8. Взаємодія національного і громадянського

Одним із принципово важливих питань державотворення в Україні є створення умов для національно-державної інтеграції, найважливішою складовою якої є визначення оптимальних форм розвитку демократичних основ громадянського життя. Стратегічний курс України на інтеграцію в європейський політичний, економічний, правовий простір цілком виразно вказує на необхідність формування української політичної нації за європейськими стандартами, що, безперечно, передбачає гарантію забезпечення громадянських і політичних прав для всіх груп населення. Створення української політичної нації означає становлення й утвердження громадянського суспільства. У даному аспекті процесуальний характер соціальних трансформацій дає змогу розглядати формування демократичного суспільства в аспекті громадянського розвитку певної національної спільноти. Ключовим елементом поступу є виразна тенденція до незалежності й самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування; це вимагає нагромадження соціального капіталу, громадської активності, супровідного формування належної дискурсивної практики, поглиблення індивідуальної та приватної сфери, формування вимог публічної відкритості спільних громадських рішень.

Загальна інтенція громадянського поступу полягає в його дискурсивноетичній спрямованості на здійснення національно-демократичної свободи й автентичності особи, які є модусами самоздійснення людини. Однак контекст соціальних трансформацій не є тотожним до громадянського поступу,пов'язаного з формуванням громадянської і національної культури. Другою стороною є сфера необхідностей, пов'язаних із щоденними турботами виживання, узалежнення та примусу. Соціальні структури, що складаються в напрямку реалізації такого ґатунку інтенції, не матимуть безпосередньої

пов'язаності зі свободою, хоча можуть її об'єктивувати в перверсивних формах.

Здобутки громадянського прогресу в Україні можемо простежувати за такими соціально-культурними формами ідентифікації людини й суспільства, у яких максимально проявляються: горизонтальні взаємини і стосунки; толерантність; взаємодовіра; солідарність; відкритість критики; самоврядність. Здійснення названих вартостей і практик надає людині найповніші умови для вияву індивідуальної свободи й автентичності. Водночас, громадянський поступ обертається ростом соціального капіталу, громадською і національною активністю, громадянською і національною свідомістю з відповідними інтенціями в мові, мисленні, розумінні. Окрім того, складається також відповідна громадська, загальна турбота про безпеку й «природну» солідарність усіх, хто перебуває в контексті спільного соціально-культурного дискурсу, хоча й диференційованого двома відносно самостійними формами дискурсивно-етичних практик. Усвідомлення особистої безпеки у взаємозв'язку з безпекою людей у всіх громадах, що належать до спільного дискурсу, у межах якого люди розмовляють однією мовою про спільні соціальні типи та історичних героїв, живуть на певній території і поділяють спільно набуті історичні й культурні ідентичності, інтенціонує перетворення громадянської свідомості у свідомість національну; національна свідомість історично є варіантом громадянської свідомості, якщо людина ідентифікує себе не з окремою громадою, а з територіально-культурним (етнічним) дискурсом, що стає особливо актуальним у періоди військової чи терористичної загрози. Національна свідомість — це не лише диференціація з іншим колективним типом життя, це передусім соціокультурна основа психологічної і правової відповідальності людини перед собою і перед іншими. Національне самоусвідомлення надає членам спільноти відчуття спільної участі в створенні умов безпеки й добробуту. Іншими словами, джерела національної самосвідомості були щонайрізноманітніші й охоплювали багато сторін матеріальної та інтелектуальної культури українців.

Національна свідомість — це стан душі й розуму, інтелектуальна спрямованість і можливість для легітимності самовизначення і свободи людини. Кореляція взаємин, стосунків і відносин у значенні запобігання насильству розглядається в спільному просторі перетворенням природних прав (свободи) на природні закони, умовою чого стає здатність користуватися «власним розумом як даром природи» (Т. Гоббс). Соціально-культурний простір, на якому може відбуватися кореляція свободи (природних прав) і відповідальності за можливості для свободи іншого індивіда, постає як простір національно-державний або як стан гарантування безпеки бути самим собою в контексті конкретної спільноти. Держава є завершеним виявом колективної турботи про безпеку кожного й рівні громадянські права. Послідовно здійснюваний громадянський поступ неминуче передбачає наявність розвиненої національної самосвідомості й держави. При цьому національна ідея як серце національної свідомості — це не просто ідея національного життя, національної культури, а ідеологія і стратегія розвитку нації. Водночас слід мати на увазі, що велика об'єднавча місія української національної ідеї щодо всіх соціальних та етнічних груп, усіх прошарків населення, суттю якої є їхня консолідація в єдину спільноту, стає можливою лише за умови врахування соціального аспекту⁶⁴. Головне тут — не допускати переходу суперечностей в антагоністичну форму.

