122. Інтернет та питання укладення угод і договорів в міжнародному цивільному та торговому обороті.

(2) Договір купівлі-продажу, укладений за підсумками організованих (в тому числі біржових) торгів, а також дистанційно (в тому числі в мережі Інтернет), вважається укладеним у належній формі, якщо його сторони обмінялися такими документами ( повідомленнями ), які прийняті для цієї мети в практиці організатора торгів , при посередництві якого була здійснена операція чи були згенеровані автоматично за запитом користувачів засобів телекомунікаційного зв'язку.

Може скластися враження, що даний звичай являє собою норму спеціальну, що робить виняток з тільки що розглянутим, загальною. Але це враження оманливе. Скоріше мова повинна йти про норму, яка доповнює і розвиває загальне правило відповідно до вимог сучасності. Це стає зрозумілим на фоні, знову-таки, норми п. 3 ст. 162 ГК РФ, що наказує недійсність зовнішньоекономічної угоди в разі недотримання її простої письмової форми. І хоча договір, укладений за допомогою обміну документами, вважається укладеним, згідно п. 2 ст. 434 ГК РФ, саме в письмовій формі, проблема в тому і полягає, що повідомлення, якими обмінюються учасники організованих торгів, особливо за посередництвом засобів телекомунікаційного зв'язку (в тому числі в мережі Інтернет), далеко не завжди є документи з юридичної точки зору . Навіть тоді, коли мова йде про повідомлення на паперовому носії, оскільки їх зміст завжди високо формалізована відповідно до правил організатора торгів і міжнародними стандартами [3] , в зв'язку з чим настільки разюче відрізняється від змісту традиційних цивільно-правових документів, що зрозуміти, про ніж взагалі в них говориться, неспеціалісту у відповідній області торгів (включаючи суддів державних і третейських судів) просто неможливо. У всякому разі вказівок типу "сторона така-то має право на те-то і те-то, а така-то - зобов'язана до того-то і того-то" в них не знайдеш.

Повідомлення, що передаються за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку, можуть і нс бути настільки формалізовані як, скажімо, документи бірж, але, як правило, не відповідають іншому вимогу п. 2 ст. 434 ГК РФ - не дозволяють достовірно встановити, що виходять від певної особи. Виняток становлять повідомлення, скріплені електронним підписом. У всіх інших випадках можна достовірно сказати тільки те, з якого IP-адреси відправлено відповідне повідомлення, але хто його відправив - хто сидів за клавіатурою комп'ютера, "набираючи" це повідомлення і натискаючи кнопку "Відправити" - встановити не можна. Крім того, за угодами, укладеними в Інтернеті за допомогою прийняття заздалегідь запропонованих користувачеві умов (наприклад, договору купівлі-продажу, найму приміщення в готелі, перевезення, ліцензійної угоди і т.п.), ніколи неможливо точно сказати навіть про те, що користувач хоча б просто прочитав ці самі умови (не кажучи вже про те, що він їх правильно зрозумів і з ними погодився). Угоди, укладені в таких умовах, взагалі не дуже-то й схожі на угоди. Втім, вимогу ідентифікації відправника ніколи не відповідали і повідомлення, що відправлялися по телеграфу або телетайпу. Це не заважало, проте, їх визнання документами, обмін якими давав підсумок у вигляді договору, укладеного в письмовій формі (див. Ст. 13, п. 1 ст. 20 Віденської конвенції).