5. Зобов’язання держави щодо забезпечення заборони катувань та жорстокого поводження

Конвенції ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання містить у собі зобов’язання держав-учасниць Конвенції щодо заборони катувань та жорстокого поводження. Всі ці зобов’язання можна поділити на дві групи: негативні та позитивні.

Негативний обов’язок держави – це обов’язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини (див. мал.2).

Мал. 2

Відповідно до міжнародного права, держави відповідальні за захист усіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, від катування та жорстокого поводження. Відповідальність держав поширюються не тільки на її офіційних службовців, але й на інші групи, які діють з мовчазної згоди уряду. Наприклад, держави відповідають за попередження катування з боку воєнізованих угруповань або інших нелегальних структур і за притягнення винних до відповідальності.

Позитивний обов’язок – це такий обов’язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити права людини (мал. 3)

Мал. 3

У 1975 р. міжнародне співтовариство дійшло згоди в тому, що не існує жодних виправдань для застосування катувань та жорстокого поводження (Декларація проти катування, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН, 1975 р.): «Жодна держава не може дозволяти або терпіти катування або інше жорстоке, нелюдське та принижуюче гідність поводження чи покарання. Виключні обставини, такі, як воєнний стан або загроза війни, внутрішня політична нестабільність або будь-яка крайня суспільна необхідність не може використовуватися як виправдання катуванню або іншого жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання».

Європейський суд з прав людини в 1996 р. виніс постанову, що «навіть у найбільш тяжких обставинах, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція проти катування забороняє в абсолютно всіх випадках катування та нелюдське або принижуюче гідність поводження та покарання... навіть у випадку суспільної необхідності, яка загрожує існуванню нації».

Хоча й катування, і нелюдське або принижуюче гідність поводження однаково забороняються, різниця між ними має певні юридичні наслідки. Наприклад, відповідно до Конвенції проти катування, держава зобов’язана застосовувати закон у випадках катувань та\або переслідувати в судовому порядку, або видати осіб, які підозрюються у здійсненні таких дій. Водночас Конвенція не зобов’язує держави здійснювати такі ж самі кроки щодо тих, чиї дії є «нелюдськими, або принижуючими людську гідність».

Ст. 2 Конвенції ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання наголошує: «Кожна держава-учасниця здійснює ефективні законодавчі, адміністративні, судові та інші заходи для попередження актів катувань на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією».

Підсумковий документ Копенгагенської зустрічі ОБСЄ 1990 р. зобов’язує всі держави в межах ОБСЄ взяти на себе попереджувальні гарантії: держави-учасниці повинні «систематично перевіряти правила, інструкції та загальноприйняті методи розслідування злочинів так само, як і умови утримання тих, хто перебуває в будь-якій формі ув’язнення або затримання на будь-якій території під їх юрисдикцією, та поводження з ними з метою попередження катування» (п. 16(5)).

Водночас, як слушно зауважують експерти міжнародних організацій, підтвердити такі гарантії у формі норм законодавства недостатньо. Їх необхідно дотримуватися на практиці. Чимало з цих з гарантій мають процесуальний характер. Тобто передбачається, що вони працюють у суспільстві, в якому служби безпеки та суди ефективно здійснюють свої функції, а також саме суспільство підпорядковується принципу верховенства права. Якщо ж на це не можна покладатися, наявність гарантій у якості формальних елементів кримінальної процедури не дає значних прямих переваг [2].