3. Національна ідея і національна культура

Ефективність національної ідеї зумовлена її зв'язком із культурою, яка є критерієм самобутності та окремішності нації, що в тій мірі постає нацією, у якій виявляє свою культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини – її особистісність. Звичайно, культурна своєрідність народу може по-різному виявлятись у тих чи інших історичних і суспільно-політичних обставинах. Витоки цієї національної індивідуальності можна вже побачити в етнографічному побуті народів за часів Їхнього етногенезису. Проте в добу «націогенезису вона сягає вищих щаблів розвитку в усіх основних ділянках культурної творчості, тобто в літературі, мистецтві та науці»¹⁴. Зрозуміло, що до своєї культурної самобутності прагнуть усі народи, усвідомлюючи її значення у формуванні нації.

Виходячи з цього, стає зрозумілим, що національна ідея – це синкретичне й багатопланове утворення. У ній сконденсовані елементи поняття й власне ідеї почувань і етнокультурних проявів (міф, мрія, рідний край, самовиправдання й перекладання вини на чужинців тощо). За умов перехідного стану національна ідея виступає духовною опорою – як сукупність переконань, вірувань, світоглядних утворень, навколо яких складається нова система духовності в національному бутті (яке реформується або відроджується). Конкретний зміст національної ідеї може еволюціонувати, уточнюватися, але за будь-яких обставин ця ідея утримує в собі дещо як свою постійну належність: віру в життєздатність і оптимальність створюваного чи відстоюваного національного буття; прагнення до постійного просування в напрямку загальнонаціонального ідеалу; готовність до самообмеження в ім'я майбутнього нації та її розвитку. Нарешті, національна ідея містить у собі те, що, реалізуючись в державі й національному бутті громадян, забезпечує їхню сутність.

Н

Патріотизм – це любов до рідного грунту, до землі предків і більше – до історичної території нації: чеснота, що означає це слово, стосується насамперед захисту цієї території від загарбників іноземців, позаяк воно передбачає визначені кордони, існування держави з певним політичним устроєм. У цьому слові є щось офіційне, механічне. Проте хоч який неоюхідний був патріотизм, він не робить непотрібною чесноту націоналізму, у житті він його породжує.

Націоналізм – це стосунок радше не до землі батьків, а до самих батьків, до їхньої крові та діянь, радше до їхнього морального й духовного спадку, ніж до матеріального.

Ш. Моррас

аціональна ідея є виразом духу нації. Доки існують нації, існує й національна свідомість, а в цій свідомості – постійне шукання опори й способів забезпечення національного виживання та надійних джерел необмежуваного ззовні національного розвитку. Водночас не варто зводити національну ідею до феномену суто етнокультурної природи чи призначення. Як національне буття може проявлятися в двох формах, так, очевидно, двоїсто може виявляти себе й національна ідея: у державно-політичному (громадянському) й в етнокультурному сенсах. І такою ж мірою, як самобутність етносів знаходить відображення та оформлення в національній ідеї етнокультурного змісту, так осібність політичних націй, націй-держав, знаходить своє відображення і формування в національній ідеї соціально-політичного змісту. З огляду на це національна ідея є ядром, навколо якого інтегрується полі- чи моноетнічна спільнота, вона є джерелом і синтезом стратегій діяння, якими забезпечується збереження і розвиток національного буття. Із цієї причини, доки існують окремі країни, держави, народи, можна вести мову про трансформацію тієї чи тієї національної ідеї. У сучасному світі, як і в епоху виникнення численних національних держав в Європі, – хоч і з іншим змістом та формою, національна ідея залишається найважливішою опорою для тих народів, які опинилися перед історичним вибором. Вона має раціональний момент (раціоналізація суспільних процесів – неминуча передумова подальшого людського поступу). Цей момент є тим духовним індивідуальним чинником, свого роду «активним атомом», навколо якого швидше й виразніше відбувається кристалізація модерної нації та націй, що «врешті-решт (якщо вони ще не є ними) дедалі більше ставатимуть духовними спільнотами»¹⁵. Останнє є умовою становлення національної свідомості, яка є межею розвитку поняття людської співприналежності.

Функціонування національної ідеї стає перепоною для мислення кризової свідомості, що розвивається через зміни в формах існування людських станів, які призводять до втрати суб'єктивності, внутрішніх опор буття. Це веде до відчуження, яке поглинає людську особистість і не залишає місця для її самоздійснення. «Відчуження – це такий стан деперсоналізації особистості, який призводить до зміни самосвідомості індивіда, для якого характерне відчуття втрати іманентного «Я», болюче переживання своєї самовтрати як об'єктивної можливості «бути» собою; до явищ деперсоналізації призводять дегуманізовані відносини, особливо розрив людини з культурою, певною спільнотою тощо»¹⁶. Одним із факторів відчуження є денаціоналізація, втрата відчуття приналежності до певної нації. Субстанційним змістом національного відчуження є відхід від «колективно-всезагального» до «абсолютної свободи», від одвічних загальнолюдських цінностей до нівельованих – знецінених і безособових. Національне відчуження виникає через політичне, яке включає таку ситуацію, коли людина сприймає політику, державну владу як сторонні, нав'язані їй чужі сили, які панують над нею і пригнічують особистість. Воно фіксує наявність розриву між: суспільством та людиною і, як наслідок, спотворених взаємин між: людьми, породжуючи дегуманізацію суспільства, його дезінтеграцію, соціальну нерівність. Таку ситуацію ми спостерігаємо, аналізуючи процес становлення національної свідомості і формування національної ідеї впродовж історичного розвитку не тільки України, а й інших, не самоідентифікованих націй.

Невизначеність стану суспільства, що трансформується, ще більше поглиблює феномен відчуження, який стає тотальністю, сприяючи розлому духу, розуму, свідомості, поглинаючи тим самим людину. Онтологія відчуження може бути виявленою, якщо функціонуватимуть інститути демократїі, адресної соціальної критики умов, які породжують відчуження. Тільки долаючи відчужену сутність, суспільство здатне спрямувати всі сили на процес удосконалення людини, реалізації її як особистості, яка здійснює і самопродукує себе, свій вибір, що сприяє «злиттю» з творчими основами буття.