2. Характерні ознаки демократичного суспільства

Історія свідчить, що права людини почали втілюватися в життя з встановленням демократичних політичних режимів у країнах Західної Європи і Північної Америки. Тому важливо зупинитися на визначенні поняття демократії, видах демократичних режимів та його ознаках.

Відома етимологія поняття «демократія» як влада народу. З втіленням у життя такої ознаки демократичного устрою, як участь народу в управлінні справами держави, під демократією стали розуміти як владу більшості. І тільки із закріпленням упродовж ХVIII–ХХ ст. в конституціях провідних країн Західної Європи і Північної Америки прав і основних свобод людини як універсальних правових гарантій, які охороняють окремих осіб і групи осіб від дій органів влади, котрі порушують основні свободи і ображають людську гідність, демократія стала розумітися в сучасному сенсі. Тобто демократія – це обмежена влада більшості, обмежена всіма правами і свободами, що належать окремим людям. А більшість не має права порушувати ці права і свободи.

Принцип обмеженої влади часто виступає під назвою принципу конституційності, який відображений, наприклад, у відповідних розділах Конституції України, де йдеться про права і свободи людини. Цей принцип обмежує, перш за все, владу законодавця, бо члени Верховної Ради простим натисненням кнопки не можуть ухвалити рішення про те, щоб через місяць «усі бандити були посад­жені за ґрати», щоб усіх, хто на державній службі відмовляється спілкуватися державною мовою були депортовані з України, або всі, хто привласнив нерухомість протягом останніх 15 років, повинні повернути її в державну власність тощо. Тобто в демократичному суспільстві неможливе свавілля законодавчої влади, бо, у нашому випадку, права і свободи людини на недоторканність, свободу мовного спілкування, право на приватну власність, обмежують владу більшості, визначають її межу.

До характерних ознак демократичного устрою суспільства належать: наявність правової держави; визнання державою прав і свобод людини як прав і свобод особистості; законодавче закріплення матеріальних і процесуальних прав людини; повага людської гідності з боку державних установ та їх чиновників; рівні права і свободи для всіх громадян незалежно від статусу, раси, етнічного поход­ження, статевої належності; заборона дискримінації тощо.

Для усвідомлення суттєвих ознак демократичного режиму можна звернутися до методу порівняльного аналізу. Проведемо зіставлення принципів організації суспільства при автократичному і демократичному режимах (Див. табл. 1).

Таблиця 1

Зіставлення принципів організації суспільного життя при автократичному і демократичному режимах

Авторитарний режим	Демократичний режим
Влада знаходиться в руках декількох осіб	Влада знаходиться в руках більшості, обмеженої правами і свободами людини
Свавільство	Панування права
Залякування	Довіра
Забезпечення контролю з боку держави	Забезпечення дотримання законів
Захист еліти	Служіння суспільству
Корупція і безкарність	Чесність і підзвітність
Недовіра суспільства	Підтримка суспільства
Почуття страху	Повага
	Воля народу є основою державної влади

Зупинимося на характеристиці цих ознак докладніше.

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Волевиявлення народу здійснюється шляхом періодичних і не сфальсифікованих вибрів, котрі проводяться в умовах загального й рівного виборчого права.

Однією з важливих ознак демократичного устрою є наявність правової держави. У ст. 1 Конституції України проголошується: «Україна є ... демократична, ... правова держава». З підручників з теорії держави та права нам відомо, що правова держава – це держава, в якій існують чіткі, стабільні й усім зрозумілі правила гри між людиною і владою. Це держава, в якій людина може чітко передбачити, як інститути влади будуть реагувати на її поведінку, бо в цієї державі панує не самоправство чиновників, а чіткий і зрозумілий закон. Для демократичної правової держави властиве юридичне закріплення матеріальних і процесуальних прав і свобод людини.

Матеріальні права охоплюють конкретні права і свободи, які належать людині: свободу слова, совісті, вибору місця проживання, право на освіту тощо.

Процесуальні права – це надання в розпорядження людини способів дії і відповідні інститути, при допомозі яких людина змушує владні структури дотримуватися і забезпечувати відповідні права і свободи.

Цей розподіл не завжди можна чітко провести. Наприклад, у деяких випадках право на судовий розгляд можна розглядати як матеріальне право (коли ми звертаємося до суду як до арбітра, який вирішує наш спір з іншою людиною), а в інших випадках (наприклад, коли ми подаємо скаргу до суду на організацію, яка порушує наші права) – як процесуальне право.

