4.Культура й соціальний прогрес

Успіх розвитку забезпечується лише на шляху віднайдення міри, яка приведе соціальні відносини у відповідність із культурою. Якщо такої міри не буде знайдено, народ наражатиметься на суспільну катастрофу. Уся історія України є ніби свідченням надзвичайної складності цього завдання за умов, коли в генофонді народу було закладено основоположну суперечність високої напруженості. /. Аисяк-Рудницький сформулював цю суперечність так: «Київська держава відзначалася наступною знаменною прикметою: вона поєднувала переважно східну, грецько-візантійську релігійну і культурну традицію з переважно західньою суспільною і політичною структурою » (курсив наш. — Авт.у⁹. Отже, у наявності тут була класична суперечність між культурно-ідеологічним генофондом однієї цивілізації та соціальними відносинами іншої.

Політичний візантизм не прижився у Київській Русі й не був розвинений Україною. «На титул царя київські князі не могли зазіхати тому, що такими вони визнавали цареградських імператорів. У табелі про ранги у «візантійському співтоваристві» вони згодні були задовольнитись і другим рядком. Становище світської влади Русі знаходилось у тісному зв'язку із становищем церковної.

Якби руська православна церква

очолювалась патріархом чи автокефальним архієпископом, тоді могло б виникнути питання і про царський титул, як у Болгарії. Але так як не було одного, не могло бути й іншого»⁴⁰.

Пізніше в Україні державність постійно несла на собі відбиток духу протиборства східних і західних засад. Наприклад, Галицько-Волинська держава XIII— XIV ст. виразно еволюціонувала до феодального устрою європейського зразка. Менш рельєфно розвинулися тенденції «вестернізації» в Литовсько-Руській державі XIV-XVI ст., але надто форсовано вони відчувалися після Люблінської унії 1569 р., коли українські землі повністю увійшли в політичні рамки Польщі. І, тим паче, у своєму магістральному напрямку вся соціонормативна культура українського народу формувалася в традиції східного християнства. Взаємодія двох протилежних тенденцій — східної культурної спадщини й дедалі інтенсивнішого проникнення західних соціальних відносин — штовхала українців до синтезу Сходу і Заходу, творила Україну країною унійної традиції. Але результати цього сполучення виявились досить драматичними. Україна, розташована між світами грецько-візантійської та західної культур, законний член їх обох, намагалася протягом своєї історії поєднати ці дві традиції в одну живу синтетичну модель. Україна наближалася до цього синтезу у великі епохи своєї історії — за Київської Русі й за козаччини XVII ст. Проте, хоч ці епохи були багаті на потенціальні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачі. «Це було велике завдання, й не можна заперечити, що Україна не зуміла його повністю викона­ти... Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил»⁴¹.1 така дилема потребує розуміння.

Будь-яке суспільство, опиняючись перед загрозою зовнішнього чи внутрішнього виклику, має дати на нього адекватну відповідь — мобілізувати свій творчий культурний потенціал відповідно до рівня складності завдань соціального реформування. Суть реформи полягає в тому, щоб привести соціальні відносини у відповідність до набутої культури. І навпаки, привести культуру у відповідність із соціальними відносинами. Перехід на новий щабель суспільного розвитку означає не що інше, як віднайдення якоїсь спільної міри, у якій повинні узгодитися видозмінені культура й соціальні відносини.

Соціальний поступ забезпечується відповідним механізмом взаємопроникнення двох процесів. З одного боку, розвиток завжди ґрунтується на концентрації творчих сил суспільства в певних центрах чи інституціях культури, які фокусують у собі творчу діяльність суспільства. Водночас суспільний розвиток є процесом прилучення суспільства до здобутків авангардних центрів, підтягування суспільства до рівня передових надбань.

