2. Системний характер понятя «національна ідея»

Дослідження логіки становлення національної ідеї потребує визначення загальних закономірностей формування ідеї як такої. Зазначимо, що поняття «ідею» виникло внаслідок актуалізації певного смислу суспільної свідомості, у якому відобразилися потреби реформування соціальної дійсності. В ідеї знайшов своє смислове вираження новий чи бажаний тип соціокультурного зв'язку. Становленням ідеї є критично-рефлексивний розвиток поняття, який можна визначити як процес встановлення смислових зв'язків і взаємозалежностей з іншими поняттями суспільної свідомості, внаслідок чого її структурно-смислова ієрархія перебудовується. Ідея – це спосіб активізації функціонування свідомості в її різних трансформаціях, зокрема у виявленнях суспільного ідеалу.

Становлення ідеї обумовлюється предметністю людського світу, який виявляється не тільки в сукупності речей, а й у єдності багатоманітних функцій і значень, соціальних якостей і духовного відношення індивіда до буття. З огляду на це предметність є універсальною передумовою функціонування людської свідомості на різних рівнях світосприйняття. Універсальний характер предметності виявляється у тому, що людина стає предметом для себе. Отже, у своєму початковому значенні суб'єкт є не що інше, як реальність, організована так, що для неї є можливість співвіднести се6е з усім (і собою також) предметно.

Якщо так, то предметність не може бути задана лише як сукупність речей і функціональних зв' язків між ними: вона може 6ути дана особистості лише в тих формах, які виявляють у цій предметності єдність і цілісність людського світу. Тому смисловий план предметності є, власне кажучи, ідеальним змістом усіх форм і значень, які організовують людську життєдіяльність в єдності історичного досвіду поколінь, конкретизуючись у формі певних ідеалів та ідей.

Це означає, що процес визначення поняття «ідея» супроводжується його внутрішньою структуризацією у вигляді «розщеплення даного поняття і утворення на його основі похідних понять. У своєму становленні ідея наштовхується на деяку логіко-конструктивну межу, до якої повсякчас змушена апелювати з метою обгрунтування своєї чинності і легітимності. Рефлексивне осягнення цієї залежності, усвідомлення тієї смислової цілості, в межах якої проходить становлення ідеї, вираження її в окремому актуалізованому смислі-понятті означає народження нової ідеї суспільної свідомості і, відтак, завершення логічного циклу становлення попередньої»⁵. Звідси закономірним є перехід до структурно-смислового визначення національної свідомості, способом буття якої є національна ідея, визначальна для вітчизняного людиноцентризму.

Національною ідеєю, у дусі філософської класичної термінологїі, можна назвати синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й соціалізованому просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу. Достатньо повно ця точка зору репрезентована М. Бубером: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі»⁶. Філософія національної ідеї охоплює, у такому випадку, усі форми філософської рефлексії – від наукових академічних дискурсів до есеїтики.

В

Чим більше плем’я буде звернене проти інших, тим стане згуртованіше, дужче триматиметься свого коріння, складатиме пісні про діла своїх предків, робитиме їх своїми гаслами, вічними пам’ятками, з тим більшим патріотичним почуттям, у тим більшій чистоті зберігатиме цю пам’ятку мови, і тим інтенсивніше відбуватиметься вдосконалення мови як говірки предків – тому природа вибрала цей шлях удосконалення мови. Тут природа з’єднала ще одну ланку: народ передає свій духовний набуток іншому народові. Так у великому поступі націй набувають вищого рівня мистецтва, науки, культура і мова – це найкращий спосіб удосконалення їх, який вибрала природа.

