100. Поняття та порядок здійснення підприємницької діяльності в офшорних зонах.

Виникнення офшорних зон пов'язане з тим, що після розпаду колоніальних систем деякі країни опинились у ситуації, коли основні фактори виробництва були або практично відсутніми або значно обмеженими. Саме вони почали розвивати новий фактор виробництва - "умови для ведення бізнесу", що, як показує світова практика, принесло блискучі результати.

Території з пільговим режимом оподаткування, до яких відносимо офшорні зони, стали своєрідним інструментом міжнародної податкової конкуренції та міжнародної економічної діяльності в цілому. Сьогодні офшорний бізнес перетворився на самостійну сферу економіки.

Термін "офшорна зона" загалом має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень у конвертованій валюті.

Крім того, більшість офшорних зон має відносно прості вимоги з ліцензування і регулювання фінансових компаній і інших фірм.

Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є розповсюдження зазначеного режиму виключно на суб'єктів господарювання - нерезидентів, що не здійснюють господарської діяльності та не мають джерел доходу на її території.

Офшорні зони використовуються підприємцями для легального зменшення податкових платежів, а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах. Хоча досить часто вони стають інструментом для різноманітних зловживань та створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так званого "відмивання" незаконних доходів.

101. Порядок управління та розпорядження власністю України та фізичних і юридичних осіб, яка знаходиться за кордоном.

Щодо державного майна, яке перебуває поза межами України, застосовується правило, згідно з яким правовий статус державної власності, що перебуває за кордоном, визначається як законодавством України, так і законодавством країни місцезнаходження майна, а також на підставі міжнародних угод за участю України.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість становлять договори про іноземні інвестиції. Це також Декларації. Мова йде, зокрема, про Хартію економічних прав і обов'язків держав, прийняту 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенцію "Про захист іноземної власності", схвалену Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу серед договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією, Вірменією, В'єтнамом, Ізраїлем, Казахстаном, Киргизстаном, КНР, Литвою, Монголією, Польщею, США, Францією, ФРН, Чехією та іншими державами.

Питання права власності регулюють й інші міжнародні договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 р. "Про підписання Протоколу між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року" схвалено зміни до Угоди від 11 серпня 1994 р.

Питання права власності врегульовано у консульських та інших конвенціях. Наприклад, відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі (ст. 96).

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань права власності важливе місце займають Конституція України, Цивільний кодекс України 2003 р. (Книга третя за назвою "Право власності та інші речові права").

Своєю чергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їм та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. громадяни України - резиденти можуть відкривати рахунки в іноземній валюті під час їх перебування за кордоном.