7. Етапи розвитку громадянського суспільства в україні

Феномен громадянського суспільства традиційно характерний для західної цивілізації. Що стосується громадянського суспільства як соціального стану, а не устрою, то тут мова йде про суспільно-історичне явище, яке розгортається в західному світі від античності, але потенціал якого не вичерпаний, подібно до демократії, ринкової економіки й прав людини. Це стосується безпосередньо й України, у якій піднесення громадянського життя, починаючи з XIX ст., відповідає засадам, на яких розвивалися західноєвропейські країни.

Із часу проголошення незалежності України в 1991 р. дедалі гостріше постає проблема української національно-культурної ідентичності. Якщо дану проблему не вирішувати, то виникає цілком реальна загроза поступової денаціоналізації і делегітимації влади з боку суспільства. Національний розвиток і легітимація, як протилежно спрямовані інтенції, це «складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства» (Є. Бистрицький). Супровідними до парадоксу «делегітимації» стають явища корупції, криміналізації, зубожіння переважної більшості народу, масове вимушене заробітчанство в еміграції, занедбання гуманітарних прав людини і, врешті, депопуляція спільноти, втрата нею національної ідентичності. По суті, відбувається те, що свого часу Е. Дюргайм характеризував як поглиблення суспільної аномії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. У такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, буде вдаватися до нарощення авторитарних методів владарювання і займатиме наступальну позицію щодо проявів громадської активності, зокрема й національно-демократичної.

Одночасно атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера зумовлюють маргіналізацію життя населення щодо рівня та якості сучасних показників світового розвитку. За таких умов замість суспільства як цілості існує розмаїтість регіонів, підприємств, міністерств і відомств, які складають штучно зібрану мозаїку. Характерною рисою стає відсутність суспільних і національних інтересів, громадської активності; громадянські домагання — не популярні й не поширені. Втрата смислів національного розвитку призводить до громадської недовіри, пасивності, страху втратити навіть те найменше, що людина може мати від соціуму — працю. Усе це прямо впливає і на рівень економічного «незростання», і на представницьку демократію, і на національну свідомість: влада стає чи не єдиним надійним засобом економічного успіху вузького кола людей. Політичний та економічний успіхи перестають розрізнятися.

Маргіналізованому суспільству з його домінуючим вертикальним типом відносин відповідатиме «квазісоціальний тип держави» (А. Карась). Це квазі-держава, що формується не автентичними політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами «адміністративно-командного ресурсу». Зміст «квазідержавних інституцій і маргіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним стає міфотворчий стиль розуміння й пояснення, в основі якого процедури найменуваннові якого процедури найменування, познанування, ярликування, самопроголошення бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Масова свідомість і громадська думка дедалі цинічніше маніпулюються семіотичними технологіями»⁶⁰.

Адміністративний ресурс — це, звичайно, абстракція, за якою ховається апарат бюрократів-чиновників. Головний продукт їхньої праці — це продукування дискурсивно-ідеологічної підтримки влади, яка має ставати кращою тому, що її представники довше зберігатимуть посади. Ідеологічний продукт бюрократії цілком усвідомлено витісняє та усуває соціокультурну основу національного суверенітету, намагаючись відірвати державу від історичного сенсу її утворення саме в контексті культурної і територіальної референції. Простежується повна логічна послідовність у тому, що суб'єктом стає не національно-орієнтована культурно-політична освічена група народу, який здійснює себе у свободі, а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів і номенклатури та їхніх сателітів з напівкримінальним і кримінальним підґрунтям⁶¹.

Важливим чинником впливу та підтримки економізованої влади в сучасному світі є посилення інтернаціоналізації зв'язків, коли за умови маргіналізації суспільства міжнародні групи, що перебувають поза національною територією квазідержави, можуть мати вирішальний вплив на її уряд з метою монопольної вигоди і геополітичної експансії. Очевидно, що й маргіналізація суспільства, і його квазідержавна надбудова є виразною загрозою для свободи людини, її громадянського поступу і національного розвитку. Не випадково дискусія про громадянське суспільство в Україні набрала особливої гостроти. З одного боку є прихильники розбудови громадянського суспільства як безальтернативного шляху для поглиблення демократії та економічного процвітання. Інші говорять про те, що лише сильна держава може здійснити місію розвитку громадянського суспільства. Також є частина людей, які взагалі відкидають ідею громадянського суспільства як невластиву для України, вказуючи на «свій» шлях. Як тут не звернутися до концепту національної ідеї, феномен якої слугує єднанню нації для найефективнішої реалізації завдань щодо розбудови національної культурної духовності українського народу. Адже вона ґрунтується на глибокому усвідомленні приналежності кожного українця до української національної спільноти, ідентифікації його з цією

спільнотою, на формуванні уявлень про типові риси української національної спільноти, її етнічної території, мови, уявлень про її історичні та духовні цінності.

Наведена класифікація поглядів — це лише зовнішній бік проблеми. Внутрішня її суть значно складніша і заплутаніша. Так, серед прибічників розбудови громадянського суспільства панує дещо поверхове розуміння втілення справедливості. Як правило, тут громадянське розглядається на рівні завдань, що стоять перед Європейським Союзом у контексті орієнтації певного кола політиків на наднаціональну форму європейської ідентичності. Однак Європа — це не Україна, де досі не доведено до завершення соціально-культурну модель національного суверенітету, у контексті якої здійснювалася представницька демократія. Ініціювання громадянського суспільства згори, не враховуючи універсальних норм його розвитку в Європі, національного характеру держав, водночас «педалюючи» його виключно позанаціональний і позаісторичний характер, не приведе до головної мети утвердження і примноження міри свободи, гідності й прав людини в конкретному соціальному середовищі. Якщо надати громадянському прогресу в Україні згори спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю. Водночас це буде не громадянське суспільство, а квазісуспільство, адже неспокійна державна влада змушена буде не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься асиміляції. Якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною імперською культурною ідентичністю. Тому таке необхідне сьогодні «усвідомлення для всіх загальнонародних інтересів, проголошення їх першорядними та втілення вже нині, а не в неозорому майбутньому», то «повинно стати поворотним пунктом у створенні громадянського суспільства й тим домінуючим фактором, який забезпечить закладення фундаменту для тривкого громадянського миру та політичного порозуміння в Україні»⁶².

Що стосується прибічників формули «сильна держава — сильне суспільство, то потрібно знову ж таки з'ясувати, чи не йдеться про сильну «наддержаву»? Переконливішою виглядає формула: «сильне суспільство — міцна економіка; сильне суспільство — міцна держава»⁶³. Але для цього потрібно прагнути чим далі, якомога ефективніше працювати над розбудовою не лише демократичних засад громадянського суспільства, а й національного буття, на основі якого формується повноцінне життя народу.