Найголовніше в цьому процесі — досягти гармонійності розвитку. Соціальні відносини не можуть змінюватися довільно, залежно від бажання людей. Із великої множини мислимих соціальних інновацій для суспільства певної культури допустимі лише ті, що принципово не видозмінюють головних елементів культурної основи. Саме тому традиційні суспільства так часто вдавалися до відвертих заборон на певні соціальні відносини з огляду на загрозу дезорганізації соціуму, коли ці відносини виходили за певну межу, порушуючи міру. Будь-який крок до досягнення соціальної новизни повинен враховувати консерватизм масової культури: найконсервативнішою її частиною якраз і є поставлені цілі, найчастіше моральний ідеал всенародної правди, де дуже вагомий елемент зрівнялівки, і меншою мірою засоби для її досягнення.

У разі, коли крок новизни соціальних змін у традиційному суспільстві виходить за допустимий поріг, може статися суспільний розлам, розкол, соціальний вибух: з нашої історії знаємо про низку селянських війн, які велися під прапором повернення суспільства до священних давніх ідеалів. Без належної культурної основи суспільні процеси перероджуються, гинуть навіть могутні держави. У боротьбі консервативної масової культури й новаторських суспільних змін «прогресисти» можуть тимчасово досягти швидких і зовні блискучих перемог. Проте згодом масова культура здобуває реванш, який, урешті-решт, перетворює чужі їй соціальні відносини на порох. Зрозуміло, це не універсальний закон, а реакція на порушення гармонійності розвитку.

Отже, суспільство може діалектично усунути соціокультурну суперечність, дотримуючись соціокультурного закону, лише маючи творчий потенціал, який відповідає рівню складності завдань історичного поступу. У разі загального відставання культури соціокультурна суперечність штовхає до сліпого пошуку виходу, постійного промацування якихось крайніх ситуацій, переходу від одних крайнощів до інших. Це суперечливе метання від одного полюса до іншого безперспективне. Адже за всієї його позірної «революційності» воно залишається на масовому рівні в рамках старого культурного багажу. Нові елементи культури, якщо вони не гинуть у постійних потрясіннях, дезорганізуються, локалізуються і витісняються із суспільства, даючи тим самим стимули новим поворотам.

Усе це, разом узяте, урешті-решт, може спричинитися до радикальної спроби зламати суспільний організм, систему відносин і створити новий консенсус на уламках старої системи у поєднанні з якимись окремими уламками архаїчної культури, що буде піднесеною до рівня ідеологічного міфу. У цьому разі пошук шляхів подолання соціокультурної суперечності відбудеться через утвердження якогось різновиду авторитаризму, який зуміє розчавити різноголосу й різнобарвну гаму різнодумства і силовими методами утвердити свою волю. За таких обставин дотримання соціокультурного закону — досягнення співмірності соціальних змін із культурним потенціалом — здійснюється елементарно просто: підпорядкуванням суспільства, кожної людини новій утопії соціальних відносин. Проте за цим настає неминуча розплата — опора на утопію якраз посилює відхід від соціокультурного закону, штовхає до повернення назад, до спроб використати старий досвід. Наприклад, на зростання економічної нерівності можна відповісти адміністративним поверненням до зрівнялівки. Але все це притаманне доволі раннім стадіям суспільного розвитку. Насправді ж відбувається постійний вихід за рамки набутого досвіду, реалізується перехід до прогресивного розвитку, витіснення інерції історії, різких інверсійних її циклів на задній план.

Нація не заперечує етносу, а якісно перетворює його шляхом вивільнення індивідів від обмежених принципом «землі і крові» зв'язків та подальшого їхнього об'єднання на засадах громадянського суспільства, яке ґрунтується на особистісній — економічній, правовій і духовній — самостійності індивідів. Звідси випливає, що шлях самоорганізації нації — це шлях становлення урбанізованої цивілізації з вільною ринковою економікою, правовою державою і міською культурою. На відміну від давніх (переважно землеробських) цивілізацій, для яких характерні імперське панування одного народу над іншим чи надетнічні державні деспотії, сучасна урбаністична цивілізація зазвичай складається в національних формах, а саме: національної держави й національної економіки. Політична незалежність — це форма самоорганізації цієї цивілізації як громадянського суспільства.

