7.2.2. Французька бухгалтерська школа

Х£еі

, ей напрям в європейській бухгалтерській думці XIX ст. пов'язаний з іменами Ж. Курсель-Сенеля, Л. Сея, А. Гільбо і Е. Леоте.

Для французької класичної школи бухгалтерського обліку було характерним превалювання економічних аспектів в бухгалтерському обліку. Е.П. Леоте і А. Гільбо створили, по суті, чисто економічний напрям у французькій, а потім і в світовій бухгалтерській науці. Суворо відрізняючи науку про облік від бухгалтерської практики, представники французької класичної школи бухгалтерського обліку вважали, що теорія рахунковедення

У сучасному розумінні делькредере - поручительство з майновою відповідальністю за виконання третьою особою зобов'язання по комісійній угоді; оплачується особливою винагородою. Таким чином, комісіонер, що приймає на себе делькредере. Не тільки продає товар, але і гарантує його оплату навіть якщо покупець виявиться неплатоспроможним. Цим же позначають і саму винагороду за поручительство.

повинна бути незалежною від поділу облікових функцій. Цим вони вперше проголосили незалежність облікових ідей від вузьких практичних завдань.

Якщо юридична школа пояснювала подвійний запис з правила ' Е. Дегранжа: "Той, хто отримує, - дебетується, той, хто видає, - кредиту­ється", то економічне трактування диграфізму (подвійна бухгалтерія) -"немає надходження без витрачання" - зумовлювало пояснення всіх рахунків як рахунків засобів і процесів (операційних). Особистість, договірні відносини зникали з поля зору бухгалтера, правові конструкції не знайшли подальшого розвитку. Замість них прийшло переконання, що бухгалтер - не юрист, а економіст. Найповніше цей погляд виразив П.Ж. Прудон, а послідовного бухгалтерського трактування він набув в роботах у Е.П. Леоте, А. Гільбо, Ж.Б. Дюмарше, Ш. Пангло, Р. Делапорта, Ж. Бурнісьєна, А. Тома. Об'єктом обліку тепер проголошувались "атоми вартості" (Ж.Б. Дюмарше).

Це призвело до визначення рахунків як елементів балансу за видами засобів, без зв'язку з особами, що стоять за ними, до розвитку складної системи операційних рахунків. Е.П. Леоте і А. Гільбо називали їх рахунками порядку і методу, а Марішаль - рахунками-екранами. Рахунки матеріальних цінностей почали розглядатись як рахунки видатків, витрат. Тобто рахунок Основні засоби вважався рахунком витрат майбутніх періодів, які за допомогою амортизації з місяця в місяць списуються на поточні витрати. Французькі вчені пропонували придбання товарів відображати по дебету рахунку Витрати обігу (при складанні балансу робиться проводка: дебет рахунку Товари, кредит рахунку Витрати обігу- на суму товарного залишку); всі цінності обліковувати за собівартістю; актив балансу, за винятком рахунків грошових коштів, визначати як акумульовані витрати, або майбутні витрати.

Французька школа виходила з того, що прибутком можуть вважатися тільки грошовінадходження: "Немає грошей - немає прибутку". Наприклад, товари, відвантажені покупцю, не можна вважати проданими, а прибуток отриманим, оскільки вони ще не оплачені.

Французька школа стояла виключно на базі експериментальної оцінки, що ґрунтувалася на даних фактичних зовнішніх угод. Вчені вимагали відокремлення обліку від впливу суб'єктивізму оцінок, збереження оцінки первинних угод аж до нових угод. Ця школа називала його принципом перманентності інвентарю, при дотриманні якого вплив суб'єктивізму в оцінці завершується в момент укладання угоди і не може проявитися в новій

12²

угоді взагалі. Проте принцип перманентної оцінки заперечувався не лише практиками, які вважали такий облік практично нездійсненним, але і представниками італійської бухгалтерської школи, зокрема, Ф. Бестою, який вважав таку оцінку небезпечною та такою, що дозволяє зберегти в балансі первісну вартість, яка далеко відступала від дійсності. Представники французької школи Е.П. Леоте та А. Гільбо допускали в книжковому інвентарі переоцінку лише на основі угод, на особливих рахунках порядку та методу, тобто вимагали резервування переоцінок.

Обліковці французької школи були впевнені, що вони, на відміну від італійців, обліковують не документи, не дані і не інформацію, а самі гроші, речі, цінності. Проте представники економічного напряму не могли пояснити багато записів, в основі яких не відбувається обміну, наприклад, втрата основних засобів не призводить до виникнення прибутку.

Розширення рамок бухгалтерського обліку до меж політичної економії зумовило поширення бухгалтерської методології до не властивих їй раніше меж і створення обліку всього народного господарства - макрообліку. І, мабуть, не випадково багато відомих сучасних бухгалтерів (наприклад, Є. Теребуха) вже не змогли визнати макрооблік бухгалтерією.

Втрутившись в сферу макрообліку, замисливши вивчати і розкривати економічну природу господарських процесів, французька школа забула людей, які здійснюють процеси, і, мимоволі, увійшла в протиріччя з буденною кропіткою роботою бухгалтера - контролювати господарську діяльність осіб, зайнятих на підприємствах та в організаціях.