності» з усіма далеко не оптимістичними їхніми наслідками для люди­ни. Негативну роль продовжують відігравати соціально-популістська ритори­ка й відповідні дії. Ідеться, наприклад, про введення пільг для «дітей війни», передбачене прийнятим Верховною Радою законом. Усе це зберігає у свідо­мості людей міфологеми старого мислення.

Ринкова економіка, на фундаментальних принципах якої побудоване су­часне суспільство — це не просто товарне обмінно-оцінювальне господарс­тво. Це господарство, орієнтоване на прибуток, на приріст грошей. Метою господарювання стає насамперед виробництво матеріальних благ завдяки ак­тивності людини, її сутнісних сил. Гроші, а водночас і вартість стають головними, саме вони тепер ведуть господарство, а не лише його опосередко­вують. Економічна детермінація буття, здійснена вульгаризованим марксиз­мом, перетвореним у ідеологію, насправді спотворювала сутність самого капі­талізму. Виділяючи лише його суперечності, вона одночасно ставила людину в пряму залежність від матеріальних чинників. Можна стверджувати: біль­шість українських негараздів виникають саме завдяки стереотипам, які все ще існують у свідомості людей і визначають ставлення до сутності економічного, що становить сенс сучасного життя. Іншими словами, вирішення сучасних проблем щодо навчання і виховання в нашій країні передбачає відхід від сві­тоглядних стереотипів стосовно зв'язків людини та економіки, надання ос­таннім дійсно природного характеру.

Різноманітні зміни, що вимагають ціннісних корекцій у освітньо-вихов­ному процесі, відбуваються у відносинах людини й держави, людини й світу, держави й світу. Обумовлені вони глобалізацією, хоча нею далеко не вичер­пуються. До того ж сутність самої глобалізації не завжди трактується адек­ватно. Часто її зводять лише до зближення народів, створення єдиного еко­номічного простору, спільного неба, інформаційного середовища і т. п. Усе це, безумовно, так. Але поряд із цим глобалізація означає загострення кон­куренції між державами-націями, набуття цією конкуренцією глобальних масштабів, поширення її не тільки на економіку, а й на інші сфери життєді­яльності країн. Тому для кожної країни важливим є згуртування громадян, як найповніше усвідомлення справжніх національних інтересів у кожній сфері життєдіяльності та їхнє послідовне відстоювання в конкурентних від­носинах із іншими державами. Це особливо важливо для України як держа­ви, що стала самостійним суб'єктом геополітики нещодавно, коли світ був уже поділений на зони впливів традиційними геополітичними гравцями-країнами.

Тому в умовах глобалізації громадянська єдність, національне згурту­вання, а значить патріотичне виховання молоді не тільки не втрачають актуальності, а навпаки — є завданням, дійсно стратегічним за своїм значенням. Патріотичне виховання не тільки важливе з погляду формуван­ня почуттів приналежності до нації, держави, а й має суто прикладний ха­рактер, бо сприяє національному згуртуванню, а отже — ефективнішому відстоюванню національних інтересів у відносинах із іншими державами, що є надзвичайно актуальним (досить згадати сумнівний досвід перемовин із Росією щодо постачання газу) і врешті-решт — заможнішому життю гро­мадян.

Але й поняття патріотизму початку XXI ст. має певніші особливості. Як ні­коли раніше, воно передбачає не тільки любов до власного народу, а й повагу до інших, пошанування кожної людини, незалежно від її національності й громадянства. Ми живемо в цілісному світі, який перейшов своєрідний ру­біж — із появою ядерної зброї і глобальних екологічних проблем набув здат­ності до самознищення. І саме від відносин між народами, державами й кон­кретними людьми залежатиме існування самого людства, не кажучи вже про характер цивілізації.

Аби підготувати людину до життя в нинішньому столітті, слід сповна усві­домити сутність змін, які привносить новий час, зорієнтувати суспільство й державу на свідоме, послідовне й динамічне їхнє сприйняття. І, безумовно, готувати людину до життя і діяльності в нових умовах. Це завдання всього суспільства, а особливо ж освіти. Від здатності української освіти дати гідну відповідь на виклики XXI ст. залежатиме доля мільйонів українців та й, влас­не, майбутнє самої України.