2. Ірраціональні смисли ментальності

Сьогодні вітчизняна суспільна думка позбулася традиції негативної оцінки ірраціонального. Адже без нього неможливо чітко уяснити основні принципи істинного пізнання. Ірраціональне – це те в природі людини як свідомого суб'єкта діяльності що не підкоряється законам формальної логіки. Між велінням закону й рішенням людини знаходиться таємнича сфера підсвідомої сфери афектів. У процесі оволодіння предметно-матеріальним світом через пізнання формується творче освоєння світу, яке включає в себе і розуміння, і духовні характеристики будь-якого світовідношення, а також інтерпретацію та інтуїцію, що приводить не тільки до знання, але й до його ірраціональних форм (гадок, віри, містичних передбачень тощо)⁷. Як глибинне, внутрішнє бачення, ірраціональне обіймає і найвищі містичні переживання, і найнижчі підсвідомі (плотські, тілесні) прагнення. У цьому плані ірраціональне є сферою нескінченних можливостей у контексті самовизначень людини.

Ірраціональному притаманне особливе проникнення в підсвідоме, воно живиться образами уявлення і саме живить їх. Підсвідоме підкоряється тільки уявленню, але норму неможливо уявити, вона не має образу, вона доступна тільки для мислення. Норму, закон (а це вже знав І. Кант) не можна любити, а тільки поважати, любити ж можна тільки образ, а якщо ідею, ідеал, то тільки втілений у чомусь або в комусь живому. Звідси зрозуміла людиноцентристська спрямованість усієї ірраціональної філософії (в її різних модифікаціях), яка прагне максимально наблизитися до людини, зрозуміти її як особистість. Достатньо згадати український кордоцентризм, екзистенціалізм, персоналізм.

Сутність ірраціонального розкривається на прикладі поступу духовного, (національно свідомого), яке є закономірним продовженням природи людини. Як наступний крок історичного виявлення сутності людини, духовність, як і попередня її предметність, ще далеко не завершує процесу станомення сутності людини загалом. Суперечність сутності та існування і є результат неповноти реалізації сутності людини (і до сьогодні). Наприклад, такою неповною реалізацією була антична картина гармонійно універсального космосу, впорядкованого Логосом, де Логос є зведений у принцип закон буття (тілесності, а пізніше стає середньовічною духовністю)⁸. На кожному новому етапі виявлення людської сутності специфічність цих етапів абсолютизується, протиставляється специфічності попередніх етапів. Так, античний світогляд був чітко впорядкованою раціональною системою. Але її ірраціональність могла бути виявлена лише через факт неможливості виведення її вихідних уявлень із первісної міології. Проте така неможливість виведення «вихідних уявлень однієї світоглядної системи з попередньої дає начало ірраціоналізму лише при переході»⁹. Наприклад, при переході від космоцентризму до теоцентризму, класичної філософії до сучасної, від міфологічної свідомості слов'ян до християнства, від тоталітарної до національної свідомості, сцієнтизму до людиноцентризму тощо.

Глибинний у своїй основі ірраціональний характер того чи іншого явища (у даному випадку ментальності української культури чи сучасної постмодерністської філософії) найяскравіше виявляється в початковий період – зародження, становлення, формування вихідних принципів світогляду, що народжується, коли на перший план виступає їхня несумісність із принципами старого світогляду. Якщо на порядок денний поставлені питання розробки системи нового світогляду, нової духовності, на перший план усе більше висувається їхня раціональність, системність. Ірраціональність немовби знову «спливає» на поверхню лише постільки, поскільки здійснюються спроби зміни, «переконструювання» (А. Бичко), системи, що склалася. Зазначимо, що неврахування цього процесу, необхідного й цілком закономірного, призводить до збіднення розуміння сутності духовного. У даному разі поняття ментальності не розкриває свого глибинного змісту, а водночас – і свідомість як переживання світу буття, особливо національного.

Зрозуміло, що абсолютuзація раціонального та ірраціонального в історико-філософському процесі з виявлення «Я» в духовному має часовий характер, залежить від конкретизації тієї чи іншої інтелектуально-культурної, соціальної і національної парадигми. Ірраціональне в духовному – це внутрішнє прагнення до самоідентифікації, це уявлення індивіда про себе, рефлексивні акти в процесі діяльного буття, зрештою, моральні інтенції. Раціональне в духовному має різні виміри, проте в даному разі потрібно виходити з неперервності мислення, оскільки мислення становить сутність «особистості », тобто «речі, яка мислиться», а ніяка річ не може бути позбавлена власної сутності. Якщо, наприклад, Августин подає в «Сповіді» інтроспекцію (ірраціональне, внутрішнє самоототожнення) як драматично напружене прозирання у таємничі глибини мікрокосму, у результаті якого самопізнання особистості виступало насамперед осмисленням процесу її морально-релігійного самовизначення, то декартівський гносеологічний егоцентризм був оснований в першу чергу на раціональних принципах¹⁰. Обгрунтування відносної інтелектуальної автономії особистості («Я») приводило до неминучого висновку про те, що в сфері умоспоглядального пізнання постулати ірраціональних, ментальних настанов втрачають реальну силу.

