2. Чинники та джерела становлення феномену нації

Тема нації з'явилась у науковій літературі наприкінці XVIII століття. Сьогодні бібліографія цього питання налічує тисячі праць. Водночас у теорії нації існує багато дискусійних питань, починаючи від самої дефініції понять «етнос» та «нація», об'єктивних та суб'єктивних факторів у процесі виникнення та життєдіяльності нації, і закінчуючи проблемою національної свідомості й національної ідеї. У зв'язку з цим доцільно дати найзагальніші характеристики природи нації.

Етнонаціональні чинники (національні інтереси, національна свідомість, національна ідея, менталітет тощо) є одними з найвизначальніших у комплексі соціополітичних і духовних детермінант. Під ними звичайно розуміють суспільний феномен, репрезентований як певна форма вияву існуючих етносів (націй), виражена в їхньому прагненні зреалізувати свої інтереси в різноманітних сферах суспільного життя за конкретних соціально-історичних умов. Тому етносоціальний чинник постає передусім як діяльність такої соціальної групи, як етнос, що прагне зреалізувати свої інтереси в соціумі. У цій позиції етнос не «поглинається» соціоекономічнuм чинником.

Оригінальну концепцію, яка викликала численні дискусії, репрезентував Л. Гумільов. Його концепція етногенезу й теорії етносу як наукового конструкту синергетичного характеру була детермінована тим, що пасіонарна етногенетична теорія стала продуктом і набуттям специфічним, але специфіки наукової, інтелектуальної. Згідно з теорією пасіонарності, етнос є біологічною, а не історичною категорією, тобто рушіями етногенезу та структури етноутворення є не культура чи соціум, а природа. Неодноразово наголошуючи на природничій спрямованості концепції етногенезу, вчений часто посилається на теорію ноосфери В. Вернадського. Енергетичне походження етносу підкреслюється у такій дефініції: «Етнос – це колектив людей, який природно склався на основі оригінального стереотипу поведінки, що існує як енергетична система (структура), яка протиставляє себе всім іншим таким же колективам, виходячи з почуття компліментарності»⁶. Отже, категорія нації, як і весь ряд понять, пов' язаних із нею, у його системі відсутні.

Необхідно зазначити, що невизначеність щодо специфіки вживання термінів «етнос» і «нація» існує і в зарубіжній літературі. На перший погляд ця різниця не принципова, оскільки мова йде про термінологічний, а не про смисловий парадокс. Річ у тім, що термін «етнос» грецького походження й означає народ, плем'я, тоді як термін «нація» в перекладі з латинської мови означає те ж: саме – плем'я, народ. Розбіжності в зарубіжних етнологів та націологів спостерігаються в трактуванні сутності нації та її відношення до державності.

Предметний розгляд порушеної проблеми виокремлює основні концептуальні визначення нації, які умовно можна поділити на культурологічні (К. Реннер), психологічні (Е. Ренан, О. Бауер), етнологічні (М. Вебер), соціоекономічнi (К. Каутськиu, представникu марксuзму). Засновник культурологічної концепції нації К. Реннер вважав, що нація означає тотожність мови, або нація – це культурна спільнота. Зазначимо резон такого підходу, адже майже всі відомі нам на сьогодні «етнокультурні ренесанси» так чи інакше починалися з питань національно-культурного життя. Досить згадати загальноєвропейський етноренесанс початку ХІХ ст., що виник на гребені романтично-філософської і літературної хвилі й завершився славнозвісною «весною народів» 1848 р., щоб «зрозуміти важливість цього чинника для вироблення, відповідної етнополітичної моделі, яка пріоритетним питанням ставить або ж питання раціонально-культурної самобутності народу, або ж розширення та зміцнення його національно-культурних прав і гарантій»⁷. Зокрема, це має прямий стосунок до вітчизняних теоретичних розробок українського відродження .

Основою психологічної концепції нації є теза, що нація – це духовна субстанція, сконсолідована народним духом, яка прагне самоідентифікації в актах самосвідомості, тобто національної свідомості. «Нація – це душа, духовна засада. Дві речі, які (за своєю суттю одне й те саме) творять цю душу, цей принцип. Одна – це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга – це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого»⁸. Такої думки дотримувався Е. Ренан. Інший представник цього напрямку, О. Бауер, підкреслював важливу роль у націотворенні таких ознак, як «спільність долі» та «спільність характеру ».

