Г лава 5. Дотримання прав людини під час затримання й арешту

План

1. Визначення термінів.

2. Правові підстави.

3. Процесуальні строки.

4. Права затриманих та заарештованих.

5. Відповідальність за незаконне затримання або арешт.

6. Типові порушення під час затримання та арешту.

7. Ситуації для обговорення.

8. Приклади рішень Європейського суду за ст. 5 ЄКПЛ.

9. Контрольні питання.

10. Література

Цей розділ присвячено розгляду одного з фундаментальних прав людини в сучасному демократичному суспільстві – права на свободу та особисту недоторканність. Але попри свою значимість, це право не є абсолютним. Тобто держава в певних випадках може обмежувати права та свободи особи, застосовуючи до неї заходи примусу. Органи внутрішніх справ є однією з державних інституцій, яка наділена правом застосування зазначених заходів, серед яких основне місце займають затримання та арешт. Водночас, повноваження міліції на арешт та затримання мають бути обмежені рамками закону так, щоб громадськість була впевнена, що ці повноваження не створять підґрунтя для зловживань і так, щоб працівники міліції мали тверді гарантії у своїй роботі. Ці повноваження повинні здійснюватися на розумних підставах і в суворій відповідності до законодавства.

1. Визначення термінів

Розгляд даної теми припускає чітке визначення основних понять, що має не тільки найважливіше теоретичне, але і не менше серйозне практичне значення. Терміни «арешт» і «затримання» в англійській і українській мовах мають фактично протилежне тлумачення. Слово «arrest» в англійській мові означає акт затримання особи за підозрою в вчиненні якого-небудь правопорушення або за рішенням якого-небудь органу, тобто те, що в українській мові позначає поняття «затримання». Слово ж «detention» традиційно перекладається на українську мову як «затримання», тоді як насправді воно трактується більш широко, і означає стан особи, позбавленої особистої свободи в результаті адміністративного затримання, утримання під вартою до судового розгляду або засудження за яке-небудь правопорушення; військовополонених, і осіб, які знаходяться в психіатричних лікарнях.

У різних країнах термін «затримана особа» певною мірою розрізняється. Так, у Зведенні принципів термін «затримана особа» відноситься головним чином до осіб, які знаходяться під вартою до засудження, і не включає осіб, яким ухвалений вирок, тобто ув’язнених [1]. У деяких країнах термін «затримана особа» може відноситися тільки до осіб, затриманих в адміністративному порядку або згідно із законом про безпеку, і не торкатися осіб, затриманих у зв’язку з кримінальним процесом.

Слід також відзначити, що у вітчизняному законодавстві існує два основні визначення поняття «арешт» відносно фізичної особи. Так, згідно з Кримінальним кодексом (ст.ст. 60, 101) та Кодексом про адміністративні правопорушення (ст.ст. 24, 32) арешт є одним із видів покарання за вчинене правопорушення [2; 3]. Згідно ж із Кримінально-процесуальним законодавством арешт є синонімом терміна «взяття під варту» і виступає як запобіжний захід (ст.ст. 149, 155 УПК) [4].

Крім того, об’єктом арешту може бути не тільки фізична особа, але і майно – з метою забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна (ст. 126 УПК), або кореспонденція (ст. 187 КПК) [4]. Проте дані види арешту виходять за межі теми.

У межах даного розділу більш детально розглядатиметься адміністративне затримання, а також затримання й арешт за підозрою у вчиненні злочину.

Арешт (взяття під варту) – це запобіжний захід, який застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень [4].

Адміністративне затримання полягає в короткочасному обмеженні волі правопорушників та пов’язане з примусовим утриманням їх протягом встановленого законом терміну в спеціальних приміщеннях ОВС [3, с.867]. Адміністративне затримання може застосовуватися з метою: припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу; встановлення особи; складання протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складання його на місці вчинення правопорушення, якщо складання протоколу є обов’язковим; забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення.

Затримання підозрюваного у вчинені злочину є «заходом процесуальному примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор тимчасового тримання)... з метою з’ясування причетності особи до вчинення злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту» [5, с. 169].

Попри досить чітке визначення терміна «затримання», більш ґрунтовний аналіз діючого законодавства дозволяє виявити серйозні розбіжності і протиріччя. Так, з одного боку, у Кримінально-процесуальному кодексі вказані підстави для затримання (див. п. 2.2.1 цього розділу), а з іншого – затримання можливе лише після прийняття рішення про порушення кримінальної справи [5, 323]. Це пов’язано з тим, що діючий КПК розрізняє затримання в кримінально-процесуальному порядку та фізичне затримання [5, 323]. Як наслідок, такі дії працівників міліції як захоплення особи, її доставлення до відділу міліції, з’ясування обставин правопорушення, його правова кваліфікація – не вважаються затриманням, бо з юридичного погляду затримання починається лише після складання протоколу про затримання [6, с.105].

Подібне трактування затримання, на нашу думку, не співпадає з положеннями Європейської конвенції з прав людини та позицією Європейського суду з прав людини, який при вирішенні питання про порушення ст. 5 ЄКПЛ, завжди враховує момент фактичного затримання особи [7].

Розмежування фактичного та процесуального затримання має негативні наслідки, зокрема: статус фактично затриманої особи («доставлений», «запрошений», «захоплений») не врегульовано на законодавчому рівні; відсутні юридичні гарантії захисту її прав та свобод; законодавчо не визначений термін доставлення (супроводження), яке, як свідчить практика, може тривати декілька годин і навіть діб. Усе це, в свою чергу, створює підґрунтя до значних зловживань з боку працівників міліції стосовно фактично затриманої особи.

Ця відмінність між «кримінально-процесуальним» та «фактичним затриманням» створена штучно та не ґрунтується ані на загальних принципах захисту права на свободу, ані на точному тлумаченні закону. В принципі позбавлення волі починається з моменту, коли особа змушена перебувати під контролем агента держави. Виконання чи невиконання будь-яких формальностей щодо акту позбавлення волі не змінює правової природи позбавлення волі. Тому особа має вважатися затриманою й набувати усіх прав затриманого з моменту, коли вона дійсно позбавлена волі, а не тоді, коли агент держави захоче чи зможе виконати необхідні формальності [8, с.63].

У межах даного розділу пропонується розглядати затримання, як акт позбавлення волі особи за підозрою у вчиненні правопорушення. При цьому не буде мати значення, яким терміном воно позначається у національному законодавстві (фактичне або фізичне затримання, доставлення, захоп­лення, затримання у процесуальному порядку тощо). З цієї позиції аналізуватиметься його правова регламентація в міжнародному праві та національному законодавстві.