Д

Оскільки національна свідомість є чинником, наявність якого не завжди легко підтвердити, ми будемо просто припускати її наявність в усіх добре встановлених націях (існування яких є безсумнівним не тільки для них самих, а й для інших сусідів); ми це будемо припускати також щодо тих етнічних груп, які – в додаток до певних об’єктивних характеристик – все-таки мають культурну еліту, здатну визначити в артикульований спосіб їхню вимогу щодо окремої етнічної ідентичності.

Я Крейчі

ана розбі:жність не вирішує проблеми особистості в її багатозначності. Тому доцільнішим буде підходити до багатомірності особистості (самосвідомості) як єдності усвідомленої індивідуальності й ментально-ірраціональної організованості її внутрішнього світу. Здійснюючись завдяки асиміляції зовнішнього світу у внутрішній, особистість, з одного боку, «протиставляє стихійності, випадковості і фатальним наслідкам зовнішніх обставин життя зразки усвідомленості, гармонії, надії і віри в кращі результати, властиві внутрішньому світу людини. А з іншого – вони в своєму самостворенні усвідомленого існування, пошуку сенсу життя відкривають зовнішньому буттю можливість виявитися, засвідчитися в якості особливого альтернативного світу»¹¹. Однак це в жодному разі не знімає того факту, що людина (як людина) є персонально атомарною, неділимою, цілісною психофізіологічною, соціально-культурною, екзистенціальною організацією в різних вимірах і аспектах, у тому числі й у вимірі ментально-ірраціонального відношення до світу, у якому людина виходить за межі своєї раціональності. Адже коли йдеться про пошук автентичності та справжності в аспекті національного буття людини, то до уваги береться передовсім вихід особи в національне як загальне. Ментальність зумовлює відповідність вітальним базисним інтенціям людської особистості, визначає «справжність» або «несправжність» персонального буття, одним з проявів якого є національна автентичність.

Глибинний зміст суб'єктивного прагне розкрити об'єктивна метатенденція, сутність якої полягає в дискурсивному самовиправданні й прийнятті існування так званих об'єктивних чинників соціотворення, а разом з ними і свідомості суб'єкта. Проте акцент тільки на об'єктивних чинниках і умовах знімає проблему розуміння внутрішньої сутності суб'єкта в її ірраціонально-ментальному аспекті, оскільки ігнорує визначення людини, яке починається з того, що вона тільки тоді є собою, коли порушує «мовчання світу» і надає йому смислу. Завдяки йому людина стає внутрішньо ясною, оскільки все навколишнє (об'єктивне) набуває зрозумілої форми. Відчуття, сприйняття стають дійсними подіями, і все зовнішнє стає внутрішнім. Суперечності розв' язуються і на конкретному етапі утворюють гармонійну цілісність, усе стає осмисленим, правильним. Адж:е первісно світ не мав і не має ніяких смислів. Усі закони, поняття, ідеї встановлені людиною внаслідок її суб'єктивного прагнення впорядкувати світ за межами повсякденного, інтегруватися у «вічність». Історія людини почалася тоді, коли «вона винайшла смисл в собі, почала запитувати світ відповідно до свого смислу»¹². Отже, смисл як раціонально-усвідомлена категорія, що приписується речам, світові, історичним подіям, є проекцією уявлень на дійсність з метою зробити її багатоманітним засобом для свідомого, духовного буття.

З огляду на це стає зрозумілим процес формування індивідуальності, унікальність якої може бути констатована лише через нескінченний ланцюг осмислень порівняно з тим, що відрізняється від неї. Усвідомлення індивідуальності конституює найвищу інтенцію людської самості – особистість. Людська особистість формується як свідоме використання специфіки індивідуальності для побудови свого внутрішнього світу, або мікрокосму, «Особистість, – пише С. Кримський, – не задана природою навіть в її поєднанні із соціальними умовами, а виникає з таїни, бунту, боротьби з самою собою»¹³. Саме в такій спрямованості відбувається становлення її національної свідомості як можливості суб'єктивної інтерпретації різних об'єктивних смислів.

