2. Вихідні положення, на яких базується право громадян України на справедливе судочинство

З наведених вище визначень є очевидним той факт, що право особи на справедливе судочинство не існує ізольовано. Воно пов’язано з такими базовими правами, як право на свободу та особисту недоторканість, право на захист від втручання у приватне життя, право на захист від катувань тощо.

Саме тому, з точки зору міжнародного співтовариства, на держави-учасниці договорів покладається обов’язок створення ефективної системи судових та правоохоронних органів, розробки відповідної до міжнародних норм правової бази, вдосконалення процедур цивільного та кримінального судочинства, що мають забезпечити реалізацію права людини на справедливий розгляд її справи у суді. Аналіз міжнародно-правових документів та матеріалів судової практики Європейського суду з прав людини дозволяє констатувати, що з урахуванням сучасних вимог система національного захисту прав людини у галузі здійснення справедливого судочинства має містити такі головні елементи:

 обов’язок держави невідкладно ознайомити підозрюваного або обвинуваченого на зрозумілій йому мові про характер і підстави притягнення їх у якості підозрюваного або пред’явлення обвинувачення;  обов’язок держави повідомити особі про її право на захист;  обов’язок держави забезпечити можливість особі захищатися всіма, передбаченими законом засобами;  обов’язок держави надати особі достатньо часу та можливості для підготовки свого захисту;  обов’язок держави надати особі можливість захищати себе особисто;  обов’язок держави надати можливість особі скористатися правовою допомогою;  обов’язок держави забезпечити особі можливість вільно обрати захисника своїх прав;  обов’язок держави у випадках, передбачених законом, надати особі правову допомогу безоплатно;  обов’язок держави надати особі можливість відмовитись від захисника або його заміни;  обов’язок держави обов’язково (примусово) призначити особі захисника, коли того вимагають інтереси правосуддя;  обов’язок держави забезпечити обов’язкову участь особи та його захисника в судовому процесі;  право особи на конфіденційне спілкування із захисником;  право особи допитувати свідків, які свідчать проти неї;  право особи на виклик і допит свідків, які свідчать на її користь;  право особи користуватися безоплатною допомогою перекладача;  право особи на отримання ефективного захисту з боку захисника;  право особи бути представленою захисником у разі заочного розгляду справи.

В Україні основні положення щодо здійснення справедливого судочинства відображено на рівні національного законодавства в Конституції України, Кримінально-процесуальному та Кримінальному кодексах. При цьому суб’єктами права на захист прав у суді є громадяни України, іноземці, особи без громадянства (апатриди).

«Права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб» (ст. 55 Конституції України).

«Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний» (ст. 2. КПК України).

«...покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність» (ч. 3 ст. 50 КК).

Окремо Кримінальним кодексом України передбачено кримінальну відповідальність для осіб, які порушують права людини у сфері здійснення правосуддя. Такі санкції, зокрема, встановлює ст. 127 «Катування» , а також розділ XVIII «Злочини проти правосуддя».

В останньому незаконні дії посадових осіб ОВС України передбачені такими складами злочинів:

– явно незаконні затримання, привід або арешт (стаття 371);

– притягнення явно невинуватого до кримінальної відповідальності (стаття 372);

– примушування давати показання (стаття 373): «Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, в тому числі із застосуванням насильства або із знущанням з особи, яку допитують»;

– порушення права на захист (стаття 374);

– розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (стаття 381);

– невиконання судового рішення (стаття 382);

– явно неправдиве повідомлення про вчинення злочину (стаття 383);

– явно неправдиве свідчення (стаття 384);

– відмова свідка від дачі свідчень або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (стаття 385);

– перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (стаття 386);

– розголошення даних досудового слідства або дізнання (стаття 387).

Додаткові положення містяться також у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 р., Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві» від 22.12.1993 р., Постанові Верховної Ради «Про правову політику України у сфері захисту прав людини» від 21.05.99 р., Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 01.10.1996 р., Постанові Пленуму Верховного Суду України №10 від 07.07.1995 р., Постанові Верховної Ради України «Про приведення законодавства України у відповідність до Європейських конвенцій з питань кримінального судочинства» від 22.09.1995 р.