5. Європейський гуманізм і національна свідомість

Громадянські суспільства виникали, як вже зазначалося, в епоху Нового часу і були результатом буржуазних (економічних) революцій. Це виявляє не лише самодіяльну активність людей, а й політичні характеристики держави, що є необхідним доповненням цінності й довершеності громадянського суспільства. Проблема «громадянське суспільство — держава» залишається найгострішою в усіх минулих і сучасних дискусіях, оскільки немає підстав ви водити контекст громадянського суспільства поза його зв'язком із державою. Громадянське суспільство в його розвиненому стані передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана відстоювати права та інтереси своїх громадян. Але якщо зміст громадської активності не підлягає прямому втручанню з боку держави, це не означає самодостатності умов для вільного розвитку людини й справедливо організованої співпраці. Тобто наявність протогромадянського суспільства, що набуває самостійності через «невтручання» держави, не обов'язково означає його перетворення в демократичне. Навпаки, воно може каталізувати процеси партикуляризму груп, атомізації людей і посилювати відчуження та недовіру між ними. Це скоріше суспільство, у якому люди перетворилися не на громадян держави, а на жителів міст із домінуючими економічними інтересами вигоди й прибутку. Такими вони можуть бути просто через те, що відбувається різке зубожіння населення, дедалі більша частина якого вимушена щоденно витрачати всі фізичні й духовні зусилля заради виживання. Це той тип громадянського суспільства, який зобразив свого часу Г. Гегель, урівноважуючи його антагоністичні суперечності державою, значення якої він переоцінив. Щоправда, цінним у спадщині німецького філософа є те, що він звернув увагу на складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав на властиві йому суперечності і, у певному значенні, був провісником концепції плюралізму. Водночас його ідеї стають сьогодні у пригоді тим, хто намагається окреслити нову модель громадянського суспільства, яка відповідала б умовам і потребам держави загального добробуту.

Ідеологізація погляду на громадянське суспільство викликана політичним розчаруванням тих, хто розглядав державу як інструмент запровадження соціалізму й справедливості, а тепер вирішив перетворити громадянське суспільство в опозицію до держави. Однак такий підхід не може бути корисним суспільству, у якому відбуваються демократичні перетворення. Цікаво, що й у випадку з лібералізмом, й у випадку з соціалізмом XX ст. надії покладаються на економічний, а не національний чинник розвитку, хоча й з протилежними сподіваннями.

В Україні, де, попри всю риторику ліберальних і соціал-демократичних груп про первинне значення економічних реформ (вільного ринку), соціальний простір залишається тим же, реформи стосуються лише переходу раніше державної власності в руки приватних осіб. Досвід багаторічної полеміки про вирішальну роль вільного ринку, який в Україні ще таким постає, підказує, що коли не враховувати інших соціальних сил і чинників, то ми й надалі залишатимемося в полоні ідеології, по суті, економічного детермінізму або ж новітнього ринкового фундаменталізму⁴⁶. Новим симптомом у соціальних поглядах є те, що така ж думка популяризується в західних інтелектуальних і ділових колах (Дж. Сорос). Принципово значущим є те, що перехід до демократії, до гро­мадянського суспільства жодним чином не може бути обмеженим простою зміною політичного режиму, а тим більше — формальним декларуванням прав і свобод громадян. Це тривалий і складний процес становлення нової, принципово відмінної політичної системи суспільства, трансформації соціальних, етнічних та інших груп із об'єктів політики в її суб'єкти і, що особливо важливо, формування істотно нової політичної культури, ядром якої мають бути громадянськість та демократизм⁴⁷. Історичним фактом є те, що становлення громадянського суспільства в західноєвропейській цивілізації відбувалося як спільний процес трансформації в кількох суспільних сферах: соціальній, економічній, державно-політичній, правовій, гуманітарно-культурній і релігійній. Одночасно відбувалася активізація процесу становлення національної свідомості в контексті розвитку національного буття.

