140. Колізійне регулювання міжнародного спадкування

1. право, що застосовується до спадкових відносин та режими спадкування рухомого та нерухомого майна;

2. колізійні принципи спадкування за законом;

3. колізійні принципи спадкування за заповітом;

4. питання набуття прав на спадкове майно.

1. Право, що застосовується до спадкових відносин та режими спадкування рухомого та нерухомого майна

У більшості країн світу колізійні питання спадкової правоздатності та дієздатності (тестаментоздатності) є загальною теоретичною категорією та підпорядковані особистому статуту (lex personalis), тобто або за законом країни громадянства (lex patriae) або за законом місця останнього (чи постійного) місця проживання (lex domicilii). Загалом переважає саме закон місця проживання, але у відносинах спадкування досить часто держави дотримуються саме принципу громадянства, що зумовлено прагненням захистити інтереси власних громадян.

Щодо права, яке застосовується до спадкових відносин з іноземним елементом, то тут існує декілька особливих режимів колізійного регулювання:

1. універсальний режим – відсутнє розмежування між рухомим та нерухомим майном. Для вирішення питання про право, що застосовується до спадкових відносин, використовується відповідно колізійний критерій громадянства (patriae) – Австрія, Андорра, Болгарія, Греція, Єгипет, Іспанія, Італія, Швеція тощо, місця проживання (domicilii) – Аргентина, Бразилія, Данія, Ісландія, Норвегія, Парагвай та ін., дещо рідше – місце знаходження майна – рухомого та нерухомого (rei sitae) – Уругвай, Панама.

2. роздільний режим – право, що застосовується до відносин спадкування, визначається залежно від типу спадкового майна (“розщеплення спадкового статуту”): щодо рухомого майна є дві позиції, що характерні для двох різних типів країн – за законом громадянства (Камерун, Молдова, Румунія) або за законом місця проживання (Австралія, Бельгія, Великобританія, більшість штатів США, Франція, Україна). Але щодо нерухомого майна підхід є єдиним і питання його спадкування вирішуються відповідно до lex rei sitae.

Також можливий вибір права, але лише спадкодавцем і він, переважно, зводиться до права країни громадянства спадкодавця (Україна, країни СНД). Хоча є і винятка, коли заповідач може обрати таке право без жодних застережень (Вірменія, Білорусія та Казахстан – за винятком нерухомості)

В Україні також є особлива категорія майна, що підлягає державної реєстрації в Україні, до відносин спадкування якого застосовується право України.

2. Спадкування за законом

В цілому проблематика визначення колізійних принципів спадкування за законом має матеріальний характер і регулюється переважно відповідними нормами матеріального спадкового права. Але колізії можуть виникнути щодо здатності особи бути спадкоємцем, черговості спадкування, розміру частки у спадщині (в Україні норми, що врегульовують це питання відсутні) – загалом підпорядковується праву, що регулює спадкові відносини загалом (lex personalis).

3. Спадкування за заповітом

Основними питаннями спадкування за заповітом, що потребують як колізійного, так і матеріально-правового регулювання є:

• здатність на складання і скасування заповіту;

• форма та дійсність заповіту;

• обов’язкова частка у спадщині.

В Україні здатність особи на складання і скасування заповіту визначається правом держави, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання у момент складання акта або в момент смерті (ст. 72 ЗУ Про МПрП). Цілком логічно, що у цьому питанні не дозволяється вибір заповідачем права, що застосовується.

Ця ж ст. 72 містить застереження про те, що такий заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Правила щодо збереження дійсності заповіту на випадок, якщо заповіт за формою не відповідає вимогам права, що застосовується до спадкування та/або вимогам країни спадкового провадження, містяться у багатьох сучасних законодавствах (Угорщина, ФРН, Італія, Швейцарія, країни СНД, включно з Україною тощо).

У цьому відношення прагнення законодавця встановити для визначення права, що регулює форму заповіту, якомога більше прив’язаних критеріїв є позитивним моментом і зменшує ризик визнання заповіту недійсним з погляду форми. Цьому також сприяють міжнародні договори: Гаазька конвенція про колізії законів щодо форми заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961, Вашингтонська конвенція від 26 жовтня 1973 року, що містить Типовий закон про форму міжнародного заповіту. Гаазька конвенція мінімізує ризик визнання заповіту недійсним, встановлюючи прив’язки майже на всі випадки, що можуть статися у практиці міжнародного спадкування.

У свою чергу, Вашингтонська конвенція має на меті запровадження уніфікованої міжнародної форми заповіту, яка враховує різні види заповітів, що трапляються у світовій практиці.

Право на обов’язкову частку у спадщині є, у принципі, питання матеріального права. Цей тубінститут спадкового права не має спеціального колізійного регулюванні, за загальним правилом, підпорядковується спадковому статуту, оскільки українське законодавство дотримується роздільного підходу до колізійного регулювання спадкування рухомого і нерухомого майна, обов’язкову частку у спадщині слід розраховувати окремо для кожної відповідної групи майна, що входить до спадкової маси. Застосування норм про право на обов’язкову частку у спадщині не можна обійти за рахунок застосування до спадкових правовідносин іноземного закону.