Й. Гердер

одночас смисловий аспект свідомості з'єднує світ не тільки в його просторових, але і в часових характеристиках, що дозволяє особистості безпосередньо увійти в культуру без прямої апеляції до історичного минулого. Смислове поле феномену свідомості становить доцільний взаємозв'язок усіх предметних і духовних сенсів світу, загальний світопорядок і розумність життєвого світу людей. Але феноменологічний смисл не можна розглядати як абстрактно-загальну, раціональну схему взаємозв'язку всього змісту світу, де смислове поле явищ мислиться всього лише як всезагальність і необхідність змістовних взаємозв'язків світу. У дійсності усвідомлені смисли тільки тоді є реальними, коли діють як умови поєднання особистісного буття і досвіду зі світопорядком і розумністю життєвого світу, де і розумність, і світопорядок є такими тільки завдяки живому досвіду й спілкуванню індивідів. У способі існування ціннісних смислів, таким чином, закладено певну альтернативність «між актуальністю наявного буття і зростаючою масою нових можливостей на межі з безоднею як невичерпною потенційністю»⁷. Тобто ціннісний смисл має динамічне структурування, окреслене законодоцільністю його актуального існування та областю нездійсненого, потенційного.

Яскравою ілюстрацією буде смислова «напруженість» поняття «національна ідея », активно застосованого в усіх сучасних дослідженнях проблем свідомості, самосвідомості, духовності, культури тощо. «Вислів "національна ідея", – зазначає В. Лісовий, – застосовують у трьох основних значеннях: а) цим висловом позначають важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або ж таку, що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею розглядають як таку, що сприяє громадянському єднанню; б) ідею нації; в) особливості національної свідомості; з останнім пов'язане застосування цього вислову для позначення національного ідеалу ("мрії"), призначення нації (у тім числі її "місії") тощо»⁸. Національна культура («життєвий світ») та національна самосвідомість кожної нації містить важливі елементи неповторності: пояснення особливостей цієї «духовної індивідуальності» (В. Гумбольдт) дає право вважати, що та національна ідея, яка досліджується, є суто національною. У нашому контексті – українською.

Отже, для продуктивнішого аналізу багатозначного поняття «національна ідея» виникає потреба його розгляду в генетuчно-культурологічному контексті. Адже ця проблема не просто теоретичний артефакт, а має свою історію формування, яка тісно пов'язана з процесом становлення національної ідеї як серцевини національної свідомості.

Національна ідея у свідомості української інтелігенції ХІХ ст. формувалася під впливом європейських процесів соціального життя. Як відомо, тоді провідними стали ідеї соціалізму в найрізноманітніших модифікаціях. З-поміж них вирішальною була проблема звільнення людської особистості від різних форм поневолення – від кріпацтва до релігійних переслідувань. Звичайно, певною мірою це стосувалося і національного питання, а водночас – і формування національної свідомості. Р. Шпорлюк у монографії «Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста», детально розглядаючи питання про співвідношення двох провідних ідей ХІХ ст. – марксизму та націоналізму, підкреслює: «Маркс вважав, що промислова революція та викликане нею зростання впливу і влади буржуазії ведуть до уніфікації світу і зникнення національних особливостей. (Комунізм, на його думку, мав скасувати нації взагалі). Ліст доводив, що саме промислова революція підсилює національні відмінності і загострює конфлікти між націями»⁹. Історичний досвід підтвердив правильність тези Ф. Ліста. У подальшому суспільний розвиток урізноманітнив проблему національного буття.

На відміну від Маркса, який закликав до об'єднання робітників різних націй на боротьбу з єдиним ворогом – буржуазією, головна думка Ф. Ліста полягає у ствердженні необхідності поєднання всіх складників, формуючих націю, для захисту її державних інтересів. Зокрема, важливе значення має «продукування» освічених, свідомо активних індивідів, здатних осягнути відмінність власної нації від інших та її становища у світі. Ці, спочатку нечисленні, індивіди усвідомлювали саму «ідею нації», а згодом робили висновок про невідповідність її економічного й політичного становища культурному потенціалу і про політичну, культурну й економічну відсталість від інших розвиненіших націй. Отже, відправним пунктом у «еволюції націоналізму є відносна розвиненість освіти і культури певної нації, найнаочнішим свідченням чого є наявність інтелектуалів, здатних мислити "націоналістично". На цій основі нація згодом організує політичний рух за утворення нової держави або, якщо держава вже є, – за її просування вперед на шляху політичного, соціального та економічного розвитку»¹⁰. Однією з головних передумов виникнення національної доктрини є наявність певних розвинених спільнот – націй. А кожна з них об'єднана національною свідомістю. Отже, всупереч класовому принципу, який був орієнтований на принцип узагальнення, національний принцип значно ближче підходив до гуманізму, оскільки в центрі його уваги опиняються різноманітні, не лише соціально-класові, а й психологічні, етнічні, морально-естетичні особливості національної спільноти.

