2.2. Національне законодавство

2.2.1. Підстави затримання за підозрою у вчиненні злочину

Як уже зазначалося, національне законодавство розрізняє терміни «адміністративне затримання» та «затримання за підозрою у вчиненні злочину».

Підстави затримання за підозрою у вчиненні злочину передбачені ст. 106 УПК України. Так, особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, може бути затримано лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного [4].

На жаль, на практиці працівники міліції не дуже часто застосовують ст. 106 КПК, як правову підставу для затримання особи. Більш популярною є ст. 115 КПК, яка передбачає затримання особи на підставі постанови слідчого. Це обумовлено низкою причин:

– по-перше, ст. 106 встановлює досить жорсткі рамки, які є гарантією проти свавільного затримання. Тобто затримати особу лише за внутрішнім переконанням працівника міліції у її причетності до вчинення злочину, посилаючись на зазначену статтю неможливо. І хоча ст. 115 є бланкетною нормою, бо передбачає затримання особи за підставами і в порядку, передбаченими ст.ст. 106, 106-1 і 107 КПК, її застосування є більш поширеним. Популярність зазначеної статті серед оперуповноважених працівників міліції обумовлена тим, що затримання на її підставі перекладає весь тягар відповідальності, у разі його незаконності, з оперуповноваженого, який його фактично здійснює, на плечі слідчого, який виносить постанову про затримання;

– по-друге, існує певна юридична колізія, яка блокує застосування ст. 106 навіть у випадках, коли є безперечні підстави для затримання особи – її, наприклад, застали під час вчинення злочину. Так, згідно з ч.2 статі 149 КПК, затримання розглядається в якості тимчасового запобіжного заходу, але ж будь-який запобіжний захід може бути застосований лише після порушення кримінальної справи. Така на перший погляд безглузда ситуація має досить серйозні наслідки, коли працівник міліції, який затримав злочинця під час вчинення злочину, мусить давати пояснення в прокуратурі, виправдовуючи свої дії.

Діючий Кримінально-процесуальний кодекс України містить ще одну норму, яка дозволяє затримати особу на підставі постанови суду – ст. 165-2. Згідно з ч.2. при наявності підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, орган дізнання, слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Якщо в поданні порушується питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою (ч.3. ст. 165-2).

Перевага зазначеної норми в порівнянні з іншими полягає в тому, що здійснюючи затримання особи на підставі рішення суду, працівники міліції повністю захищають себе від будь-яких обвинувачень в незаконності своїх дій. Європейський суд з прав людини при розгляді справи за ст. 5 ЄКПЛ (незаконне позбавлення волі) у значній більшості випадків не ставить під сумнів законність затримання при наявності відповідного рішення національного суду. Проте, слід зазначити, що в правоохоронних органах практика затримання на підставі постанови суду майже не існує.

Відповідно до ст. 1 Положення «Про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину» затримання здійснюється з метою з’ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту [11]. Сьогодні ж склалася практика, коли працівники міліції намагаються протягом трьох діб довести не причетність, а вину особи у вчиненні того чи іншого злочину, перебираючи на себе функції суду. Нерозуміння справжньої мети затримання призводить до того, що встановлений законом строк досудового слідства вони намагаються стиснути з 2-х місяців до 3-х діб. Подібне прискорення процесу дуже часто призводить до застосування протизаконних методів, бо зібрати всі необхідні докази на підтвердження вини особи у такий короткий термін майже неможливо.