3. Свобода як основа громадянського суспільства

Розвинене громадянське суспільство полегшує громадянам захист своїх інтересів, уможливлює їхню самореалізацію в різних сферах суспільного життя, зокрема національного, водночас зменшує небезпеку узурпації політичної влади тими чи тими силами або окремими особами. Однак громадянське суспільство є системою розвитку персональної і соціальної ідентичності в контексті культурних традицій. Тому важливе значення в ньому має проблема свободи та форми її особистісного, соціального й національного здійснення. Сучасний стан інтерпретації свободи й громадянського суспільства викликаний двома важливими подіями: крахом спроби вибудувати комуністичне суспільство та створити нову, «комуністичну людину»; ростом чинників, які є причиною процесу глобалізації.

. Значення свободи в Новий час великою мірою базувалося на спробах надавати соціальним процесам тільки об'єктивного характеру. Суб'єктивність сприймалася загалом негативно. Однак виникла потреба переоцінити значення суб'єктивності в термінах активної свідомості, засобами якої ми окреслюємо наше майбутнє. Урахування суб’єктивності як позитивного чинника відкриває нові можливості для з'ясування природи свободи. Адже «якщо "бути" для живої істоти означає "жити", а для свідомої істоти — означає "жити свідомо", тоді "бути" для людини означає здійснювати свободу, перебуваючи у відносинах свободи з іншими водночас. Тобто це означає жити в культурній традиції і в структурі громадянського суспільства »²⁹. Дослідження суб'єктивності в соціальному житті неможливе без визначення сутності свободи як властиво людської форми здійснення життя; цінностей і чеснот як таких, що конституюють культурну традицію і надають форму свободи життю людей; громадянського суспільства як структури, у якій здійснюється свобода. Тому здійснення свободи у формуванні національної культури і громадянського суспільства набуває значення соціального прогресу. Рух у напрямку свободи знімає суперечності, які виникають унаслідок відмінності між людьми всередині культур і «відмінностями культур у межах цивілізації»³⁰.

Адекватне до розгортання індивідуальної свободи розуміння соціального життя передбачає істотне коригування національного контексту. Це вимагає враховувати принципові зміни, що сталися на рівні індивідуального життя людей стосовно їхньої переважно середньої освіти й постійного зростання кількості населення Землі з вищою освітою. Річ у тім, що в минулому незначна кількість інтелектуалів могла комунікувати між собою та з усіма освіченими людьми лише в процесі продукування письмових текстів та їхнього належного відтворення у свідомості. Провідною особливістю класичного тексту була його строго раціональна, фактично силогістична форма викладу, яка передбачала тільки раціональні форми комунікації і породжувані ними змагання за доконечну ідентифікацію зразків об'єктивності та науковості. Однак у нинішній дійсності все значно ускладнилося³¹. Світ змінився в усіх аспектах — геополітичному, соціокультурному, національному та ін.

Базова середня освіта поставила на один рівень писемну комунікацію між людьми, яка ґрунтується на інтелектуальній традиції — процесі продукування і репродукування текстів, та комунікацію усну, що відбувається спонтанно, без тісного зв'язку з текстами. Тому важливо враховувати дві форми філософської комунікації: писемну та усну. Перша вимагає зосереджувати увагу на філософських текстах і матеріалах, щоб вирішувати поставлені в них раціонально-логічні проблеми. Друга —дослуховуватися до особливостей мовленнєвого, почутого, часто недоказаного і тим паче — прихованого сенсу. Інакше кажучи, аби адекватно оцінювати стан речей, необхідно надати рівні права висловлювати думки не лише так званим інтелектуальним елітам, але кожному, хто прагне висловитися з питань свого життя і свободи. Лише на такому шляху можна належно осягнути проблематику національної ідентичності людей та соціального устрою суспільства, у якому вони живуть.

Позитивні зміни в сучасному світі насамперед генеруються трансформаціями в мисленні й самоусвідомленні людей. Значний імпульс до пені людей, значний імпульс до переосмислення причин трагічності XX ст. надходить із гуманістичної філософії, предметом уваги якої є культура, традиції та проблеми самоусвідомлення людини, пов'язані з ними. У зв'язку з цим перед філософією постає нагальна потреба розвивати нові способи мислення та інтерпретації, які б уможливили свідому, вільну й відповідальну активність у житті людини. Що для цього передовсім потрібне? Свобода й нова філософія людиноцентризму.