Репрезентована панорама ідей так чи інакше стосувалася (прямо чи опосередковано) інтелігенції України та пошуків нею власного шляху до національної самоідентифікації, яка в той час не мала стабільного стану. Рівень національної самосвідомості народу мав відповідати тим етапам, що були пройдені європейськими країнами, починаючи приблизно з ХІІІ ст. (Італія, Англія, Франція) і закінчуючи ХVІІІ-ХІХ ст. Протягом кількох століть відбувалося формування основних особливостей національної самосвідомості та культурної ідентичності або ж національного характеру нації. Останнє нерозривно пов'язане з гегелівським принципом «народної душі», «духу народу» – поняття досить широкого, у центрі якого знаходиться реалізація принципу свободи – цього найдосконалішого втілення національного духу. Крім того, важливе значення мала ідея «національного генія», сформована в низці праць мислителів ХVІІІ ст. – Е. Шефтсбері, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо і завершена в системі Й. Гердера. «Певною мірою, – зазначає А. Бичко, – ця ідея збігається з етнічною, і її виявлення приводить до минувшини народу, яку можна розглянути, лише виділивши колективне «Я». Шляхом до цього є археологічні, фольклорно-етнографічні, культурно-історичні дослідження»¹¹. Унаслідок багатовікового опору процес виділення специфіки «української душі» як центру національної свідомості розпочинається у своїй повноті фактично в ХІХ ст.

Не менш важливе значення у формуванні національної свідомості як основи національної ідеї відіграє ідея єдності. Це досить складне і суперечливе поняття, яке не вичерпується тільки спільністю території розселення нації. Не викликає заперечення доречність міркування М. Бубера, у якому визначається саме національна ідея як основа певної єдності: «Прагнення до цілісності є те, що зробило єврея творцем. Прагнучи з роздвоєності свого «Я» до цілісності, він створив ідею єдиного Бога. Прагнучи з роздвоєності людського суспільства до єдності, він створив ідею загальної справедливості. Пориваючись до єдності з роз'єднання всього живого, він створив ідею загальної любові. Тяжіючи до єдності з роздвоєння світу, він створив месіанський ідеал, який пізніше перетвориться, знову ж таки при вирішальному вкладі єврейства, і вже здрібнівши й отримавши завершення, на те, що названо соціалізмом»¹². Тобто М. Бубер фактично стверджує, що на стрижень духовної єдності «нанизана» не лише історія одного народу, а й загальнолюдська; втілення цієї єдності вбачається в активному діяльному акті – «прагненні», що долає складну й суперечливу роздвоєність буття.

Однією з основних У національній свідомості є проблема співвідношення «душі» та «духу». Природа духу відкривається нам як здатність до творчого пориву та самотрансцендування. Душа виступає як здатність до любові та співчуття. Справжня особистість тяжіє до поєднання у собі цих якостей. Звідси особистість можна було б визначити як єдність духовного та душевного начал. Водночас категорія душевності містить у собі спрямованість душі (внутрішнього) до одухотворення. Але тоді справедливе й протилежне – духовність є спрямованість духу до душевності, одушевлення. Враховуючи висновок про те, що особистість виступає єдністю духовного та душевного начал, єдність одухотворення та одушевлення ми могли б назвати персоналізацією. Вона є тим процесом, що дозволяє особистості увійти в дійсну, внутрішню комунікацію зі світом інших особистостей. Особливо, коли це стосується вирішен:ня проблеми національної самоідентифікації.