Процес переходу середньовічальної свободи, активної зміни соціального статусу, перетворення станів і верств, зародження соціальної мобільності особи, становлення національної та індивіду утворення нових форм виробництва. Форми співпраці, товариськості і комунікації набували нового вигляду й нового змісту. Центром нагромадження інформації, розваг і прибутку стає нове бюргерське (міщанське) місто. Воно «не лише економічно виступає осередком життя громадянського суспільства, а в культурно-політичному протиставленні «дворові» передусім виказує ранню літературну відкритість, яка знаходить свої інституції в кав'ярнях, салонах та застільних товариствах»⁴⁸. Формувалися національні мови, товариства, ідеологія яких мала виразну соціальну компоненту — гуртувати «осіб нерівного стану задля формування рівності й товариськості». Такі «ордени, товариства та академії свою сумлінність докладають до плекання рідної мови, бо її тепер розглядають як засіб порозуміння між людьми як людьми, нехтуючи обмеженнями суспільної ієрархії... »⁴⁹ У таких товариствах збиралися представники усіх соціальних станів від аристократів до простих міщан. У таких гуртках, а ще раніше — гільдіях і релігійних громадах, формувалися зародки практичної соціальної рівності. Однак в умовах політичного абсолютизму та монархічних деспотій нові формоутворення з соціально рівними горизонтальними стосунками членів гільдій і товариств спочатку провадили втаємничену від влади активність.

Національний і громадянський дух витворює потужний рух Ренесансу з ідеологією гуманізму. Людина ренесансної громади поринула в невластиві раніше чуттєво-емоційні або гуманітарні смисли, які вилилися у світ багатих мистецьких форм, відкриваючи глибини її власної суб'єктивності. Виник цілком новий світ, світ громадського подвижництва, несподіваних свобод і прав. Природно він здійснювався не в ідентифікації з аристократичною мовою небагатьох освічених, а з мовою народних мас, які й формували нову дійсність життя з його новою специфікою сприйняття. Тексти нової літератури, пісні почали наповнюватися живими розмовними словами. Творення нової літератури живою народною мовою було одним із головних чинників формування нових національних ідентичностей. Водночас народна мова стала причиною демократизації життя і необхідним компонентом поширення цінностей громадянського суспільства через запровадження гуманітарних текстів. Громадська активність прагнула перетворитися в національну свідомість, закріплюючись у перших національних літературах. У ній не усувалися «національні цінності і самобутності, скоріше навпаки, стимулювалося розмаїття інтересів та потреб особи, нації, соціуму»⁵⁰. Процес творення національної літератури був притаманний і Україні. Цьому сприяв вплив православної церкви з її агіографічною літературою, яка була не лише формою канонізації духовної комунікації, але й протистояла католицькому й протестантському впливам. Православна церква висувала з тіні потребу в національній ідентичності, що вело за собою розвиток національного буття.

Процес формування громамадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію влади монархічного типу й створювало легальні форми гуманітарного дискурсу, орієнтованого на поширення духу національної свободи й національної автентичності особи. Почало формуватися і перетворюватися на потужну соціальну силу нове почуття колективної ідентичності — національна свідомість, і це мало фундаментальне значення для процесу формування територіальних національних держав. Поєднана з громадянською свідомістю в контексті спільної недеспотичної національної держави-республіки, національна свідомість ставила вимоги до кожного народу-нації щодо права власного представницького демократичного врядування; вимогу до держави конституційно гарантувати свободу й права людини. Новий тип господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку, вимагав розподілу гілок влади. Відбувалося формування справжнього релігійного та асоціаційного плюралізму за умов визнання єдиного державного правового поля⁵¹.

В історичному контексті громадянство є становлення громадянської і національної свідомості. Вона не одержується, а надувається спільним національним життям із конкретною спільнотою людей. Уперед виходили народи, які сформували завдяки культурі «національну самосвідомість, самоврядування і автономію»⁵². «Нація, — говорить 0. Бочковський, — настільки і тому постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість... Витоки цього національного індивідуалізму можна вже побачити й в етнографічному побуті народів за часів їхнього етногенезису. Та в добу націогенезису вона сягає вищих щаблів в усіх основних ділянках культурної творчості, тобто в літературі, мистецтві та науці»⁵³. Тим самим більшої ваги набували процеси політичної демократизації, національної самореалізації народів у різних сферах суспільного життя.