Громадянське суспільство й культура базуються на фундаментальному екзистенційному розумінні людської дійсності «як актуального здійснення свободи ». У розгортанні феноменології громадянського суспільства найважливішу інтелектуальну роль у минулому відіграли: Арістотель і його етико-політичне бачення громадянського суспільства, що нині позбавляється крайнощів індивідуалізму та колективізму; патристика завдяки розвиткові поняття екзистенції і пов'язаним із нею свободою та культурною активністю. «Прогрес у глобальному контексті потребує зрозуміти, як культури можуть набувати можливості бути принципами співпраці, а не конфліктів між цивілізаціями»³².

У сучасній західній філософії популярною є концепція свободи М. Адлера, який подає її в історико-філософському аспекті. Він говорить про існування трьох рівнів розуміння свободи. Перший є найхарактернішим для англосаксонського публічного і приватного життя, — це «спроможність вибирати будь-що з того, що мені подається». Наступний рівень властивий переважно кантіанському ходу думки — це «спроможність вибирати передусім те, що я повинен вибрати». Третій рівень свободи має екзистенційний зміст; він полягає в тому, що кожен конституює своє буття завдяки здійсненню власної свободи. На думку мислителя, громадянське суспільство розгортається в здійснення третього екзистенційного рівня свободи. Питання про становлення громадянського суспільства є питанням про те, «яким чином людські істоти можуть встановлювати соціальну єдність такого характеру, що сприяє (а не відхиляє) здійсненню неповторної гідності і реалізації усіх, хто є членами такої єдності»³³. Дана позиція є головною в європейському лібералізмі, смисл якого полягає в тому, що він, з одного боку, стверджує багатоманітність цінностей і право кожної людини на вільний вибір, а з іншого — заперечує претензії будь-якої ідеології на монопольне володіння правильним вирішенням усіх проблем. Інтенція свободи, національної також, у громадянському суспільстві створюється самими людьми.

Історичний процес розвитку громадянського суспільства є прагненням до здійснення особистої свободи особи. Важливе значення в даному процесі має прагнення людини до кращого, достойнішого буття. Потреба вдосконалення притаманна життю людини; добро, позитив є виявом процесу розвитку речей і суспільних відносин. Але в контексті розвитку національного буття і національної свідомості.

Оскільки визнання певної речі чи явища добром або злом пов'язане з їхньою оцінкою стосовно суб'єкта лише в контексті певного суспільства чи культури, то й речі, і явища набувають значення цінності. її можна обрати чи відхилити, виходячи з актуальних пріоритетів культури, передовсім національної. У такий спосіб цінності пов'язуються також із свободою, яка визначає їхню актуальність або зайвість. Тому різні індивіди чи групи осіб у різний період мають відмінні сукупності цінностей. Громадянське суспільство їх консолідує. Важлива роль належить власне добровільно обраним діям, які завжди є виявом належного самоусвідомлення і самоврядування. Те, що чинить людина у значенні добра чи зла для себе, залежить від характеру ЇЇ дій. Лише моральні добрі дії вносять позитивну частку до особистого й соціального здійснення, тобто до розвитку та вдосконалення індивідів у суспільстві. У такий спосіб, який тотожний кордоцентризму Г. Сковороди та П. Юркевича, виникають певні зразки особистої і соціальної поведінки, елементом яких є потреба добра як вдосконалення і які набули значення духовних (не матеріальних) чеснот.

Звідси випливає фундаментальне, базове право особи, яке належить до її фізичного, соціального й національно-культурного життя. Ідеться «про право людини жити за власною свідомістю і сумлінням. Свобода сумління є водночас свободою свідомості і має бути підтримана демократичними режимами. Певні доброчинності — це результат не просто людської практики, але також пошуків у сфері божественного чи священного. Загалом цінності і доброчинності людей складаються в певні «патерни», зразки соціального життя, завдяки яким розвивається і здійснюється свобода. Що і називається культурою»³⁴.

