170. Процесуальні права українських фізичних і юридичних осіб в іноземних судах.

Норми про вільний доступ іноземців до суду передбачені у міжнародних договорах України. Так, ст. 1 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах передбачає, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави таким же правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни своєї країни. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні (торговельні, господарські, шлюбно-сімейні, трудові) та кримінальні справи, і можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни своєї країни. Зазначене положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території держав відповідно до їх законодавства.

У ст. 1 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах встановлено, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави стосовно своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і громадяни своєї держави. Це стосується також і юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з держав. Громадяни однієї держави мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури, нотаріату та в інші установи другої держави, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і громадяни цієї держави.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД, громадяни кожної з держав, а також особи, які проживають на її території, користуються на території всіх інших держав — учасниць Конвенції щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни даної держави. Громадяни кожної з держав, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури та інших установ інших держав, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, як і громадяни даної держави. Зазначені положення застосовуються також до юридичних осіб, створених за законодавством кожної з держав.

Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.

171. Питання процесуального представництва іноземних осіб.

Інститут представництва є поширеним у національному цивільному процесі будь-якої держави. Що ж до міжнародного цивільного процесу, то тут його важливість і затребуваність є ще вагомішими. Такий стан речей безпосередньо випливає із підпорядкованості міжнародного цивільного процесу принципу lex fori, відповідно до якого суд, розглядаючи і вирішуючи по суті цивільну справу з “іноземним елементом”, застосовує процесуальне право своєї держави. Іноземці та юридичні особи зазвичай не обізнані із процесуальним законодавством держави суду і не знають мови, якою здійснюється судове провадження.

Як наслідок подання позову (або заперечень на позов), сплата судового збору, пред’явлення доказів для обґрунтування своєї позиції у справі, активна участь у судовому процесі, здійснення інших процесуальних дій є для них непростою справою, і тоді у нагоді стає інститут представництва.

У рамках міжнародного цивільного процесу інститут представництва виконує ще одну важливу функцію - сприяє розгляду цивільної справи з "іноземним" елементом у більш розумні строки. Адже розгляд такої справи неминуче пов'язаний із необхідністю надсилати судові документи за кордон - до держави місця проживання/місцезнаходження однієї зі сторін справи. Це здійснюється для того, щоб ця сторона була поінформована про хід судового процесу і були дотримані принципи рівності сторін та змагальності. Незалежно від того, які механізми надіслання і отримання судових документів застосовуються (через дипломатичні і консульські канали чи через центральні органи юстиції держав), це може істотно подовжити строк розгляду справи. Проте такого затягування цивільного процесу можливо уникнути, якщо іноземну сторону справи представляє особа із місцезнаходженням у державі суду і, відповідно, судова кореспонденція приходить на її адресу.

У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також консульське представництво (ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963р.', ст. 1, ст. 26 Консульського Статуту України). Наразі у чинному законодавстві України залишається колізія між нормою ст. 42 ЩІК України, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними у ній документами, та положеннями вищевказаних міжнародних договорів України, які надають консулу повноваження діяти і без спеціального доручення. На нашу думку, цю колізію слід вирішувати зважаючи на правило пріоритету норми міжнародного договору, ратифікованого Україною, над нормою її внутрішнього права.