В етнологічній концепції нації, з якою свого часу виступив відомий мислитель і соціолог М. Вебер, стверджується, що нація – це громада, інтегрована спільністю мови, релігії, звичаїв та долi, яка прагне створити свою державність. Цю концепцію можна було б назвати етатuстською, оскільки в ній принципово новим націотворчим компонентом виступає саме прагнення створити власну державність.

Р

Що стосується політичних націй, то їх створює не тільки прагнення до самовизначення, а й тиха робота держав і політичне співіснування в одному державному об’єднанні, отже, повільне, вікове зростання. Неможливо вказати момент, коли вони народжуються, можна тільки сказати, що там де існує живе, тривале, внутрішньо і зовнішньо дійове почуття політичної спільності, населення держави стало вже політичною нацією, а держава – національною.

Ф. Майнеке

озроблена в руслі марксистської теоретичної парадигми соціально-економічнa концепція виходить з того, що головними націотворчими чинниками виступають не психологічні, мовно-культурні чи суспільно-політичні фактори, а соціально-економічні, серед яких пріоритетного значення набуває формування та розвиток товарного ринку, а також відповідна цьому соціальна структура суспільства. Прихильники цієї теорії вважають, що епоха первісного капіталізму породила національно-визвольний рух, що й привів до появи ряду національних держав.

Актуальною й важливою є позиція Р. Шпорлюка, який заперечує таку точку зору. Полемізуючи з К. Марксом, він пише, що його небажання визнати «інтелектуальну обумоменість економічних процесів» цілком відповідало його поглядові на людей як на «тварин, здатних виробляти й використовувати знаряддя праці»⁹. На противагу марксизму потрібно виходити з того, що людина – це тварина, але яка здатна «розвивати власний інтелект, керувати собою й самовдосконалюватися». Відповідно до такого розуміння людської природи в основі історичного процесу і «національного розвитку лежала ідея інтелектуальної обумовленості економічних процесів. У найзагальнішому вигляді вона знайшла відображення в порівнянні «виробничих сил» та «матеріального багатства »: перше вважається набагато важливішим для розвитку нації, ніж друге». Однак суспільно-історична теорія марксизму наполягає на тому, що розвиток суспільства йде нерівномірно. Одні країни рухаються прискореним темпом, а інші повільно. Така закономірність має своїм наслідком те, що одні нації створили окремі національні держави, а інші – ні. Отже, утворення східноєвропейських імперій і великих держав пояснюється виключно економічними причинами, а саме – створенням матеріальних засад капіталізму, та появою нового класу – рушія національної свідомості – буржуазії. Усі інші чинники, такі як історія, культура, психологія, національний характер тощо розглядаються як тло, на якому розігрується драма економічних процесів. Якщо прийняти марксистську віру в індустріалізацію, то національна незалежність, національний характер і національне самовираження стає спадщиною «класичного націоналізму». Однак такому світоглядові вже бракує однієї з головних настанов: «віри в те, що національність – це лише перший крок на шляху до вселюдськості»¹⁰. Остання як синонім гуманізму може формуватися і здійснюватися лише в рамках певної свідомості, яку ми й називаємо національною.

П

З природи речі є соціальний момент життя питанням кожної людської одиниці, і в нації, що має в собі почуття дійсності та здоровий розум, – немає національного й соціального питання як двох окремих рівнорядних сфер. Нація живе соціально – це є один суспільний акт, – і, як довго вона жива, – так довго соціальна справа є самозрозумілою автоматичною її функцією.

Ю. Вассиян

роблема нації – складна, і її не можна розглядати у відриві від національної свідомості. Зокрема, В. Коннор зазначає, що розрив у часі між появою національної самосвідомості серед елітарних верств населення та її поширенням на маси, розтягнутий подекуди на століття, говорить про очевидний, але часто-густо ігнорований факт: формування нації – це не подія, а процес. Ми не можемо відповісти на питання, коли конкретно сформувалася нація, адже це не відбулося в результаті якоїсь події. Не існує формули, у якій момент достатній частині даного народу стає притаманною національна самосвідомість, щоб даний народ назвати нацією. У цьому процесі необхідно визначити певний момент, коли свою національну тотож:ність вже засвоїла достатня частина населення, аби заклики в її ім'я могли стати дієвою спонукою до мобілізації мас. Для цього не вимагається абсолютного набуття національної свідомості населенням, але «точка, в якій кількісне збільшення людей, що усвідомили свою національну приналежність, дає в наслідку якісне перетворення групи у націю, не може бути визначена арифметично»¹¹. Ця обставина змушує дослідника пов'язувати дату, яку він шукає, із певною подією, із фактом ефективної ілюстрації мобілізації мас в ім'я нації. Тут ясно одне, що проголошення існування нації навіть значною кількістю інтелектуалів недостатньо .