Матеріальні права охоплюють права і свободи. Ці права мають також назву як позитивні права, вони передбачають активні обов’язки владних інститутів стосовно кожного з нас. Наприклад, право на освіту покладає на владу обов’язок створювати школи, в яких можуть навчатися всі діти. У даному разі не так важливо, як вирішується плата за освіту, тобто чи передбачається безпосередня оплата шкільної освіти, чи через сплату податків до державного бюджету, який виступає в ролі посередника. Але якщо дитина не може отримати освіту (при існуванні закону про освіту) через відсутність виплати учням стипендій, то цим порушується право людини на освіту. Можна навести інший приклад. Право на справедливий суд потребує від держави, перш за все, побудови мережі судових установ, до яких може звертатися людина для вирішення важливої для неї справи.

Свободи – це ті ж права, але вони відносяться до тієї сфери життєдіяльності, в яку держава не повинна втручатися, але зобов’язана їх захищати (свобода слова, свобода думки). Свободи іноді мають назву негативних прав як заборону держави втручатися в життєві питання людини. Тобто, якщо мені належить свобода, то зобов’язання держави – утримуватися від будь-яких дій. Або якщо я маю право на будь-що, то державні інститути зобов’язані щось для мене зробити.

Історично склалися різні підходи до взаємовідносин держави і людини щодо впровадження і забезпечення прав і свобод людини.

Згідно з першим підходом – влада первісна і власне сама влада, через свою добродійність, наділяє людей тими чи іншими правами. Це означає, що у людей рівно стільки прав, скільки побажала надати їм влада. Такий підхід був характерний для конституцій країн колишнього соціалістичного табору і конституцій деяких європейських держав, які були прийняти ще в ХІХ столітті. Але в Конституції України, яка прийнята в 1996 р., відчувається дихання радянської конституції. Це стосується, наприклад, ст. 43 («Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії...»), ст. 49 («Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням...»), а також ст. 46, 47,48 тощо.

Другій підхід базується на моделі суспільного договору. Суспільний договір укладають влада, з одного боку, і народ як сукупність окремих осіб, з іншого. Ті, ким керують, погоджуються давати керівникам гроші, наприклад, сплачувати податки, а керівники зобов’язуються щось для них робити: реалізовувати їхні права і утримуватися від втручання в деякі сфери їхнього життя, тобто визнавати їх права. Формою такого договору, який більш або менш вигідний для однієї із сторін, частіше є конституція.

Третій підхід притаманний державному устрою США. У ході війни за незалежність і громадянської війни у лідерів американської нації сформувалась концепція, згідно з якою побудова держави має базуватися на природних правах і свободах людини. Тобто призначення державної влади полягає в тому, щоб людям було краще і зручно жити. А для того, щоб держава могла функціонувати, громадяни країни добровільно обмежують деякі із своїх прав і передають їх державі. Наприклад, вони погоджуються обмежити свої майнові права, сплачують податки або обмежують свою свободу і – в разі потреби – погоджуються служити в армії.

Остання з моделей докорінним чином відрізняється від першої. При існуванні першої моделі люди мають рівно стільки прав, скільки дає їм держава. При пануванні третьої моделі у влади стільки прав, скільки люди погодились передати владним структурам. Із цієї різниці в підходах випливають суттєві практичні наслідки. В цьому можна легко переконатися, якщо ми оберемо відповідну правову норму і застосуємо її до конкретного, добре підібраного випадку: залежно від того, чи будемо ми дотримуватися першої або третьої моделі в розуміння взаємовідносин людини і влади, ми дійдемо до зовсім різних рішень. Третій підхід, згідно з яким владі дозволено лише те, що допускається законом, а людині – все те, що не забороняється законом, і є основою концепції прав людини. При цьому слід пам’ятати, що йдеться лише про взаємовідносини людини з владою, і що положення, згідно з яким людині дозволено все, що не заборонено законом, лише тільки обмежує можливості насильницького втручання держави в наше життя, але не зменшує наші моральні обов’язки стосовно близьких людей, сусідів, людства взагалі.

Однією з ознак демократичного устрою суспільства є повага до людської гідності. Гідність людини випливає із самої суті людства, вона притаманна як немовляті, котре ще нічого не встигло зробити, так і запеклому злочинцеві. Людську гідність відрізняють від особистісної гідності, яка близька до поняття честі. Особистісну гідність ми заробляємо самі, вона зростає, якщо ми поводимо себе шляхетно, і падає, якщо ми здійснюємо підлість. Обґрунтування сутності поняття людська гідність дається в релігійних і філософських концепціях. Для християн людська гідність визначається тим, що людина, створена за образом і подобою Бога, носить в собі частку гідності Творця. Визнання людської гідності як природного права людини або як даного від Бога не в змозі надати нам гарантії, що нас будуть любити, не гарантують нам щастя в житті, ні справедливості або хоч будь-якого добробуту. Воно лише захищає нас від принижувань і зазіхань на наші невід’ємні права з боку державних структур та їх чиновників.