Поширення в часі й передавання певних культурних значень закріплюється в національній культурній традиції. Вона виступає головним досягненням у закріпленні найглибших смислів життя і може бути названа «тілом мудрості». Особливо яскравим смисл традиції проступав у суспільствах премодерну. Він не лише носив і носить зовнішній культурний характер, а й має водночас внутрішній, соціальний зміст самоорганізації людей у певній національно-етнічній спільноті. У такому аспекті поняття культурної традиції близьке до визначення її як еволюційного процесу самоорганізації. При цьому «етнонаціональні чинники (національні інтереси, національна ідея, менталітет та ін.) — не тільки одні з визначальних, але й чи не найбільш визначальні в комплексі цих детермінацій. Під ними звичайно розуміють суспільний феномен, репрезентований як певна форма вияву існуючих етносів (націй), виражена в їхньому прагненні реалізувати свої інтереси в різноманітних сферах суспільного життя за конкретних соціально-історичних умов»³⁵. Увага до етнонаціональної традиції як іманентного вияву культурної еволюції соціуму і, ширше, цивілізації, дає змогу уважніше придивитися до внутрішніх тенденцій поступу кожного суспільства.

Позитивна оцінка нормативної частки національної культурної традиції в соціальному прогресі людства дозволяє прийняти принцип плюралізму в підході до міжнародних процесів і цінностей, а також сприяє виокремленню національного аспекту в дослідженні природи громадянського суспільства. Ідеться про те, що громадянське суспільство має еволюційну історичну природу, тобто воно складається не відразу, а поступово розгортається як громадянський поступ певної спільноти і людства. Очевидно, у різноманітних культурах існують форми, у яких можна фіксувати елементи й ступені громадянського поступу. Інша річ, що вони не вивершилися остаточно й не склалися в суцільну дійсність громадянського суспільства. Причини й перешкоди на шляху до повноцінного громадянського суспільства належить шукати й усередині традицій національної культури, і поза ними — у міжнародних політичних та економічних чинниках. Підхід до громадянського суспільства з погляду соціально-громадянського поступу, що здійснюється в межах множини культурних традицій світу, дозволяє також дотриматися принципу універсальності щодо еволюції життя і побачити за багатьма різноманітними культурами спільні елементи поступу. Проблема в тому, що коли в контексті західної цивілізації громадянський поступ здійснився в громадянському суспільстві, то з різних, часто політично зумовлених, причин у решти частин світу громадянське суспільство залишається бажаним вибором³⁶.

Важливим є те, що сьогодні посилюється значення людської суб'єктивності в долі суспільств і всього людства та вимог щодо збереження культурних меншин і захисту довкілля або ж самого життя на планеті. Глобалізація висуває на порядок денний цілком нові виміри у відносинах між людьми, народами, націями та цивілізаціями. Вони потребують з'ясування нових способів розуміння не лише на індивідуальному й політичному рівнях. Актуальним стає формування властиво нового, філософського в класичному сенсі й навіть постмодерністського контексту взаєморозуміння в глобальному світі. Його інтенція, очевидно, не може бути гегемонізмом старого може бути гегемонізмом старого зразка. Навпаки, актуальними є принципи діалогу, толерантності й плюралізму, на яких повинна здійснюватися кооперативна, синергетична співпраця. Соціальною перспективою, відповідною до названих принципів, може бути поширення цінностей громадянського суспільства, центральною з яких є цінність свободи³⁷. Утілення цих принципів найбільш відповідає концепту філософії людиноцентризму.

Теорія громадянського суспільства в умовах розбудови національної держави загалом розгортає інтерпретацію: фундаментального значення національної свободи в аспекті покладання перед людиною відповідальності за індивідуальні дії перед іншою; соціального здійснення свободи в «тілі» національної культурної традиції; нагромадження соціальної свободи в культурній традиції, що генерує створення умов для громадянського суспільства, яке «уможливлює людям виявляти власну свободу у відповідальній інтенції щодо розуміння загального добра». Теоретичні висновки можуть стати в багатьох аспектах відправною точкою для розгортання нових смислів у розбудові громадянського суспільства в Україні, враховуючи контекст національних особливостей³⁸.

Визнання культурної еволюції і традиції як передумови розгортання громадянського суспільства вносить істотно новий вимір щодо інтерпретації його природи. Інтерпретуючи культурну традицію в етнонаціональному сенсі, необхідно виокремити такі соціальні відносини і звичаї, що складаються власне навколо здійснення національної свободи в контексті національної ідеї.