З огляду на функціональність культура в цьому процесі має забезпечити, по-перше, внутрішню стабільність людських спільнот (гомеостаз) і, по-друге, їхню динаміку, здатність до змін і подальшої самоорганізації на значно вищому рівні в разі, коли існуюча система людської спільноти входить у фазу кризи, порушення рівноваги, втрачає здатність обмінюватися з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією.

Спосіб життя, що домінує в певній цивілізації, а також форми менталітету, соціальна, економічна й політична організації, філософія та релігія тощо визначаються цінностями й нормами осьової ідеї культури. Коли ця магістральна ідея культури піддається ерозії або вичерпує себе, неминуче, раніше чи пізніше, відмирає або трансформується й сама цивілізація. Поступово збільшується внутрішня її неспроможність, що свідчить про ерозію осьового ідеалу й вичерпаність тієї життєвої сили чи енергії, яка живила цивілізацію, забезпечувала її динаміку.

Із наближенням цивілізації до своєї критичної межі вступає в дію механізм біфуркації (від латин bifurcus— роздвоєний). Із погляду сучасної науки, біфуркація визначає той момент соціальної еволюції, коли нестабільність системи досягає краю і найменші зовнішні впливи можуть кардинально її змінити. Пучок соціальних альтернатив, який раніше був порівняно узгодженим, розгалужується, система опиняється перед вибором різних шляхів, і достеменно передбачити, який саме шлях вона обере, неможливо. «Еволюція набуває рис історії, — зазначає А. Свідзинський, — вона неповторна, інакше кажучи, унікальна, себто якщо систему повернути у вихідний стан, то вдруге її еволюція піде зовсім іншим шляхом»⁴².

За щасливого збігу обставин механізм біфуркації забезпечує перехід системи у стан вищої структурованості, впорядкованості як у просторовому, так і в функціональному сенсі. Підвищується складність системи, вона виявляє новий тип поведінки. А може бути й навпаки — настає фаза глибокого занепаду, деградації системи. Механізм біфуркації створює проблему вибору, наявність якого є ознакою свободи. Тут усе залежить не тільки від випадкового збігу обставин, а й від соціального досвіду життєдіяльності людини. «У системах, які мають пам'ять, а також у певний спосіб запрограмовану мету, вибір відбувається складніше: крім випадковості, його тією чи іншою мірою визначають попередній досвід та інтереси досягнення мети»⁴³.

Посилаючись на О. Шпенглера, можна сказати, що процес постійної реалізації ідеалу у чомусь тотожний самому життю, а результат цього процесу невмолимо пов'язаний зі смертю, містить ЇЇ у собі. «Все, що сталося, минуще. Минущі не лише народи, мови, раси й культури, але також цілі цивілізації»⁴⁴.

У цьому — і трагізм, і оптимізм. Процес будь-якого розвитку треба розглядати й оцінювати з урахуванням його природних можливостей та меж. Постійний і стабільний розвиток системи можливий тільки за наявності необмежених духовних і матеріальних ресурсів. Виходячи з цього, можна сміливо твердити, що жодна цивілізація не володіє такою нескінченною животворною енергією. її можливості рано чи пізно вичерпуються, і вона відмирає або трансформується, відкриваючи в собі нові творчі сили й можливості. У разі трансформації криза цивілізації може виявитися лише хворобою росту чи родовими муками, які вивільнюють нові творчі сили.

Розуміння суспільного поступу як процесу самоорганізації людей, у якому в кризові моменти вирішальну роль відіграють два фактори — розуміння історичного досвіду та суспільного інтересу, покладає на історичну науку величезну соціальну відповідальність за аналіз та узагальнення досвіду цього процесу. Таке узагальнення, власне, і є суттю історіософії як теоретичного підрозділу історичної науки.