Отже, постановка питання: «Що таке нація?» вимагає приділення уваги іншому: у який момент свого розвитку нація починає своє існування? Особливо це стосується тих націй, для яких самовизначення ще є проблемою. Ключовим тут є усвідомлення того, що національна самосвідомість – це явище, притаманне не елітним групам, а масам. Ці маси, донедавна ізольовані у глибоких сільських нетрях, напівписьменні або суцільно неписьменні, у плані самоототожнення з тією чи іншою групою можна вважати просто «німими». Тому дослідники завжди потрапляли в залежність від писаного слова, а хроніки писалися виключно представниками еліти. Тому дуже часто поняття нації, притаманне еліті, не можна приписувати масам.

У намаганнях знаходження визначення поняття «нація» виникає багато труднощів об'єктивного й суб'єктивного характеру. Проте заслуговує уваги думка А. Растоу, який вказує на приреченість об'єктивних характеристик національності (географія, історія, культурні аспекти), на неоднозначність і водночас геніальність спроб «так званих суб'єктивних формулювань» віднайти задовільне визначення¹². Це говорить про ідентичність нації тільки за наявності національної свідомості. У протилежному разі поняття «нація» залишиться неясним, як і все, що пов'язане з нею – «раса», «клан», «етнічна група », «національність» та ін.

Отже, продуктивність визначення поняття «нація» у взаємозв'язку з життєвим світом людини, духовно-культурними та раціонально-ірраціональними чинниками не може викликати заперечення. Це й зрозуміло, адже, як зазначає Е. Сміт, критерії розрізнення поміж етнічними спільнотами та націями здебільшого рухливі й неоднозначні. У цьому зв' язку справедливими видаються твердження, у яких підкреслюється саме цей момент. «Нація, зазначає Г. Сетон-Вотсон, – є спільнотою людей, члени якої пов'язані між собою почуттям солідарності, загальною культурою та національною свідомістю»¹³. Нація чи національність є тип спільноти, витвореної історичними умовами та підтриманої загальними психологічними чинниками такої сили, що ті, хто підтримує дію цих чинників, хочуть мати спільний уряд, до того ж виключно свій власний. «Нація, – зазначав Р. Емерсон, – є спільнотою людей, які поділяють почуття спільної належності у подвійному сенсі: вони поділяють важливі елементи спільної історії та усвідомлюють своє спільне призначення у майбутньому»¹⁴. Джерела всіх цих визначень, які підкреслюють вагу суб'єктивного фактора, можна знайти у класичних твердженнях Е. Ренана та Дж. Мілля, які включають так чи інакше три основних елементи, що визначають автентичну (окрему, справжню) націю: загальна культура; сильне почуття єдності та солідарності; чітке усвідомлення національної ідентичності, закорінене в історії. Дослідження цієї позиції далі показує, що саме поняття національності розвиненішим ступенем організації народу, ніж етнічна група.

Згідно з принципами суб'єктивного аспекту, тобто визначальної ролі свідомості у становленні та утворенні нації, необхідно відмежувати національність від етнічності. Зокрема, таке ототожнення властиве Д. де Весу, Е. Сміту, які приписують етнічним групам повністю розвинену групову свідомість та глибоке почуття історії.

Етнічні групи й нації, як правило, мають власну культуру, але якщо культура етнічної групи у більшості випадків є суто локальним явищем, то культура навіть малої нації є передусім відгалуженням розвиненої світової культури. Те, що її складовою частиною є деякі звичаї і традиції, – це в ній тільки другорядна ознака. Стосовно почуття єдності й солідарності, то вони наявні й у розвиненій етнічній групі, і в нації. Але вони «значно відрізняються с

У процесі формування національої свідомості та в руках, спрямованих на досягнення національної незалежності та національної єдності у різних випадках вступали в дію різні комбінації тих сил, які постійно повторювалися: державна влада, релігія, мова, соціальна влада, релігія, мова, соціальне не вдоволення, економічні домагання.