Завдяки визнанню державною владою права людини на гідне поводження індивід зберігає свою особистість, свою неповторність, бо ні до нього, ні після нього не було і не буде нікого, хто був би таким же, як він, з його особистим досвідом, його сподіваннями, почуттями і думками.

Для демократичної країни притаманні такі ознаки як рівність і свобода для всіх людей, які проживають на її теренах. Свобода все ще має трохи інше значення в Північній Америці і в Європі. Це визначається різною історією і становищем людей на цих континентах наприкінці ХІХ століття, коли формувалася сучасна концепція прав людини. В Америці колоністи рухалися на Захід, де велика кількість земель не була колонізована, і держава, яка створювалася цими людьми, потрібна була для захисту від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Саме тоді виникли інститути правосуддя і шерифа, які захищали особистість від внутрішніх ворогів, і армія для захисту від зовнішніх ворогів. В якості зовнішніх ворогів вважалися індіанці. І річ не тільки в тому, що не було потреби у будь-яких втручаннях в життя громадян з боку держави, – ці втручання були небажаними, або вони обмежували б шанси на особистий успіх. Саме з цим фахівці пов’язують виникнення концепції свободи від держави – держави, роль якої зводилась до ролі сторожа, яка створювалось для захисту інтересів колонізаторів. Невипадково, що в Декларації про Незалежність з’явилось положення про право на прагнення до щастя, яке розумілося як негативне право: американцям надавалася свобода прагнення до щастя, а держава не мала права їм заважати.

У Європі того часу не було вільних земель, більшість людей працювали на землях, які належали іншим, знаходилися в економічній і часто – в залежності від судової влади власників великих земельних угідь. Люди, які знаходилися в залежності від земельних власників, вважали, що держава може закликати до порядку тих, хто їх пригнічує, може надати їм свободу. Таким чином, виникла концепція свободи через державу. Таке розуміння свободи було пов’язано з надією на те, що держава ощасливить кожного громадянина, і ці сподівання знайшли своє відображення в документах Великої Французької революції – право на щастя. Ідеї, які випливали з європейської концепції свободи, знайшли своє відображення у всій історії цього континенту. Саме тут з’являлися правителі й уряди, які вірили, що знають, що треба зробити для людей, як їх ощасливити. Біда в тому, що деякі з них навіть намагалися запроваджувати свої ідеї в життя.

Принцип рівності для всіх в ідеології і політиці може означати різні речі. Так, представники зрівняльної комуністичної ідеології вважають, що рівність передбачає рівний (подушний) розподіл життєвих умов та ресурсів. На побутовому рівні свідомості популярним є лозунг «у нас у всіх одинакові шлунки, отже, всім повинно належати одне й те ж».

Для соціаліста рівність означає рівність можливостей. Люди, коли вступають у життя, повинні мати рівні можливості, потім найбільш здібні, працездатні досягнуть успіху, тоді як інші не зможуть зробити кар’єру. Але на старті всі повинні мати рівні можливості. Такий спосіб мислення з’являється при розгляді питань прав осіб, які належать до національних і суспільних меншин.

Ліберальна доктрина розуміє рівність як рівність прав і рівність усіх перед законом. Таке розуміння прав дуже близьке за своїм значенням до заборони дискримінації. Відомо, що дискримінація – це будь-яка диференціація прав і правомочності людини, побудованої на основі фізичних або біологічних ознак. Наприклад, не можна вважати дискримінацією заборону на водіння автомобілем незрячим, оскільки така заборона має раціональне обґрунтування. Але дискримінацією буде відмова надавати права водія особам, які ніде не вчиться і ніде не працюють, або за ознакою етнічного походження. Практика свідчить про можливість створення правової системи, яка не містить положень за ознаками дискримінації. Однак поки що не вдалося створити правову систему, яка б відповідала другій умові рівності, тобто рівності всіх громадян перед законом. Завжди і всюди посадові особи зовсім інакше поводяться з багатими або відомими особами, аніж з небагатими або з групами людей, до яких суспільство ставиться з презирством.

Існують різні соціальні й правові системи, котрі намагаються згладжувати ці суперечності, але ніде не вдалося добитися повного успіху. Можна стверджувати, що досягнути рівного ставлення посадових осіб до представників різних суспільних груп неможливо, але це не означає, що від цієї ідеї слід відмовитися.

Уточнення змісту прав і свобод, ставлення до них різних ідеологічних і політичних утворень може слугувати відправною точкою для типологізації і класифікації матеріальних прав і побудови інститутів та процедур, які держава зобов’язана забезпечити.

