42. Принцип «найбільш тісного зв’язку», його значення в сучасному колізійному праві і форми прояву.

Закон найбільш тісного зв'язку означає застосування права тієї держави, з яким приватне правовідношення найбільш тісно пов'язано. Незважаючи на невизначеність змісту та труднощі правозастосування, ця формула прикріплення все ширше поширюється. Сучасне МПП прагне до встановлення максимально гнучких критеріїв визначення застосовуваного права. Застосування права тієї держави, з яким відношення найбільш тісно пов'язане, являє собою найяскравіший приклад прояву цієї тенденції.

Найбільш тісний зв'язок - абстрактний, "каучуковий" критерій, зміст якого може трактуватися принципово різним чином. Підходи для визначення будь-якого об'єктивного критерію при встановленні застосовного права були позначені в XIX столітті в "доктрині Савіньї" - відшукання для кожної юридичної відносини тієї правової сфери, до якої це відношення належить за своєю природою. Будь-яка колізійна норма відповідає на питання, "який з разноместных... матеріальних законів застосовується до даної категорії правовідносин... відповідь цей дається визнанням обов'язкової сили за тим із законів, з яких дана категорія правовідносини... все тісніше пов'язана". У процесі створення колізійних норм законодавець має визначити, до якого з двох законодавств правовідносини тягнеться сильніше".

Формула прикріплення до закону найбільш тісного зв'язку склалася в англо-американській доктрині і практиці. Критерій найбільш тісного зв'язку встановлюється за допомогою теорії презумпцій. У сучасній англійській доктрині принцип тісного зв'язку виражається в теорії наміри і теорії локалізації. Теорія наміри - правом, властивим договором, є право, застосування якого входило в наміри сторін. Теорія локалізації - правом, властивим договором, є право, в якому максимальною мірою групуються основні елементи договору.

43. Принцип автономії волі сторін: сутність, відмінність від колізійної прив’язки, сфера застосування, межі і обмеження у застосуванні.

Автономія волі (лат. lex voluntatis)- у традиційному розумінні є один з фундаментальних принципів міжнародного приватного права, згідно з яким суб'єкти, маючи приналежність до правопорядків різних країн, мають можливість обрати право, яким будуть регулюватися їх взаємовідносини.

У більш вузькому та формалізованому розумінні автономія волі є однією з частин так званою прив'язкою колізійних норм^[1] .

Сутністю автономії волі в контексті міжнародного приватного права є те, що правовий порядок дозволяє індивідам здійснити вибір правового поля, яким будуть регулюватися їх приватно-міжнародні відносини. А тому, інакше кажучи, автономія волі — вибір суб'єктами приватно-міжнародних відносин права для їх регулювання^[2].

Розрізняють абсолютну та обмежену автономію волі . У першому випадку це означає, що автономія волі не обмежується правом, з яким суспільні відносини якимось чином пов'язані, а тому сторони можуть визначати будь який правопорядок на власний розсуд і навіть можуть обрати те право, яке не має до них ніякого об'єктивного відношення чи зв'язку, у більшості випадків це робиться для забезпечення найбільшої об'єктивності . В свою чергу законодавство деяких країн та міжнародні документи інколи обмежують автономію волі розумінням " суттєвого " або " найбільш тісного зв'язку " відносин із певним правом, або обмежують автономію волі чітко окресленими межами. Законодавці більшості країн світу віддають перевагу першій варіації^[3].

Форма виразу автономії волі може бути довільна (усна чи письмова) . Також більшість національного законодавства та міжнародні договори наголошують, що автономія волі повинна бути явно виражена, тобто для всіх очевидна, або ж прямо випливала з дій сторін правочину, умов правочину, чи обставин справи в сукупності (гіпотетична автономія волі) . Правове поле більшості країн світу також дозволяє здійснити автономію волі не лише щодо правочину в цілому, але й щодо його окремої частини.

Автономія волі за своєю сутністю не є абсолютною і не означає, що учасники правовідносин мають необмежені, абсолютні права. Навпаки, це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору застосовуваного закону. Це пояснюється передусім суверенітетом держави, завдяки якому вона може запроваджувати імперативні норми, в галузі колізійного права^[3].

Також варто звернути увагу на той факт, що нормативно правова база багатьох країн світу наголошує на тому, що вибір права не можливий, коли немає зв'язку відносин з іншим правопорядком або правопорядками, тобто щодо відносин що є суто внутрішніми, а не приватно-міжнародного характеру^[3].