Г. Сетон-Вотсон

воєю здатністю виявлятися у відповідних діях». Нації, як політизовані і культурно-духовні утворення, «розв'язують свої проблеми з допомогою організаційних засобів. Вони не просто "реагують" на те, що трапляється з ними, але у змозі розробляти та виконувати деякі програми (policies). Грамотність (literacy) уможливлює здійснення таких організаційних заходів, що поширюються на довколишній людський світ. Незалежно від того, як дбайливо зберігають і культивують... традиції, етнічна свідомість суттєво відрізняється від національної свідомості (курсив К. Симонса-Симонолевича.— Авт.)... Національна свідомість, як правило, включає в себе ранню етнічну свідомість, зокрема міфи та легенди – вони стають складовою частиною фольклору. Письмо перетворює усну спадщину на оригінальну історичну традицію»¹⁵. Вона, у результаті, стає спадком нації, культивується не тільки старшими поколіннями, а й національним мистецтвом, літературою, історіографією.

Якщо включити в даний підхід поняття життєвий світ Е. Гуссерля, то світ постійно змінюється, і сьогодні він уже не такий, яким був колись. З одного боку, життєвий світ – це той, який є незмінною основою всього – фундаментом. Водночас у своєму універсальному, але історично змінному значенні він включає науку в її природничій та гуманітарній іпостасях. Але це два зовсім різні поняття. Те, що наука завжди вважає своєю основою і чого вона не може змінити, – це природа з її фундаментальними властивостями, яку ми пізнаємо в житті. Те ж, що наука змінює, – це світ, який ми переживаємо у його суспільних, етичних, культурних й політичних аспектах. Звідси можна зробити такий висновок: етнічне — це те природне з його фундаментальними рисами, із чим постійно зустрічаємося при визначенні національного, расового тощо. Воно є певною константою, яка не підлягає ніяким детермінаціям, оскільки є чимось глибинним, незмінним. Стосовно власне національного – це вже світ свідомості, який переживається, оскільки через свідомість відбувається постійний контакт зі світом, визначений у науково-гуманітарних і гуманістичних аспектах – мистецтва, філософії, історії, етики.

Щоб стати нацією, етнос має набути культурного досвіду, пройти «апробацію свідомістю», тобто через такі зміни, які трансформують його структуру і ментальність. В історичному процесі всі нації всотують багато інших генетичних елементів та нескінченний потік впливів із інших культур і суспільств. Це говорить про те, що сумніви і труднощі, пов'язані з вивченням природи нацїі, зумовлені не лише термінологічною плутаниною, а й складністю нації як суспільного явища. Адже суспільні явища й процеси надто складні й динамічні, тому очевидно, що при дослідженні цього питання «слід синтезувати як суб'єктивні (національна свідомість, національна воля), так і об'єктивні (територія, мова, тощо) чинники»¹⁶. З огляду на це слушним є зауваження видатного українського соціолога, публіциста, філософа, одного з перших творців нової науки націології О. Бочковського. Із точки зору етнополітики й націософії, враховуючи історичний контекст і використовуючи соціальний інструментарій, учений пропонує розмежувати процес етногенезу та націогенезу, оскільки за своєю сутністю вони є неоднаковими. «Народ – це етнографічна, ще не викрасталізувана національна маса. Нація ж – масово усвідомлений і організований колектив. Народ – це етнографічний розчин; нація – викристалізуваний суспільний агрегат». Із цієї відмінності випливає те, що нація не визначається за об'єктивними ознаками, оскільки кожна з них не вичерпує природи нації. «Адже не можна націю ототожнювати з расами або з кров'ю, вона не рабськи пов'язана з територією чи землею, не покривається мовою і тим більше релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її природи, хоча нація – безсумнівне передджерело (передвісник) вселюдських культурних вартостей й демонструє найкращі архітвори світової культури»¹⁷. Необхідно враховувати роль не лише таких чинників націогенезу, як почуття і воля, а й таких, як свідомість, розум, дух.