Нинішнє розуміння організації систем підносить до рівня одного з найважливіших положення про те, що передумовою нормального розвитку й ефективного функціонування суспільства у будь-якій історичній фазі є забезпечення його цілісності та єдності, узгодженості дій усіх його складників. Саме ці передумови й забезпечують, зрештою, здатність суспільства до виживання, визначення мети та шляхів її досягнення, до гнучкого реагування на внутрішні й зовнішні зміни⁴⁵.

Єдність і узгодженість дій у суспільстві детермінуються специфічною динамічною підсистемою, яку можна визначити як соціальну організацію суспільства. Із витворенням суспільством ефективних соціальних інститутів, виробленням й засвоєнням взірців соціонормативної культури необхідний рівень упорядкованості в ньому дедалі більшою мірою досягається за допомогою таких соціокультурних засобів регуляції, як традиції, мораль, право, релігія, ідеологія, економічне регулювання тощо, через які функція контролю здійснюється опосередковано.

Великого значення набуває також питання про наявність у культурі даного суспільства відповідних засобів і механізмів соціальної регуляції та соціального контролю. Вони можуть сформуватися на власному ґрунті, а можуть бути привнесені й запозичені з інших цивілізацій. Але в будь-якому разі ці механізми мають глибоко інтегруватись у суспільну традицію, культуру, засвоїтися ними. Відторгнення таких механізмів традиційною культурою рано чи пізно призводить до послаблення державної влади, деформації і порушення соціуму, нормального режиму його функціонування та розвитку.

Таким чином, логіка викладу наштовхує на думку про важливість адекватності форм і засобів механізму соціальної організації суспільства традиційному типу його соціокультурного розвитку: індивід повинен пройти шлях від покори нав'язаним йому стереотипам поведінки до усвідомлення необхідності певного типу поведінки. Інакше кажучи, має відбутися перехід від екстер-нального типу особистості до інтернального. Екстернальним є такий тип особистості, який стимулюється і регулюється ззовні. Як правило, він характерний для ранніх етапів суспільного розвитку й описується в біхевіористських моделях регуляції поведінки за схемою «стимул — реакція». Інтернальний тип є саморегульованим, із переважно внутрішніми соціокультурними регуляторами поведінки. Культурні норми і традиції, засвоєні індивідом, стають внутрішньо притаманними йому орієнтирами поведінки.

Для екстернального типу індивіда головним критерієм вибору форми поведінки є орієнтація на вимоги «авторитетів», «значних інших». Це можуть бути члени сім'ї чи громади, старійшини та вожді, на яких екстернальний індивід покладає відповідальність за свою поведінку, цілком ідентифікуючи себе з соціумом (наприклад, модель поведінки за часів сталінського тоталітаризму). Для інтернального типу домінуючою є орієнтація індивіда на зіставлення моделі своєї поведінки із загальноприйнятою системою засвоєних і усвідомлених ним цінностей, норм, принципів, взірців. Цьому типу притаманні почуття персональної відповідальності, автономія особистості стосовно громади.

Вищезазначені характеристики передбачають і різні типи соціальної організації суспільства. Не випадково на ранніх стадіях соціальної організації суспільства її домінуючою формою є жорсткі авторитарні режими, побудовані за принципом необмеженої особистої влади, що спираються на сувору ієрархію і використовують засоби тотального контролю за поведінкою окремих членів суспільства, силові методи її корекції. З визріванням інтернального типу особистості виникають м'якші форми організації та управління, які забезпечують більшу автономію особистості.

Суспільство як система, що розвивається поетапно, як складний соціальний організм, має свої фази і не може бути за короткий час радикально перебудоване відповідно до того чи іншого проекту без тяжких для себе наслідків. Спроби нав'язування суспільству форм соціальних організацій, неадекватних традиційному типу культури й рівню розвитку індивіда, призводять до зниження ефективності державних інститутів, послаблення соціального контролю, дезорганізації суспільства, розпаду й деградації особистості й, у кінцевому підсумку, до відкидання її на більш ранні етапи духовного становлення.