Проблема смислу (осмислення) – це не тільки проблема розуміння, але й проблема ментальної самості, себе в свідомості. Спроба індивідуалізації себе збігається з власною суб'єктивністю щодо індивіда. «У цьому збігові й полягає самість... Знання rpунтується на самості, воно не встановлює її»¹⁴. Людина через свідомість репрезентує інший, відмінний від буття речей, тип існування. у людській самості буття перетворюється в екзистенцію, в існування, яке включає в себе відношення до самого себе як виділеної, специфікованої самості. Людина – це «природа ізсередини». У даному відношенні ірраціонально-ментальне, суб'єктивно-національне є «цементуючим» фактором, душею смислового простору; воно формується впродовж життя – свідомого, надсвідомого й підсвідомого під впливом оточення. Хоча останнє знову-таки є не тільки потоком суто соціально-економічних, а й виявом різних, зокрема й етнічно-національних чинників. Вони є об'єктивними факторами, які обумовлюють позадискурсивне, внутрішнє нагромадження вражень, почуттів і настроїв, що в подальшому підлягають дискурсивному обговоренню і логічному осмисленню.

Необхідно звернути увагу на внутрішнє, глибинне «Я », яке є основою ментальних інтенцій, і «поверхневе», «зовнішнє», виступаюче інобуттям дійсної ментальності, яка визначає спрямованість національно-свідомого смислоутворення. Чим більш об'єктивно й науково ми прагнемо аналізувати наше ірраціонально-ментальне відношення до світу, тим більше спустошуємо його від реального змісту, бо цей досвід по той бік вербалізації і раціоналізації. Описувати реакції і почуття – означає шукати смислове споглядання там, де його неможливо знайти – у неглибокій свідомості, яка є тільки частиною того зовнішнього, що «помирає» у справжньому пробудж:енні споглядання з внутрішніх позицій. Зовнішнє, поверхневе –не наше дійсне «Я». Це наша індивідуальність, наше емпіричне «Я», але не та прихована, втаємничена особистість, у якій ми постаємо перед вищим смислом. Особистість, діюча у світі, думає про себе, спостерігає свої реакції, розмірковуючи про себе – це не дійсна, справжня самість, яка з'єднує себе з вищою істиною, смисложиттєвим покликанням. Наша .зовнішня, поверхнева самість – і не вічна, і не духовна. Навпаки – воно (це «Я») вкрай нестійке, мінливе і приречене зникнути без сліду. Ірраціональне споглядання – це усвідомлення, що емпірична самість зовсім не особистість, це «пробудження невідомого «Я», котре по той бік спостереження і міркування... адже сама його природа – бути прихованим, не названим, неототожнюваним у суспільстві, де люди говорять про себе та інших»¹⁵. У такому світі справж:ня (дійсна) самість залишається невисловленою і непомітною, тому що йому занадто багато потрібно сказати – але не про себе.

Формування національної культури свідчить, що національно-етнічне, однією з визначальних характеристик якого є ірраціональна-ментальна самість, має широкі ареали впливу на формування суб'єктивного усвідомлення. У даному випадку доречним є твердж:ення, що «реконструкція духовних витоків вітчизняної культури відбувалась не стільки в наукових, скільки в літepaтурних формах... Органічність, з якої духовно-практичні за своєю суттю українські фольклорні образи та персонажі переливалися у вітчизняні літературно-художні форми, можна пояснити у першу чергу їх світоглядною спорідненістю, оскільки останні мають ту ж: саму духовно-практичну природу. Живий, близький до серця українців фольклорно-міфологічний світ народної духовності знаходив своє природне продовження в українських літературних творах, які, звертаючись до глибинних шарів особистісної свідомості читача, формували не науково-об'єктивістське знання про міф або фольклорну форму, а через знайому (хоча б на рівні підсвідомого) світоглядну символіку актуалізували архаїчні, архетипні складові традиційного світогляду в особистісних формах розуміння, емоційного співпереживання співвідчуття відтворених у художньому творі життєво значущих колізій та ситуацій»¹⁶. Можна додати, що ці архаїчні, архетипні складові є елементами ментальності, яка є «спільним оснащенням», душею конкретного (у даному сипадку українського) народу, його культури, що дає їй змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю в певне світобачення »¹⁷.

Ментальність є тією невидимою сферою в культурі, за меж:і якої неможливо вийти. Людина не усвідомлює і не відчуває цих обмежень, оскільки знаходиться всередині даної ментальної та культурної сфери.