130.Найбільш часто використовувані валютні умови у зовнішньоекономічних договорах.

До валютно-фінансових умов, які мають бути передбачені в договорі (контракті), належать такі.

1. Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі контракту визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт, наданих послуг) згідно з договором (контрактом) та валюта платежів.

2. Умови платежів. Цей розділ контракту визначає спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків і гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються: умови банківського переказу до (авансовий платіж) та (або) після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву, або інкасо (з гарантією); умови гарантії, якщо вона є або коли вона необхідна (вид гарантії — «на вимогу» та «умовна», умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов контракту без зміни гарантій).

Валюта ціни (валюта угоди) — валюта, в якій фіксується вартість товару. Це може бути валюта країни-експортера, валюта країни-імпортера, валюта третьої країни або міжнародна розрахункова грошова одиниця (наприк

У контракті встановлюються умови перерахунку:

курс певного виду платіжного засобу — телеграфного переказу за платежами без тратт чи векселя за розрахунками, пов’язаними з кредитом;

визначається час коригування (наприклад, напопередні чи в день платежу) на певному валютному ринку (продавця, покупця чи третьої країни);

обумовлюється курс, за яким здійснюється перерахунок: звичайно середній курс, іноді курс продавця чи покупця на відкриття, закриття валютного ринку чи середній курс дня.

131.Колізійне регулювання деліктних зобов’язань в праві України та зарубіжних країн.При колізійному регулюванні деліктних зобов’язань

При колізійному регулюванні деліктних зобов’язань законодавство переважної більшості країн, які кодифікували або планують кодифікувати норми МПрП, виходить з принципу застосування закону країни, де мала місце неправомірна дія, внаслідок якої виникло зобов'язання. Таку позицію втілено в законах про МПрП Австрії (ст. 46 – незаконне збагачення; ст. 47 — ведення чужих справ без доручення; ст. 48 - заподіяння шкоди), Румунії (ст. 104), Туреччини (ч. І ст. 25), Цивільному кодексі Греції (ст. 26), Цивільному кодексі Перу (ч. І ст. 2098), ЗПЦП КНР (ст. 146).

Проте слід зазначити, що в сучасних законодавчих актах з МПрП спостерігаються численні винятки з правила lex loci delicti commissi. Вони викликані насамперед наполегливою доктринальною критикою цього принципу. На думку багатьох науковців, він є надто жорстким і ускладнює пошук справедливого вирішення колізійної проблеми. Протягом останніх десятиліть XX ст. в законах про МПрП багатьох держав були закріплені істотні відхилення від принципу lex loci delicti commissi у бік принципу тісного зв'язку, чому не в останню чергу сприяли ідеї американських теоретиків міжнародного приватного права та перегляд колізійних засад у сфері деліктів у другій редакції Restatement (1971). Наприклад, застереження про застосування закону держави, з яким сторони мають тісніший зв'язок, містить ст. 48 австрійського закону про МПрП.

Багато законів приписують (у випадках, коли сторони в деліктних правовідносинах мають спільне громадянство або доміцилій) керуватися цим спільним законом сторін (ч. І ст. 133 швейцарського Закону про МПрП; ст. 146 ЗПЦП КНР тощо).

У доктрині й практиці міжнародного приватного права широко обговорювалося питання про те, як кваліфікувати поняття locus delicti:

• як місце, де була вчинена дія, що завдала шкоди;

• чи як місце настання наслідків такої шкоди.

Ні наука, ні практика різних країн не дають на це питання однозначної відповіді. Водночас у провідних кодифікаціях МПрП спостерігається поєднання двох вказаних підходів, причому вибір з-поміж них може залежати і від волі судді, і від волі потерпілої сторони. Наприклад, ч. 2 ст. 133 швейцарського Закону передбачає: коли винна та потерпіла сторони не мають доміцилію в одній державі, підлягає застосуванню право держави, де мала місце незаконна дія. Проте, якщо наслідки настали в іншій державі, то застосовується право цієї держави, якщо винна сторона повинна була передбачити настання там вказаних наслідків. У такому випадку має місце вказівка на обидві можливі категорії locus delicti, причому встановлення належної прив'язки залежить від суду.

Іншу ситуацію маємо у ст. 62 італійського Закону про МПрП 1995 р., яка приписує керуватися у справах про деліктну відповідальність законом країни виникнення збитків, але із застереженням, що потерпіла сторона має право вимагати застосування закону країни, де мала місце дія, яка спричинила збитки.

Слід звернути увагу на такий нетиповий підхід до вирішення колізій у сфері деліктів, як запровадження принципу автономії волі. Одним з небагатьох прикладів у цьому відношенні є ст. 133 швейцарського закону, де зазначається, що в будь-який час після настання події, яка завдала шкоди, сторони можуть домовитися про застосування закону суду. Ця норма цікава не лише тим, що відходить від класичних правил регулювання колізій у деліктних зобов'язаннях. Вона є унікальним прикладом односторонньої колізійної норми, що ґрунтується на критерії автономії волі (можливість вибору права обмежується тут одним-єдиним правопорядком - lex fori).

Окремі спеціальні норми у законодавстві деяких країн встановлюються для окремих груп правопорушень, зокрема: у сфері страхування; трудового права; недоліків товару; недобросовісної конкуренції; відповідальності у відкритому морі; дифамації тощо.

Наприклад, за законодавством Італії у разі завдання шкоди недоліком товару, потерпілий має право обрати право місця свого проживання, місця знаходження виробника (органу управління), місця продажу товару, а в канадській провінції Квебек споживач, незалежно від обраного сторонами права, має захист імперативними нормами країни свого проживання.

При відшкодуванні шкоди, що була заподіяна за межами суверенних держав на зареєстрованих транспортних засобах встановлюється спеціальна колізійна прив’язка lex flagi – право держави, під прапором або під реєстраційним знаком якої транспортний засіб пересувався у момент вчинення правопорушення (Угорщина, В’єтнам).

Проект ЦК України (ст. 1593) в питаннях застосування права щодо наслідків заподіяння шкоди виходить з принципу закону місця, де присутня обставина, яка дала підставу вимагати відшкодування збитків. При цьому, як і за швейцарським законом, сторони мають право вибрати закон суду. У ст. 49 ЗУ про МПрП втілено підхід, відповідно до якого основною колізійною прив’язкою у сфері недоговірних зобов’язань є право держави, де мала місце дія або обставина, що спричинила настання шкоди. Проте якщо сторони зобов’язання мають місце проживання або місце знаходження в одній державі, то застосовується право такої держави спільного місця проживання або перебування таких осіб. Істотним є також положення, за яким іноземне право не застосовується, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування збитків, не є протиправною згідно з законодавством України. Крім того, сторони зобов’язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, в будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.

Що ж до спеціальних колізійних прив’язок, які застосовуються в окремих групах деліктних зобов’язань, український Закон містить спеціальні правила прикріплення лише для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) – на вибір потерпілого може бути застосоване право місця проживання (місця знаходження) або основної діяльності потерпілого; право держави, де знаходиться виробник неякісного товару (послуги), або право держави, де було придбано товар або в якій надано послугу (ст. 50 ЗУ Про МПрП).\