7.3.2. Розвиток науки про масову комунікацію в Інституті журналіс-тики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Кінець ХХ і початок ХХІ століть ознаменувався розквітом науки про ма-сову комунікацію. Не можна сказати, що до цього періоду вітчизняні дослід-ники ігнорували явище масового спілкування, але ми не можемо не поміти-ти злету вітчизняної думки у цій галузі на межі століть.

Частина третя 197

На початку ХХІ століття у 2002 році, як зазначалося вище, створюється перша в Україні кафедра теорії масової комунікації в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, розпочинається викладання спеціальних дис-циплін: “Теорія масової комунікації”, “Масова інформація”, “Комунікаційні технології”, ”Основи професіональної комунікації” тощо.

На цей період уже було видано кілька помітних наукових праць, зокрема з теорії комунікації, проте українська наука не може засвідчити наявність монографічного видання, яке всеохопно репрезентувало би вітчизняну нау-кову думку в галузі власне масового комунікування.

В Інституті журналістики розгортаються пошуки дисертантів у вивченні масовокомунікаційних явищ, проводяться конференції, семінари, але, як і годиться, вітчизняна наука про масове спілкування стикається з рядом проб-лем, вирішення яких просто не можливе на ранній стадії її розвитку і неми-нуче веде до інтеграції наукових зусиль, створення відповідних наукових центрів, пошуку методології та теоретичної бази, фінансово-організаційного забезпечення.

Просте перейменування ЗМІ на ЗМК, журналіста на професіонального чи професійного комуніканта ще не вирішує питання нової науки. Якщо з тео-рією комунікації справи ще більш-менш, то з теорією власне МАСОВОЇ ко-мунікації справи кепські. Ця теорія ніяк не може чітко виокремитися з за-гальної теорії спілкування; науковці жонглюють термінами, вдаючись до ек-лектики знань не тільки зі сфери загального, міжособистісного і масового спілкування, а й зі сфери інших наук.

Центральними фігурантами теорії масової комунікації, вважають в Інсти-туті журналістики були і залишаються маси та здебільшого комуніканти-професіонали (а ними можуть бути і журналісти) як соціальні суб’єкти, що професійно впливають на суспільну поведінку та діяльність. Журналістика, що зароджувалася в лоні масового спілкування і чинить на нього величезний вплив, є найбільш яскравою представницею масової комунікації. Проте, об-тяжена ідеями демократичного суспільства, журналістика скромно обходить питання формування мас, акцентуючи в той же час увагу на особистості, громадянинові, їхніх правах та свободах як найбільших цінностях демокра-тичного громадянського суспільства. Однак для науки про масову комуніка-цію має залишатися очевидним таке: незалежно від того, який соціальний суб’єкт виступає у ролі комуніканта-професіонала — журналіст, пропаган-дист, агітатор, піарник, лектор, священик,— середовище масової комунікації тисне на комуніканта і змушує його грати за правилами цього середовища. Порушення цих правил веде до зміни виду спілкування або до виходу за йо-го межі. Журналістика, якщо вона хоче працювати не з масою, а з самодо-статньою особистістю, та ще й допомагати їй у боротьбі з масифікацією вла-сного я, повинна усвідомлювати, що вона виходить за рамки масовокомуні-