3. Процесуальні строки

3.1 Визначення строків у єкпл

Міжнародні нормативно-правові акти не містять конкретних вказівок, щодо тривалості процесуальних строків затримання або арешту. Згідно з частиною 3 ст. 5 ЄКПЛ: «Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту (с) пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суд­дею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки на судове засідання» [9, c.23].

Як можна побачити, ч.3. ст. 5 містить два поняття, пов’язані із тривалістю процесуальних строків, а саме «негайно» та «розумний строк».

Поняття «негайно»

Європейський суд виробив підходи до визначення «негайності», які, мабуть, наділяють держави великими дискреційними можливостями, ніж це випливає з тексту частини 3 статті 5. Так, у справі Brogan and others Суд відзначив: той факт, що ув’язненому не пред’явлено звинувачення, або те, що він не з’явився перед судом, само по собі не є порушенням першої частини пункту 3 статті 5. Пору­шення частини 3 статті 5 не виникне, якщо затримана особа буде негайно звільнена до того, як могла б бути здійснена яка-небудь судова перевірка затримання. Якщо затриманий не звільнений негайно, він одержує право негайно бути доставленим до судді або іншої посадової особи, наділеної судовою владою (див. рішення у справі de Jong, Baljet and van den Brink від 22 травня 1984 р., п. 52).

Приписування триваючому ув’язненню важливості внаслідок специфічних рис справи, які дозволяють виправдати тривалий період утримання під вартою без слухання в суді або іншому судовому органі, було б занадто широкою інтерпретацією терміна «негайно». Подібна інтерпретація стала б серйозним ослабленням процесуальних гарантій параграфа 3 статті 5 на шкоду обвинуваченому і спричинила б негативні наслідки, які серйозно підривають саму сутність права, що охороняється даною статтею (Рішення від 18 січня 1978 р., параграфи 212–22, Рішення від 29 листопада 1999 р., параграфи 55–59, X v. Netherlands, рішення від 6 жовтня 1966 р., без параграфа).

Гарантії частини 3 статті 5, на нашу думку, полягають у тому, що після доставлення до судді останній, здійснюючи незалежну судову владу, повинен визначити, чи було затримання особи обґрунтованим або ж затриманого слід негайно звільнити.

Слід також звернути увагу на той факт, що ні слідчі, до яких доставляються обвинувачені, ні прокурори, які схвалюють ордер на затримання, не можуть розглядатися як «посадові особи, наділені судовою владою» за смислом пункту 3 статті 5 Конвенції (див. справу H.B.v. Switzerland від 5 квітня 2001 г.). 32

Поняття «розумний строк»

Будь-яка особа, що притягається до кримінальної відповідальності, має право на те, щоб її справа була розглянута в розумний термін. Тим більше таке право є в особи, яку власті тримають під вартою до того, як судовий орган визнає її винною. Дане право слід тлумачити як презумпцію звільнення до суду.

Попереднє утримання під вартою не повинно ставати фактичним відбуванням покарання до вироку суду, що знаходилося б у прямому протиріччі з гарантіями презумпції невинуватості, закріпленими частиною 2 статті 6 Конвенції.

З цього питання Комісія відзначила, що тривалість попереднього ув’язнення може розрізнятися залежно від характеру злочину і передбаченого та очікуваного покарання. Проте, при визначенні співвідношення між покаранням і тривалістю ув’язнення необхідно враховувати презумпцію невинуватості, гарантовану пунктом 2 статті 6 Конвенції. Якщо тривалість ув’язнення дорівнюватиме тривалості очікуваного покарання за вироком суду, принцип презумпції невинуватості буде порушений [10, с.227].

Стаття 5, яка починається з підтвердження права кожного на свободу і особисту безпеку, далі вказує на обставини та умови, за яких можуть бути зроблені винятки з цього принципу, зокрема, з метою захисту публічного порядку, що вимагає караності злочину. Отже, головним чином у світлі факту тримання особи, стосовно якої ведеться розслідування, під вартою, національні суди, а можливо, згодом і Європейський Суд, мають визначити, чи перевищив розумну межу той час, який обвинувачений відбув в ув’язненні, до моменту винесення судового рішення, тобто особа зазнала більшої шкоди, що могла, враховуючи обставини справи, розумно очікуватися від особи, яка передбачалась невинуватою.

Іншими словами, відповідно до пункту 3 статті 5 попереднє ув’язнення обвинувачених не повин­но продовжуватися за межі розумного терміну. Попереднє взяття під варту не повинно наперед передбачати обвинувальний вирок або бути «формою його очікування» і може застосовуватися тільки в строго необхідних випадках для припинення продовження вчинення злочину, а також для запобігання ухилення від явки в суд та інших форм протидії правосуддю, наприклад, дії на свідка (Wemhoff v. Germany, рішення від 27 червня 1968 р., параграф 2, 5).

Перш за все, слід мати на увазі, що має бути дотриманий термін, встановлений внутрішнім правом держави, якщо національним законодавством передбачені більш високі стандарти, вони не можуть бути пониженими застосуванням норм Конвенції.