Більшість матеріальних прав має обмежений характер. З числа прав, які ввійшли до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, обмеження не можуть застосовуватися лише стосовно права кожної людини на те, що вона не може зазнавати катувань і не може утримуватися в рабстві або підневільному стані. Всі інші права у випадках, коли вони суперечать правам і свободам інших людей, наприклад, безпеці держави, можна обмежувати. Але держава в демократичному суспільстві може відступити від своїх обов’язків прав і свобод лише у зв’язку з конкретними обставинами і лише на підставі закону. Сам уряд країни власними рішеннями не має права вводити обмеження прав і свобод. Ступінь обмежень прав і свобод має відповідати гостроті ситуації і захисту лише тієї цінності, у зв’язку з якою вводяться заходи обмеження, а самі заходи повинні відповідати принципам, які прийняті в демократичному суспільстві вільних людей. Питаннями того, чи були допущені державою порушення однієї з цих умов, займається Європейський Суд з прав людини. Люди будь-якої країни повинні пам’ятати, що якщо у влади є можливість обмежити права, то на практиці вона від цього не відмовиться. Обмеження прав є й повинні бути, але радіус дії і характер обмежень підлягає суворому контролю. Тобто можливість обмеження прав людини не зводить нанівець саму сутність цих прав.

Визнання з боку влади прав і свобод людини передбачає наявність процедур, завдяки яким кожна людина може захищатися від порушень своїх прав. Владні структури завжди схильні порушувати права, бо таким чином легше управляти, а правителям здається, що такий шлях є більш коротким і ефективним для досягнення суспільного ідеалу. Ця схильність влади не пов’язана з конкретним суспільним устроєм, і саме тому так важливо створити процедури, які запобігають намаганням держави зневажати своїми обов’язками, піти в обхід правил. Відхід від проголошеної обіцянки держави гарантувати права і свободи людини можна спостерігати на прикладі України. Після прийняття Конституції Верховна Рада України приймає низку законів щодо забезпечення прав людини. Серед них такі, як «Про звернення громадян» (1996), «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (1997), «Про демократичний громадянський контроль над військовою організацією і правоохоронними органами держави» (2003) тощо. Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Але в громадян України й досі відсутня система чітко викладених процесуальних прав, тобто можливості обвинуватити чиновника з пенсійного фонду, міліціонера або міністра в тому, що він порушує права, а спроба людини посилатися на Конституцію або на міжнародне право, в кращому разі, викликає посмішку. Не випадково у своїй доповіді Уповноважений з прав людини Верховної Ради Н.Карпачова в 2003 р. заявила: в Україні немає таких прав і свобод, які б не порушувалися систематично і масово.

У державах з демократичними традиціями в захисті прав і свобод людини беруть участь суди, зокрема, конституційний та адміністративний суд, парламентські уповноважені з прав людини (омбудсмени). З цією метою використовуються інститути громадянської законодавчої ініціативи і референдуму, інститут індивідуальної скарги і петиції, пряме застосування інститутами держави конституції і міжнародних договорів у галузі прав людини, неурядові організації, котрим закон надає можливість діяти та ін. Деякі матеріальні права, наприклад свобода слова, право на доступ до інформації про роботу державних установ, свобода зборів і асоціацій, слід розглядати не тільки як цінності, котрі необхідно захищати, але й як інструменти, які сприяють захисту інших прав. Значно легше захищати права людини, якщо в державі реально діє принцип розподілу влади: законодавчої, виконавчої і судової, які взаємообмежують один іншого.

Права людини мають тенденцію до постійного розвитку, їх число збільшується як у національному законодавстві, так і в міжнародному. Відомо, що міжнародне законодавство визначає лише мінімальні стандарти захисту прав людини, які визнані державами з різними культурним і історичним корінням. Цей усіма визнаний мінімум поширює національне законодавство. Розвиток науки і техніки створює не тільки нові умови життя людей, але й створює окремі проблеми загрози. Сьогодні реальною є загроза порушення права людини на недоторканність приватного життя в зв’язку з успіхами інформаційних технологій. Відбувається пошук більш ефективного захисту прав і заходів протидії щодо їх порушень з боку владних структур, які формально визнають права людини. Цьому сприяє участь народу в зміцненні демократії в країні і зростання недержавного сектора, розвиток громадських рухів і об’єднань.

Таким чином, незважаючи на особливості демократичного устрою в різних країнах, для них характерним є повага і дотримання основних прав і свобод людини, а саме: право на життя; заборона катувань; заборона рабства і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність; право на справедливий судовий розгляд; покарання у відповідності до закону; право на повагу приватного і сімейного життя; свобода думки, совісті і віросповідання; свобода висловлювання поглядів; свобода зборів і об’єднань; право на шлюб; право на ефективний спосіб правового захисту; заборона дискримінації; заборона зловживань правами.

Основні принципи організації демократичного суспільства і права людини та основні свободи, які проголошені в Європейської конвенції щодо захисту прав людини, повинні поважати і дотримуватися всі органи державної влади, у тому числі, органи правопорядку.