5. Глобалізм і культура

Незважаючи на те, що економічний аспект глобалізму (і на сутнісно фено­менологічному рівні) сьогодні впевнено виходить на перше місце, усі чи май­же всі розуміють, що зводити глобалізацію до економічних процесів недо­статньо. Безсумнівним є те, що глобалізм — складне системне явище, охоплююче економічні, екологічні, комунікаційні, інформаційні та інші аспек­ти, серед яких чи не найважливішим є співвідношення глобалізму та культури. Це передбачає переосмислення природи й внутрішньої сутності глобалізму, розуміння його як всезагального культурного явища, що досягається за раху­нок висвітлення культурної сутності сучасних техніко-технологічних проце­сів як протистояння двох різнопланових, різномасштабних культур — надна­ціональної і національної. Такий підхід стверджує розуміння сутності глобалізму як нової універсальної культури третього тисячоліття.

Багатовимірність нового світового порядку полягає в тому, що він не зво­диться до співвідношення багатих, розвинених країн і країн бідних, що роз­виваються. У новому тисячолітті відносини лідерства та опозиція країн-лідерів і країн-аутсайдерів ґрунтуються не тільки на кількісних показниках економічного розвитку. Новий світовий порядок основано на нових відноси­нах, що виникають між країнами-виробниками нового наукового знання і країнами з дефіцитом знання, між країнами з багатим людським капіталом і країнами з недостатнім розвитком людського капіталу. Це означає, що но­ва наднаціональна цивілізаційна сила, яка прискорює процеси глобалізації, є культурною силою в тому сенсі, що її природа визначається факторами культурного порядку в сучасному розумінні культури, яка має розвитку ін­телекту, навичок, умінь, якостей людини. Водночас це означає, що за тради­ційним економічним протистоянням знаходиться опозиція з культурним під­текстом і культурним значенням: це опозиція нових універсальних технологій виробництва, нової промислової культури, яка стверджує нові стандарти виробництва, споживання, традиційних для певних країн форм технологічного виробництва, що сформувалися в національно-державних межах і «зрослися» з культурою цих країн, ставши підвалиною її існування. За цим протистоянням, нібито суто технологічним, криється протистояння культурне. Це суперечності універсальної, глобальної, цивілізаційної, нової культурної сили, пов'язаної з просуванням на внутрішні ринки країн нових технологій транснаціональних корпорацій, національних культурних форм виробництва та споживання. Це протистояння нової промислової культури нового світового устрою та існуючих культур як форм виживання¹⁵. Куль­турне підґрунтя технологічного протистояння не помітне тому, що йдеться про країни з досить високим рівнем технологічного розвитку.

Виявленню масштабного культурного підтексту в суто технологічному протистоянні заважають традиційні стереотипи у визначенні культури. Ми зви-кли розглядати як культуру все, що пов'язане з розвитком ін­телектуальних, моральних здіб­ностей людини, із тим, що привно­сить нову, більш високу якість у політичні відносини й стосунки між людьми, ототожнюючи з культурою все позатехнологічне. З іншого боку, ми називаємо куль­турами такі форми людського іс­нування, які «ще» не досягали рів­ня технології.

Необхідно зрозуміти: за по­ступом нових технологій стоїть формування нового світового порядку — порядку, який у кон­тексті розглянутого культурного виміру технологічного протисто­яння в багатьох випадках висту­пає не тільки як наднаціонально-культурний, а й як над-людський. За ним стоїть нова цілісність світу й нові умови входження країн у світове співтовариство. Установ­лення лідерства й поділ ринків у новій світовій спільноті відбувається на основі нового загальнокультурного критерію, а саме за ступенем володіння країною науковим знанням і форма­ми цього володіння. Відношення до наукового знання визначає напрям роз­витку світової спільноти й можливості кожної окремої країни посісти певне місце в ній. Важливо, що наявність у країні дефіциту знання не можна розгля­дати як питання про «неучасть» її у глобальному процесі розвитку. Навпаки, констатація наявності проблеми дефіциту знання в країні згідно з новою ідео­логією сучасного етапу глобалізації — це фіксація наявності проблеми. Не­достатність знання розглядається як проблема дефіциту знання, розв'язання якої є ключовим моментом форм, темпів входження країни в нову світову структуру. Недостатність інформації класифікується як проблема інформу­вання. Отже, не інформація, а знання є стратегічною основою розвитку су­спільства.

Із точки зору сучасного рівня методологічних досліджень інформаційно­го суспільства ця обставина набуває важливого значення. В інформаційному суспільстві інформація перетворюється на своєрідну метафізичну субстан­цію, універсальну оречевлену форму капіталу, землі й праці, використання якої, на відміну від інших ресурсів, не веде до її кількісного зменшення. Ця ін­формація, що існує у вигляді потоків даних, тобто об'єктивно„незалежно від свідомості людини, становить основний елемент інформаційного способу ви­робництва. Таким чином, головною ознакою та основою нового світового по­рядку третього тисячоліття є перетворення наукового знання в основний стратегічний і комерційний продукт, умови отримання і використання якого визначають лідерство й відносини між країнами в новій світовій спільноті.