Стадії громадянського поступу, таким чином, розгортаються через формування громадського самоврядування в усіх сферах соціокультурної активності: від місцевої спілки, організації, корпорації — до релігійної і територіальної громади; через продукування відповідних документів, у яких фіксуються юридично-правові відносини та форми регулювання конфліктів, спорів та намірів врядування; через артефакти культури, які втілюються в особливостях мови й мовлення, у фольклорі, літературі, музиці, образотворчому мистецтві, освіті, науці; через звичаї, традиції, етичні устої та національно-визвольну боротьбу і форми державного врядування або його документально засвідчені наміри тощо; через толерування плюралізму етнічних меншин і громадських організацій, визнання за індивідом права вільної участі в них. Сутність громадянського прогресу визначається також відношенням «людина — влада » і «суспільство — держава », у якому другий член пари не набуває сакралізованого значення⁶⁵. Навпаки, служіння владі і державі є лише відповідальним національним обов'язком перед людиною і суспільством (громадою).

В українській історії можемо виявити низку яскравих форм громадянського поступу, коли людина здійснювала інтенцію свободи й автентичності в переважно не відповідному політичному середовищі. Громадянський прогрес, споріднений із демократичними цінностями й нормами, фіксується на тих різних рівнях. Достатньо згадати запровадження магдебурзького права в Україні з початку XIV ст. За його нормами самоврядні громади одержували вольності та привілеї від центральної державної влади й мали право обирати громадського голову (бургомістра), створювати громадську виборну раду (магістрат), проводити самостійні судові справи членів громади. Магдебурзьке право — це сукупність юридичних норм, якими визначався становий та правно-громадянський статус міщан часів Середньовіччя та епохи Відродження. В основі магдебурзького права лежали юридичні норми, згідно з якими міщани звільнялися від феодальних примусів, вони мали право вільно займатися ремеслом, торгівлею, сільським господарством, обирати свої органи місцевої влади, створювати професійні об'єднання. Упродовж понад двохсот років магдебурзьке право поширилося на багато міст і містечок Правобережної і Лівобережної України й відіграло важливу роль у формуванні громадської активності людей і їхньому вмінні відстоювати свої права. Наступною стадією громадянського розвитку стало формування козацького суспільства. Великою мірою воно складалося, за тодішнім польським означенням, з «непослушного» (непокірного) населення, яке, на противагу «послушному» (покірному), відмовлялося коритися владі бояр, панів та урядників, тікало на «займанщину» й утворювало автономні самоврядні громади. Серед козаків, як відомо, були й міщани, і селяни, і вихідці з інших верств та країн. Козацтво стало провідною активною верствою волелюбного люду, що за соціально-культурною організацією життя була цілком оригінальним суспільним феноменом. Із часом за ним було визнане право на самоврядування і землеволодіння. Період з 1648 р. до 1783 р. розглядається зокрема як «доба козацького права». Козаки об'єднувалися за принципом рівності без урахування майнового цензу й соціального походження.

У прийнятті рішень, що стосувалися спільних справ, пріоритет мала громада і демократичне волевиявлення її членів. Козацький ідеал вільної людини, яка користується імунітетними правами, глибоко проник у свідомість усього українського суспільства. Військова звитяга, честь, добра слава, патріотизм, благородство й готовність до самопожертви заради спільної мети стали невід'ємними рисами запорозького лицаря⁶⁶.

Значну роль у громадянському прогресі України відіграли Литовські правові статути. їхнє запровадження в XVI ст. надавало саме українській військово-службовій верстві рівні «громадянські права» в структурі тогочасної держави. Приписи Литовських статутів цілком відповідали соціальним процесам в українському суспільстві. їхні правові норми застосовувалися фактично ще в першій третині XIX ст.

Важливою стадією інтелектуального й правового рівня громадянського поступу стала «Конституція Гетьманської держави » П. Орлика, а також духовно споріднені з нею «Вивід прав України» та «Маніфест до європейських володарів». Документи, підготовлені Конституцією, ще належить ґрунтовно оцінити і віддати належне як таким, що виражають стан національної самосвідомості та правових домагань українського суспільства на початку XVIII ст. і спрямовані на те, щоб заявляти права нації в Україні. За Конституцією вища виборна влада держави, гетьманська, обмежувалася виборною радою, куди мали входити старшина (виборна на своїх рівнях) і делегати від полків. Фактично пропонувався проект президентсько-парламентської республіки, якої на той час у Європі ще не існувало.