Важливу роль у цьому процесі відіграє орієнтація на зміст національної ідеї, постійні пошуки якої характерні для всієї вітчизняної історії. Особливої гостроти надавало цьому процесу те, що залежне становище українців спонукало розв'язати питання: що ж саме є їхньою неповторною особливістю, відмінністю від інших народів? Спочатку це було суто територіальне усвідомлення себе як народу – населення даної землі («поляни», «древляни », «русичі» тощо). Саме це обстоюється у «Слові о полку Ігоревім». Але вже в ХVІІ ст. до террацентричного додаються і певні елементи національного, зокрема етноцентричного, тлумачення національної ідеї. Виразником її є передусім український епос – думи та історичні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України. У творчості українських мислителів ХVІ – XVIII ст. визначається особливість національної ідеї через конфесійні характеристики (захист православ'я). У ХІХ ст., починаючи з творчості українських романтиків, у П. Куліша, М. Максимовича відбуваються пошуки науково-філософського визначення, в основі якого – екзистенція – «індивідуалістичне начало» (А. Бичка). Отже, вітчизняна філософська думка, традиційно орієнтована на гуманістично-етичні ідеї, у центрі яких – неповторне людське буття, тобто людиноцентризм, включає в цю неповторність і таку характеристику особистісного буття, як національність.

О

Коли почуття національності досягає певної сили, постає питання про об’єднання всіх членів даної національності під одним урядуванням окремим саме для людей даної національності. Цим сказано тільки те, що питання врядування мають розв’язувати ті, хто підлягає врядуванню.

Дж. Мілль

скільки люди є носіями етнокультурних ознак, то їхнє буття за всіх обставин є національним. Кожний історичний час, кожна епоха демонструє наявність провідного національно-ментального феномену – це ідеї, які хвилюють інтелектуальну спільноту. Відомо, що для епохи характерне розмаїття ідей, світоглядних принципів, соціальних програм. Інтелектуально-творча еліта (мислителі, письменники, поети, драматурги, митці) відзначається тим, що вона адсорбує (почасти інтуїтивно, підсвідомо) це розмаїття в логічних виразах можливих варіацій. Таким логічним виразом і є національна ідея, пов'язана не тільки з багатством переживань творця, його соціальним життям, а й із вимогами домінант суспільно-політичних реалій дійсності. Аналіз сутності національної ідеї вимагає не лише опису її зовнішнього виявлення, а й виділення прихованих, іноді не усвідомлених, не реалізованих внутрішніх можливостей. Отже, герменевтичний підхід повинен співіснувати з феноменологічним. Адже кожний з видів теоретичного узагальнення потребує введення його в певний контекст світобачення, у певну картину, образ світу. Водночас існує те, що поєднує ці пласти між собою – їхня інтенційність. Остання і відіграє роль певного спрямовуючого чинника, завдяки якому й виникає своєрідна єдність екзистенційно-національного відношення.

У сучасних умовах українська національна ідея не може бути однозначно «прив'язана» до якихось фетишів, як це постає з міркувань або однобічно-безоглядних її адептів, або з тверджень її категоричних противників. Неясності й складності супроводжують трактування національної ідеї не тільки тоді, коли намагаються окреслити її практично значущу складову, а й у випадках суто теоретичного розгляду. Це зумовлюється переважно тим, що національна ідея може набирати досить неоднозначного змісту, приймати різноманітні форми публічного вираження й функціонування. Вона може зберігати певне значення і виконувати певні функції навіть тоді, коли ще до кінця не усвідомлена й не набула форми загальновідомого й підтримуваного більшістю гасла. Але в усіх випадках – «у формі інтуїтивного проникнення народу в своє призначення чи мрії про жадане прийдешнє; у формі безумовного зречення від вчорашніх ідеалів і самопожертви в ім'я нових, – національна ідея в перехідну добу є одним з найпотужніших інтегративних чинників і стимулів до масової творчості»¹³. Вона є підвалиною, на якій утримується терпіння людей в нестатках і їхня спроможність напружено працювати й далі в ім'я майбутнього за умов, коли все ще не видно змін на краще. А в перехідному суспільному стані на таку лояльність здатні здебільшого ті, що віддані національній ідеї. Отже, своєму народу і своїй країні.