Поділ країн на ті, що виробляють, і ті, що купують знання в особливій ко­мерційній формі, придатній для його техніко-технологічного застосування, стає основним геополітичним фактором світового порядку третього тисячо­ліття. Протиставлене тут не ідеальне і матеріальне, знання і предмет, як пе­редбачається в концепції матеріалізації знання, а знання у формі комерційно­го продукту — товару для продажу — знанню у формі когнітивного (креативного) продукту. Водночас просування комерційного продукту на внутрішні ринки створює потребу в місцевому знанні. Це означає, що засто­сування комерційного продукту не когнітивне (креативне), не спрямоване на розвиток внутрішніх можливостей продукування знання і розвиток науково­го потенціалу, а суто виробниче, що вимагає місцевого знання для присто­сування до існуючого в країні рівня технологічної і соціальної функціо­нальності¹⁶. Найтривожнішою тенденцією для України є не тільки згортання виробництва власного когнітивного продукту, а й зведення його до місцевого знання. Це означає, що вже на рівні визначення пріоритетів розвитку, напрямів, цілей і задач формується орієнтація виключно на виробництво знання, яке пристосовує когнітивний продукт країн-виробників до умов України. Це фактично є «політика орієнтації на ар'єргардний статус України у світовому співтоваристві»¹⁷.

На визначення цілей, напрямів, завдань наукових досліджень слід зверну­ти особливу увагу, тому що у складних економічних умовах відбувається сти­хійна орієнтація не на власний креативний розвиток, який відповідає світовій науці як продуктивній системі, а на створення творчих продуктів, що присто­совують знання країн-виробників до місцевих умов промислового розвитку й соціального функціонування. Небезпечність цих тенденцій не тільки в тому, що згортається творчий розвиток країни, а й особливо в тому, що в цьому не вбачають негативне явище, оцінюючи його як практичну спрямованість, ефек­тивність тощо.

Іншим креативним аспектом нового світового порядку є залежність темпів розвитку країни та її міжнародного статусу від рівня розвитку людського ка­піталу. У кількісні показники людського капіталу країни входять не тільки кількість випускників середніх, спеціальних і вищих навчальних закладів, а й кількість спеціалістів в основних галузях промисловості, транспорту, зв'язку тощо, і що особливо важливе — кількість науковців в основних сферах вироб­ництва наукового знання. Тобто людський капітал є інтеграційним показни­ком, який визначає внутрішні можливості країни з продукування знання та його використання у промисловому й суспільному розвитку.

При формуванні нового світового порядку третього тисячоліття на зміну «чисто» економічному й політичному протистоянню приходять суперечності у сфері виробництва і застосування наукового знання, а також людського ка­піталу. Останнє часто приховане, неявне, але воно виснажує країни, з яких відбувається «перекачування» людського капіталу в готовій для експлуатації формі. Країни — донори людського капіталу втрачають не тільки свої кошти і людські ресурси, готуючи кваліфіковану робочу силу для інших країн, а значно більше — втрачають потенціал і перспективу, отже, можливості роз­витку в новому всесвіті, для якого володіння знанням й людським капіталом стають фундаментом розвитку й визначення геополітичного статусу.

Нові типи протистояння, що мають когнітивний вимір, між країнами, що виробляють знання, і країнами з дефіцитом знання, між країнами — донора­ми людського капіталу і країнами-реципієнтами можна розглядати як куль­турні протистояння глобалізму. їхня належність до культури не викликає сумніву, адже йдеться про культуру мислення, моделювання, виробництва та використання знання. Це означає, що технологічний розвиток залежить від ступеня культурного розвитку. У той же час це дає змогу розглядати новий світовий порядок, народжений в процесі глобалізації, як новий тип культури — культури з невизначеними гуманістичними цінностями. Формування цієї культури нового типу з її об'єктивними процесами глобалізації означає, що людство вступило в нову еру — еру куль­турних протистоянь. Ці супереч­ності відображають найглибший зміст процесу зникнення старого й виникнення нового світового по­рядку третього тисячоліття. Вони відкривають низку найнебезпечніших протистоянь, у яких боротьба з наднаціональною, універсаль­ною культурою може набути форм екстремізму й навіть теро­ризму.

Невизначеність гуманітарних цінностей надає новій універсальній культурі, яка формується в процесі глобалізації, якийсь надлюдський, а подекуди й нелюдський характер, послаблює її культурні функції (це одна з головних причин, чому на поверхні видно тільки технологічний розвиток, а не розвиток культури). Ця нова культура (поки що) неспроможна стати ос­новою світу цінностей і виконувати функції породження смислу й надання сенсу предметним формам існування людини та її діяльності. Існуючі в на­ціонально-державних рамках культури тут виступають поза конкуренцією. А це означає неминучість суперечностей між об'єктивними процесами глоба­лізації, якими супроводжується процес народження нового світу третього тисячоліття, і культурами з їхніми глибинними релігійними й світоглядними фундаціями. Необхідне дослідження механізмів відтворення культурної самототожності та їхньої трансформації під час входження традиційних куль­тур у глобалізаційні процеси. Оцінка глобалізації тільки як позитивного яви­ща, а протистоянь їй як негативного не адекватна ні реальному стану проблеми співвідношення глобалізму й культури, ні настроям і почуттям ши­роких персти населення і стану масової свідомості. Про це необхідно пам'ятати, щоб не загострювати суперечностей і не доводити протистояння до небезпечного рівня.