Визначним кроком громадянського поступу на дискурсивному рівні була діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Невдоволення соціально-політичним устроєм Російської імперії спонукало українську інтелігенцію до створення осередків духовного опору існуючій владі. Головний документ товариства, підготовлений М. Костомаровим, пропагує ідею істини та свободи й має промовисту назву: «Закон Божий», або «Книга буття українського народу». Провідна ідея кирило-мефодіївців полягала в тім, щоб воскресити народну пам'ять про минулі вольності й братерство. Шлях до соціального визволення члени товариства пов'язували з наверненням до християнських цінностей «правди і свободи». Загалом у документах Кирило-Мефодіївського товариства проводиться ідея соціальної рівності, пропонується зрівняти у громадянських правах представників усіх станів, увага зосереджується на відстоюванні громадянських свобод. Незважаючи на те, що програма українського відродження, розроблена кирило-мефодіївцями, обмежувалася фактично культурницько-просвітницькою діяльністю, що зумовлювало її політичну слабкість, ідеї «братчиків » стали тим підґрунтям, на якому визрів увесь український рух, зорієнтований на осягнення особливостей світогляду українського народу.

Наступним етапом громадянського поступу в умовах жорсткої деспотичної системи влади в підросійській Україні з 50-х років XIX ст. стає поширення культурно-просвітницьких «Громад». Суть цього по-своєму неповторного суспільного явища можна зрозуміти, віддаючи належне традиціям та усталеним звичаям народу, його здатності до самоврядності. Історично сформовані в українстві уявлення та принципи організації життя відтворилися тепер у суто культурній сфері та сільському середовищі. Пізніше громадівські традиції були осмислені в потужних концепціях вітчизняної політичної, правової, соціологічної та філософської думки.

Активним учасником громадівсько-земського руху була українська інтелігенція, погляди якої складалися під впливом боротьби за свободу народів Центральної і Західної Європи. Вона перетворилася на виразника ідей свободи й демократії в соціально-політичному житті України і стала «акумулятором» боротьби за громадянські права. За її прямої участі розвивався та оновлювався дискурс свободолюбства й незалежності особи від влади.

Український соціальний світ під Австро-Угорською короною з 1848 р. здобув значні громадянські права — свободу слова, громадських і політичних об'єднань, певні виборчі права тощо. За таких умов активно формувалися організації різного спрямування. Вони мали значний вплив на пробудження самоврядних ініціатив у сфері освіти, науки, спорту, краєзнавства, релігії і загалом — українських та інших етнічних міських і сільських громад. Утворено десятки й десятки різноманітних товариств і рухів — від «Просвіти», «Народних домів», «Соколів», «Січі» — до кредитових спілок, політичних проукраїнських партій. Деякі з них відродилися й активно діють у сучасній Україні (наприклад, «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка).

Видатну роль у пробудженні громадської активності відігравала нова інтелігенція. Насамперед це М. Драгоманов — будитель громадянської свідомості українців і ревний захисник громадівства як національної форми самоврядування. Опираючись на український соціально-історичний досвід, М. Драгоманов запроваджує політичний рух під назвою «громадівство». «Громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб»⁶⁸. На основі концепції громадівського соціалізму М. Драгоманов визначає місце й роль націй у системі соціальної організації людства. Нації — це також вид асоціацій. «Національність як сукупність ознак, властивих певному числу індивідів є умова їх асоціацій між собою, зруйнувати яку означає розбити спільноту на атоми і ослабити кожний індивід, зокрема і всі разом; ослаблювати ж і розбивати окремі спільноти означає ослаблювати і розбивати загальну»⁶⁹. Національне живе в .людині, — підкреслював мислитель, — тому не можна його ігнорувати в прагненні до об'єднання людства. Теорія громад відіграла видатну роль у становленні вітчизняного демократизму.

Ініціативи УНР надали потужної сили поширенню самоврядних форм організації соціального і культурного життя. Значно посилилися селянські громади й спілки, що були істотно зруйновані війною. Перешкодою для їхнього гуртування навколо Києва стала нерішучість влади в земельному питанні, — соціалістично орієнтована Центральна Рада зволікала передавати землю у власність селянам. У силу цього боротьба за громадянські права зазнавала поразки за поразкою. Водночас то був яскравий період бурхливого державотворення, що свідчило про життя громадянського суспільства. Найвидатніші представники української інтелігенції понад усе поставили потребу правди і свободи. За роки боротьби більшість могла остаточно переконатися, що громадянські права народу виборюються лише у контексті зростання національної свідомості і творення національної держави. Поза таким контекстом ніде в світі повноцінні громадянські права і відповідне громадянське суспільство не здійснилися.

Політичні вагання української інтелігенції щодо первинної значущості національного суверенітету для утвердження форм протогромадянського поступу призвели до втрати громадянських прав українського населення. Суспільство залишилося партикуляризованим на сегменти економічного, соціального й культурного характеру, де людина чулася атомом величезної неповороткої держави, що позбавила її громадянських прав і свобод і залишалася чужою будь-яким формам громадянської активності⁷⁰. Це мало негативні наслідки для традицій самоврядування і віками формованого прагнення до національної свободи.